Українська нація

працюємо для вас...

Українська нація | Українська нація
Марія

Все упованіє моє 
На тебе, мій пресвітлий раю, 
На милосердіє твоє, 
Все упованіє моє 
На тебе, мати, возлагаю. 
Святая сило всіх святих, 
Пренепорочная, благая! 
Молюся, плачу і ридаю: 
Воззри, пречистая, на їх, 
Отих окрадених, сліпих 
Невольників. Подай їм силу 
Твойого мученика сина, 
Щоб хрест-кайдани донесли 
До самого, самого краю. 
Достойнопітая! благаю! 
Царице неба і землі! 
Вонми їх стону і пошли 
Благий конець, о всеблагая! 
А я, незлобний, воспою, 
Як процвітуть убогі села, 
Псалмом і тихим, і веселим 
Святую доленьку твою. 
А нині плач, і скорб, і сльози 
Душі убогої — убогій 
Остатню лепту подаю. 
У Йосипа, у тесляра 
Чи бондаря того святого, 
Марія в наймичках росла. 
Рідня була. Отож небога 
Уже чимала піднялась, 
Росла собі та виростала 
І на порі Марія стала... 
Рожевим квітом розцвіла 
В убогій і чужій хатині, 
В святому тихому раю. 
Тесляр на наймичку свою, 
Неначе на свою дитину, 
Теслу, було, і струг покине 
Та й дивиться; і час мине, 
А він і оком не мигне, 
І думає: «Ані родини! 
Ані хатиночки нема, 
Одна-однісінька!.. Хіба... 
Ще ж смерть моя не за плечима?..» 
А та стоїть собі під тином 
Та вовну білую пряде 
На той бурнус йому святешний 
Або на берег поведе 
Козу з козяточком сердешним 
І попасти, і напоїть. 
Хоч і далеко. Так любила ж 
Вона той тихий божий став, 
Широкую Тіверіаду , 
І рада, аж сміється, рада, 
Що Йосип сидячи мовчав, 
Не боронив їй, не спиняв 
На став іти; іде, сміється, 
А він сидить та все сидить, 
За струг сердега не береться... 
Коза нап'ється та й пасеться. 
А дівчина собі стоїть, 
Неначе вкопана, під гаєм 
І смутно, сумно позирає 
На той широкий божий став. 
І мовила: «Тіверіадо! 
Широкий царю озерам! 
Скажи мені, моя порадо! 
Якая доля вийде нам 
З старим Іосифом? О доле! — 
І похилилась, мов тополя 
Од вітру хилиться в яру.— 
Йому я стану за дитину. 
Плечми моїми молодими 
Його старії підопру!» 
І кинула кругом очима, 
Аж іскри сипнули з очей. 
А з добрих молодих плечей 
Хітон полатаний додолу 
Тихенько зсунувся. Ніколи 
Такої божої краси 
Ніхто не узрить! Злая ж доля 
Колючим терном провела, 
Знущалася над красотою! 
О доленько! — Понад водою 
Ходою тихою пішла. 
Лопух край берега найшла, 
Лопух зорвала і накрила, 
Неначе бриликом, свою, 
Свою головоньку смутную, 
Свою головоньку святую! 
І зникла в темному гаю. 
О світе наш незаходимий! 
О ти, пречистая в женах! 
Благоуханний сельний крине! 
В яких гаях? В яких ярах, 
В яких незнакмих вертепах 
Ти заховавшся од спеки 
Огнепалимої тії, 
Що серце без огню розтопить 
І без води прорве, потопить 
Святії думоньки твої? 
Де ти сховаєшся? Нігде! 
Огонь заклюнувся вже, годі! 
Уже розжеврівся. І шкода, 
Даремне сила пропаде. 
До крові дійде, до кості 
Огонь той лютий, негасимий, 
І, недобитая, за сином 
Повинна будеш перейти 
Огонь пекельний! Вже пророчить, 
Тобі вже зазирає в очі 
Твоє грядущеє. Не зри! 
Сльозу пророчую утри! 
Заквітчай голову дівочу 
Лілеями та тим рясним 
Червоним маком. Та засни 
Під явором у холодочку, 
Поки що буде. 
Увечері, мов зоря тая, 
Марія з гаю виходжає 
Заквітчана. Фавор-гора, 
Неначе з злата-серебра, 
Далеко, високо сіяє, 
Аж сліпить очі. Підняла 
На той Фавор свої святиє 
Очиці кроткіє Марія 
Та й усміхнулась. Зайняла 
Козу з козяточком з-під гаю 
І заспівала: 
«Раю! раю! 
Темний гаю! 
Чи я, молодая, 
Милий боже, в твоїм раї 
Чи я погуляю, 
Нагуляюсь?» 
Та й замовкла. 
Круг себе сумно озирнулась, 
На руки козеня взяла 
І веселенькая пішла 
На хутір бондарів убогий. 
А йдучи, козеня, небога, 
Ніби дитину, на руках 
Хитала, бавила, гойдала, 
До лона тихо пригортала 
І цілувала. Козеня, 
Неначе теє кошеня, 
І не пручалось, не кричало, 
На лоні пестилося, гралось. 
Миль зо дві любо з козеням 
Трохи, трохи не танцювала 
І не втомилась. Вигляда 
Старий, сумуючи під тином, 
Давненько вже свою дитину. 
Зустрів її, і привітав, 
І тихо мовив: «Де ти в бога 
Загаялась, моя небого? 
Ходімо в кущу, опочий, 
Та повечеряємо вкупі 
З веселим гостем молодим; 
Ходімо, доненько».— «Який? 
Який се гость?» — «Із Назарета 
Зайшов у нас підночувать. 
І каже: «Божа благодать 
На ветхую Єлисавету 
Учора рано пролилась: 
Учора,— каже,— привела 
Дитину-сина. А Захарій 
Старий нарек його Іваном». 
«Так бачиш що!» А гость роззутий, 
Умитий з кущі виходжав 
В одному білому хітоні, 
Мов намальований, сіяв, 
І став велично на порозі, 
І, уклонившися, вітав 
Марію тихо. їй, небозі, 
Аж дивно, чудно. Гость стояв 
І ніби справді засіяв. 
Марія на його зирнула 
І стрепенулась. Пригорнулась, 
Неначе злякане дитя, 
До Йосипа свого старого, 
А потім гостя молодого 
Просила, ніби повела 
Очима в кущу. Принесла 
Води погожої з криниці, 
І молоко, і сир козлиці 
їм на вечерю подала. 
Сама ж не їла й не пила. 
В куточку мовчки прихилилась 
Та дивувалася, дивилась 
І слухала, як молодий 
Дивочний гость той говорив. 
І словеса його святиє 
На серце падали Марії, 
І серце мерзло і пеклось!

«Во Іудеї не було,— 
Промовив гость,— того ніколи, 
Що нині узриться. Равві! 
Равві великого глаголи 
На ниві сіються новій! 
І виростуть, і пожнемо, 
І в житницю соберемо 
Зерно святеє. Я месію 
Іду народу возвістить». 
І помолилася Марія 
Перед апостолом. 
Горить 
Огонь тихенько на кабиці , 
А Йосип праведний сидить 
Та думає. Уже зірниця 
На небі ясно зайнялась. 
Марія встала та й пішла 
З глеком по воду до криниці. 
І гость за нею, і в ярочку 
Догнав Марію... 
Холодочком 
До сходу сонця провели 
До самої Тіверіади 
Благовістителя. І раді, 
Радісінькі собі прийшли 
Додому. 
Жде його Марія 
І ждучи плаче, молодії 
Ланіти, очі і уста 
Марніють зримо. «Ти не та, 
Не та тепер, Маріє, стала! 
Цвіт зельний, наша красота! — 
Промовив Йосип.— Диво сталось 
З тобою, доненько моя! 
Ходім, Маріє, повінчаймось, 
А то...— Й не вимовив: уб'ють 
На улиці.— І заховаймось 
В своїм оазисі». І в путь 
Марія нашвидку збиралась 
Та тяжко плакала, ридала. 
Отож вони собі ідуть, 
Несе з торбиною на плечах 
Нову коновочку старий. 
Спродать би то та молодій 
Купить хустиночку до речі, 
Та й за повінчання оддать. 
О старче праведний, багатий! 
Не од Сіона благодать, 
А з тихої твоєї хати 
Нам возвістилася. Якби 
Пречистій їй не дав ти руку — 
Рабами б бідниє раби 
І досі мерли би. О муко! 
О тяжкая душі печаль! 
Не вас мені, сердешних, жаль, 
Сліпі і малиє душою, 
А тих, що бачать над собою 
Сокиру, молот і кують 
Кайдани новиє. Уб'ють, 
Заріжуть вас, душеубійці, 
І із кровавої криниці 
Собак напоять. 
Де ж подівсь 
Дивочний гость отой лукавий? 
Хоч би прийшов та подививсь 
На брак той славний і преславний! 
На брак окрадений! Не чуть, 
Не чуть ані його, ані месії, 
А люде ждуть чогось і ждуть, 
Чогось непевного. Маріє! 
Ти, безталанная, чого 
І ждеш, і ждатимеш од бога 
І од людей його? Нічого, 
Ніже апостола того 
Тепер не жди. Тесляр убогий 
Тебе повінчану веде 
В свою убогую хатину. 
Молися й дякуй, що не кинув, 
Що на розпуття не прогнав. 
А то б цеглиною убили — 
Якби не вкрив, не заховав! 
В Єрусалимі говорили 
Тихенько люде, що стяли 
У городі Тіверіаді 
Чи то якогось розп'яли 
Провозвістителя месії. 
«Його!» — промовила Марія 
І веселесенька пішла 
У Назарет. І він радіє, 
Що наймичка його несла 
В утробі праведную душу 
За волю розп'ятого мужа. 
Ото вони собі ідуть, 
Прийшли додому. І живуть 
Повінчані, та не веселі. 
Тесляр колисочку дебелу 
Майструє в сінях. А вона, 
Пренепорочная Марія, 
Сидить собі коло вікна, 
І в поле дивиться, і шиє 
Малесеньке сороченя — 
Комусь-то ще? 
«Хазяїн дома? — 
Надворі крикнуло.— Указ 
Од кесаря, його самого, 
Щоб ви сьогодня, сен же час! 
Ви на ревізію у город, 
У город Віфлеєм ішли». 
І зник, пропав той тяжкий голос. 
Тілько руна в яру гула. 
Марія зараз заходилась 
Пекти опрісноки. Спекла, 
В торбину мовчки положила 
І мовчки за старим пішла 
У Віфлеєм. «Святая сило! 
Спаси мене, мій боже милий!» — 
Тілько й промовила. Ідуть, 
Сумуючи собі обоє. 
І, вбогії, перед собою 
Козу з козяточком женуть, 
Бо дома ні на кого кинуть. 
А може, бог пошле дитину 
В дорозі; от і молоко 
Сердешній матері. Скотина 
Іде пасучися, рядком 
Ідуть за нею батько й мати 
І починають розмовляти 
Поволі, тихо. «Семіон 
Протопресвітер,— Йосип мовив,— 
Такеє-то пророче слово 
Сказав мені: «Святий закон! 
І Авраама, і Мойсея! 
Возобновлять мужі єсеї.— 
І каже: — Поти не умру, 
Поки месію не узрю!» 
Чи чуєш ти, моя Маріє? 
Месія прийде!» — «Вже прийшов, 
І ми вже бачили месію!» — 
Марія мовила. 
Найшов 
Опріснок Йосип у торбині. 
Дає та й каже: «На, моя дитино, 
Поки що буде, укріпись, 
До Віфлеєма не близенько; 
Та й я спочину. Утомивсь». 
Та й сіли на шляху гарненько - 
Подудновать. Отож сидять, 
А сонце праведне швиденько 
Додолу котиться. І глядь! 
Сховалося, і смеркло в полі. 
І диво дивнеє! ніколи 
Ніхто не бачив і не чув 
Такого дива. Аж здригнув 
Святий тесляр. Мітла з востоку 
Над самим Віфлеємом, боком, 
Мітла огненная зійшла . 
І степ, і гори осіяла. 
Марія з шляху не вставала, 
Марія сина привела. 
Єдиную тую дитину, 
Що нас од каторги спасла! 
І, пресвятая, неповинна, 
За нас, лукавих, розп'ялась! 
А недалеко край дороги 
Отару гнали чабани 
Та й їх побачили. Небогу, 
її й дитяточко взяли 
І у вертеп свій принесли, 
І чабани його убогі 
Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано! 
У Віфлеємі на майдані 
Зійшовся люд і шепотить, 
Що щось непевне з людьми буде 
Во Іудеї. Гомонить 
І тихне люд. «О люди! люди! — 
Чабан якийсь біжить, кричить.— 
Пророчество Ієремія, 
Ісаія збулось! збулось! 
У нас, у пастирей, месія 
Родився вчора!» Загуло 
У Віфлеємі на майдані:

«Месія! Іісус! Осанна!» 
І люд розходивсь. 
Через час 
Чи через два прийшов указ 
І легіон з Єрусалима, 
Од того Ірода. Незриме 
Й нечуте сталося тойді. 
Ще діточки сповиті спали, 
Ще купіль гріли матері, 
Намарне гріли: не купали 
Маленьких діточок своїх! 
Ножі солдати сполоскали 
В дитячій праведній крові! 
Такеє-то на світі сталось! 
Дивітеся ж, о! матері! 
Що роблять іроди царі!

Марія навіть не ховалась 
З своїм младенцем. Слава вам, 
Убогим людям, чабанам, 
Що привітали, заховали 
І нам спасителя спасли 
Од Ірода. Нагодували, 
І напоїли, і дали 
Кожух і свиту на дорогу, 
І, небораки, додали 
Ослицю дійну. І небогу 
З її дитяточком малим 
І посадили, й провели 
Вночі тайнйми манівцями 
На шлях Мемфіський . А мітла, 
Мітла огненная світила, 
Неначе сонце, і дивилась 
На ту ослицю, що несла 
В Єгипет кроткую Марію 
І нарожденного месію.

Якби де на світі хоть раз 
Цариця сіла на ослицю, 
То слава б стала про царицю 
І про великую ослицю 
По всьому світу. Ся ж несла 
Живого істинного бога. 
Тебе ж, сердешну, копт убогий 
Хотів у Йосипа купить, 
Та здохла ти. Мабуть, дорога 
Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє, спить 
В пелюшках долі, під вербою, 
Дитяточко. А меж лозою 
З лози колисочку плете 
Та плаче праведная мати, 
Колиску тую плетучи. 
А Йосип заходився хату 
Із очерету будувати, 
Щоб хоч укритися вночі. 
З-за Нілу сфінкси, мов сичі, 
Страшними мертвими очима 
На теє дивляться. За ними 
На голому піску стоять 
По шнуру піраміди в ряд, 
Мов фараонова сторожа, 
І ніби фараонам знать 
Вони дають, що правда божа 
Встає вже, встала на землі. 
Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти 
У копта вовну. А святий 
Іосиф взявсь отару пасти, 
Щоб хоч козу ту заробить 
На молоко малій дитині. 
Минає рік. Коло хатини 
В повіточці своїй малій 
Той бондар праведний, святий, 
І гадки, праведний, не має, 
Барило й бочку набиває, 
Та ще й курникає. А ти? 
Не плачеш ти і не співаєш, 
Гадаєш, думаєш-гадаєш, 
Як його вчити, навести 
На путь святий святого сина 
І як його од зол спасти? 
Од бур житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини 
Коза пасеться; а дитина 
І невеличке козеня 
У сінях граються. А мати 
Сидить на призьбі коло хати 
Та вовну з кужеля пряде. 
Аж ось і сам старий іде 
З ціпочком тихо попід тином: 
Носив у город шапличок 
Продать. Йому медяничок, 
А їй немудрую хустину, 
Собі ж несе на постоли 
Ременю доброго. Спочинув 
Та й каже: «Доню, не журись. 
Царя вже Ірода не стало. 
Чогось увечері наївсь, 
Та так наївся, що й опрігсь,— 
Такеє-то мені сказали. 
Ходімо,— каже,— у свій гай, 
У свій маленький тихий рай! 
Ходім додомоньку, дитино». 
«Ходім»,— сказала та й пішла 
На Ніл сороченята прати 
В дорогу синові. Паслась 
Коза з козятком коло хати, 
А Йосип сина забавляв, 
На призьбі сидя, поки мати 
На річці прала ті малі 
Сорочечки. А потім в хаті 
Поморіцив добре постоли 
Собі в дорогу. Та й знялись 
До сходу сонця, по торбині 
На плечі взявши, а дитину 
Удвох в колисочці несли. 
То сяк, то так прийшли додому. 
Бодай не довелось нікому 
Узріть такеє. Благодать! 
Гайочок тихий серед поля, 
Одна-єдиная їх доля 
Отой гайочок! І не знать, 
Де він кохався. І хатина, 
Все, все сплюндровано. В руїні 
їм довелося ночувать. 
В ярок Марія до криниці 
Швиденько кинулася. Там 
Колись-то з нею яснолиций 
Зустрівся гость святий. Бур'ян, 
Будяк колючий з кропивою 
Коло криниці поросли. 
Маріє! Горенько з тобою! 
Молися, серденько, молись! 
Окуй свою святую силу... 
Долготерпінієм окуй, 
В сльозах кровавих загартуй!.. 
Небога трохи не втопилась 
У тій криниці. Горе нам 
Було б, іскупленним рабам! 
Дитина б тая виростала 
Без матері, і ми б не знали 
І досі правди на землі! 
Святої волі! Схаменулась 
І тяжко, важко усміхнулась 
Та й заридала. Полились 
На цямрину святиє сльози 
Та й висохли. А їй, небозі, 
Полегшало. 
Єлисавета, 
Стара вдова, у Назареті 
З малим синком своїм жила, 
Таки з Івасем. Та й була 
Якась рідня їм. Вранці-рано 
Свою дитину, безталанна, 
Нагодувала, одягла 
І за святим своїм пішла 
У Назарет той до вдовиці 
В сусіду, в наймичку проситись!

Дитяточко собі росло, 
З Івасем удовенком гралось. 
Уже чимале підросло. 
Якось вони собі гуляли 
Удвох на улиці, знайшли 
Дві палички та й понесли 
Додому матерям на дрова. 
Звичайні діточки! Ідуть 
І веселенькі, і здорові, 
Аж любо глянуть, як ідуть! 
Отож воно, мале, взяло 
Другую паличку у Йвася — 
Івась у коники ігрався,— 
Зробило хрестик та й несло 
Додому, бачте, показати, 
Що й він уміє майструвати. 
Марія ще за ворітьми 
Дітей зустріла, і зомліла, 
І трупом пала, як узріла 
Той хрестик-шибеничку . «Злий! 
Недобрий чоловік, лихий 
Навчив тебе, моя дитино, 
Зробить оце! Покинь! Покинь!» 
А він, маленький, неповинний, 
Святую шибеничку кинув 
І заридав, і пролились 
Ще в перший раз младенчі сльози 
На лоно матернє. Небозі 
Ніби полегшало. Взяла 
У холодочок завела, 
В бур'ян, в садок, поцілувала 
Та коржиком погодувала, 
Свіженьким коржиком. Воно ж 
Попестилось собі, погралось 
Та й спатоньки, мале, лягло 
Таки ж у неї на колінах. 
Отож і спить собі дитина, 
Мов ангеляточко в раю. 
І на єдиную свою 
Та мати дивиться і плаче 
Тихенько-тихо. Ангел спить, 
То щоб його то не збудить. 
Та й не догледіла. Неначе 
Окропу капля, як огонь, 
На його впала, і воно 
Прокинулось. Швиденько сльози 
Марія втерла сміючись, 
Щоб він не бачив. І небозі 
Не довелося одурить 
Малого сина. Подивилось 
І заридало.

Заробила 
Чи то позичила вдова 
Півкопи тую на буквар. 
Сама б учила, так не знала ж 
Вона письма того. Взяла 
Та в школу хлопця одвела, 
У ієсейську. Доглядала ж 
Сама його, сама й навчала 
Добру і розуму. Івась, 
Таки вдовенко, в його вдавсь,. 
То вдвох собі й ходили в школу, 
І вчились вкупочці. Ніколи 
Ані пограється з дітьми, 
Ані побігає; самий, 
Один-однісінький, бувало, 
Сидить собі у бур'яні 
Та клепку теше. Помагало 
Святому батькові в трудах. 
Якось по сьомому годочку,— 
Малий вже добре майстрував,— 
Одпочиваючи в куточку, 
Старий на сина дивувавсь, 
Який то з його майстер буде! 
Які то люди з його будуть! 
Та, взявши відер, кандійок , 
І батько, й мати, і воно 
Пішли на ярмарок у самий- 
Самісінький Єрусалим. 
Хоч і далеко, так спродати 
Дорогше можна. От прийшли, 
Розташувались. Батько й мати 
Сидять собі та продають 
Добро своє. А де ж дитина? 
Побігло десь. Шукає сина 
Та плаче мати. І не чуть, 
Де ділося. У синагогу 
Зайшла благать благого бога, 
Щоб син її найшовсь. Аж глядь, 
Межи раввінами дитина, 
її хлоп'яточко, сидить 
І научає, неповинне, 
Як в світі жить, людей любить, 
За правду стать! за правду згинуть! 
Без правди горе! «Горе вам, 
Учителі архієреї!» 
І дивувались фарисеї 
І книжники його речам. 
А радость матері Марії 
Неізреченная. Месію, 
Самого бога на землі 
Вона вже зріла.

Спродались, 
Во храмі помолились богу 
І веселенькі у дорогу 
Додому рушили вночі 
По холодочку. 
Виростали 
І вкупі вчились, ростучи, 
Святиє діточки. Пишались 
Святиє тії матері 
Своїми дітками. Із школи 
Путем терновим розійшлись 
Обидва. Божії глаголи, 
Святую правду на землі 
І прорекли, і розп'ялись 
За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню, 
А твій меж люди. А за ним, 
За сином праведним своїм, 
І ти пішла. В старій хатині 
В чужій покинула його, 
Святого Йосипа свого! 
Пішла тинятись попідтинню, 
Аж поки, поки не дійшла 
Аж до Голгофи. 
Бо за сином 
Святая мати всюди йшла, 
Його слова, його діла — 
Все чула, й бачила, і мліла, 
І мовчки трепетно раділа, 
На сина дивлячись. А він 
Сидить, було, на Єлеоні , 
Одпочива. Єрусалим 
Розкинувсь гордо перед ним, 
Сіяє в золотім вісоні 
Ізраїльський архієрей! 
Романський золотий плебей! 
І час, і два мине, не встане, 
На матір навіть не погляне 
Та аж заплаче, дивлячись 
На іудейськую столицю. 
Й вона заплаче, ідучи 
У яр по воду до криниці, 
Тихесенько. І принесе 
Води погожої, і вмиє 
Утомлені стопи святиє, 
І пити дасть, і отрясе, 
Одує прах з його хітона, 
Зашиє дірочку та знову 
Під смокву піде. І сидить, 
І дивиться, о всесвятая! 
Як син той скорбний спочиває. 
Аж ось і дітвора біжить 
Із города. Його любили 
Святиє діточки. Слідком 
За ним по улицях ходили, 
А іноді й на Єлеон 
До його бігали малії. 
Отож прибігли. «О святії! 
Пренепорочниє!» — сказав, 
Як узрів діток. Привітав 
І цілував благословляя, 
Погрався з ними, мов маленький, 
Надів бурнус. І веселенький 
З своїми дітками пішов 
В Єрусалим на слово нове, 
Поніс лукавим правди слово! 
Не вняли слову! Розп'яли! 
Як розпинать його вели, 
Ти на розпутії стояла 
З малими дітьми. Мужики, 
Його брати, ученики, 
Перелякались, повтікали. 
«Нехай іде! Нехай іде! 
Отак і вас він поведе!» — 
Сказала дітям. І упала 
На землю трупом. 
Розп'ялась 
Твоя єдиная дитина! 
А ти, спочинувши під тином, 
У Назарет отой пішла! 
Вдову давно вже поховали 
В чужій, позиченій труні 
Чужії люде. А Івана 
її зарізали в тюрмі. 
І Йосипа твого не стало. 
І ти, як палець той, осталась 
Одна-однісінька! Такий 
Талан твій латаний, небого! 
Брати його, ученики, 
Нетвердії, душеубогі, 
Катам на муку не дались, 
Сховались, потім розійшлись, 
І ти їх мусила збирати... 
Отож вони якось зійшлись 
Вночі круг тебе сумовати. 
І ти, великая в женах! 
І їх униніє, і страх 
Розвіяла, мов ту полову, 
Своїм святим огненним словом! 
Ти дух святий свій пронесла 
В їх душі вбогії! Хвала! 
І похвала тобі, Маріє! 
Мужі воспрянули святиє, 
По всьому світу розійшлись. 
І іменем твойого сина, 
Твоєї скорбної дитини, 
Любов і правду рознесли 
По всьому світу. Ти ж під тином, 
Сумуючи, у бур'яні 
Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли 
Тебе в порфіру . І вінчали, 
Як ту царицю... Розп'яли 
Й тебе, як сина. Наплювали 
На тебе, чистую, кати; 
Розтлили кроткую! а ти... 
Мов золото в тому горнилі, 
В людській душі возобновилась, 
В душі невольничій, малій, 
В душі скорбящей і убогій.


 

Реклама

На даний момент 75 гостей на сайті

Кого Ви вважаєте "Великим письменником України"?
 
Українська нація © 2011-2018