У 1937 році до музейних залів прийшла спеціальна комісія з чиновників та представника НКВС. Її завданням було не оцінити художню якість картин і не підготувати нову виставку. Комісія визначала, які твори українських митців більше не повинні існувати. Серед робіт, що потрапили під радянську цензуру, були картини Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської-Бойчук та Анатоля Петрицького.

У документах влада пояснювала рішення характерною для сталінської епохи мовою: твори нібито «спотворювали соціалістичну дійсність», «не мали художньої та музейної цінності» й підлягали знищенню. Через десятиліття частина цих картин знову повертається до глядачів, а історія їхнього порятунку показує, наскільки близько український модернізм підійшов до фізичного знищення. Про це розповідає Суспільне Культура.

Спочатку заборонили об’єднання, потім взялися за художників

На початку ХХ століття українське мистецтво переживало період активних експериментів. Художники працювали з авангардом, конструктивізмом, монументальним мистецтвом, книжковою графікою, дизайном і театром. Київський художній інститут шукав нові методи навчання, а українські митці були повноцінною частиною європейського модерністського процесу.

Анатоль Петрицький став одним із тих, хто не вписувався у майбутню радянську модель «правильного» мистецтва. Він займався сценографією, живописом, графікою, сміливо працював із кольором і композицією. Але в 1932 році ситуація змінилася після постанови Політбюро ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Незалежні мистецькі об’єднання ліквідували, а єдиною прийнятною естетикою поступово став соціалістичний реалізм. Поняття «формаліст» перетворилося з мистецтвознавчого терміна на політичне звинувачення. Так могли назвати художника, який експериментував із формою, кольором або композицією замість прямого прославляння радянського режиму.

Майже 1750 робіт сховали від українців

У 1937–1939 роках у тодішньому Державному українському музеї, нині Національному художньому музеї України, створили Спеціальний секретний фонд. До нього звозили твори з Києва, Харкова, Одеси, Полтави та інших міст.

У Спецфонді опинилися роботи Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Віктора Пальмова, Михайла Бойчука, Всеволода Максимовича, Миколи Івасюка та десятків інших митців. Інвентарна книга фонду містила майже 1750 записів. Причина вилучення іноді складалася буквально з одного слова — «формалізм», «націоналіст» або «ворог».

Механізм був майже конвеєрним. Музей отримував секретне розпорядження, створювалася комісія за участі представника НКВС, після чого роботи вилучали з основних фондів і під грифом «секретно» переносили до закритого приміщення. Для публіки вони фактично переставали існувати.

Наступним етапом мало стати фізичне знищення.

Твори Петрицького врятувала історична випадковість

Серед робіт Анатоля Петрицького, які потрапили до Спецфонду, була його «Натюрморт (Конструктивна композиція)» 1923 року. В інвентарній книзі 1939-го також значилися 15 портретів художника, серед них зображення Любові Гаккебуш, Леся Курбаса, Мар’яненка, Левка Ревуцького, Георгія Нарбута та представників родини Кричевських.

Дослідження історії Спецфонду показує, що частину «золотого фонду українського авангарду і модернізму» врятував початок Другої світової війни — радянські силові структури просто не встигли виконати розпорядження про знищення колекції. Водночас аналогічний спецфонд Львівського музею імені Шептицького був знищений у 1952 році.

Сам Петрицький, ймовірно, не мав повної інформації про долю своїх картин. Історія фонду була суворо засекречена, а доступ до відомостей мали лише окремі музейні працівники.

На тлі зникнення картин зникали й люди. Заарештовували художників, письменників, режисерів та музейників. Лесь Курбас, Михайло Бойчук, Василь Седляр, Микола Зеров стали жертвами репресій. Мистецька критика перетворилася на частину механізму політичного переслідування.

Петрицький сам писав про зникнення своїх робіт

Масштаб втрат усвідомлював і сам художник. У листах він згадував, що під час спроб підготувати монографію про його творчість виявилося практично неможливо зібрати необхідні матеріали, оскільки величезна кількість робіт просто зникла.

Ця фраза сьогодні звучить як свідчення того, наскільки ефективно працювала система приховування українського мистецтва. Картини не обов’язково одразу знищували фізично. Достатньо було прибрати їх із виставок, заховати у закритий фонд, викреслити ім’я художника з каталогів і не дозволяти наступному поколінню бачити його роботи.

Саме тому відновлення історії українського модернізму займає десятиліття.

Картини повернулися лише наприкінці ХХ століття

Системно досліджувати Спецфонд почали лише наприкінці 1980-х років. У 1998 році значну частину прихованих творів уперше показали широкій аудиторії. Відтоді музейники та мистецтвознавці поступово повертають до української культурної історії імена й роботи, які радянська система намагалася зробити невидимими.

Новим етапом такого повернення стала віртуальна виставка Національного художнього музею України «Анатоль Петрицький. Поза сценою». Вона зосереджена на живописній спадщині художника: Харкові 1930-х років, повоєнному Києві, фронтових роботах 1943-го. Окреме місце займає незавершена «Битва на Курській дузі», яку представили глядачам уперше.

Історію митця також має розповісти книжка «Історії українських митців. Анатоль Петрицький», створена Projector Publishing спільно з Фундацією ЗМІN. Її авторка, журналістка та мистецтвознавиця Валентина Клименко, простежує життя художника всередині системи, яка одночасно могла замовляти йому роботи й приховувати іншу частину його творчості.

Українське мистецтво доводиться збирати зі шматочків

Історія Петрицького складніша за просте протиставлення «художник — режим». Як пояснює директорка Національного художнього музею України Юлія Литвинець, багато митців одночасно могли виконувати державні замовлення, щоб мати можливість працювати та заробляти, і паралельно створювати зовсім інше, особисте мистецтво.

Тому повернення таких авторів передбачає не лише захоплення їхньою майстерністю, а й критичне осмислення контексту, в якому вони творили.

Картини Анатоля Петрицького та інших українських модерністів пережили десятиліття секретності, цензури й реальну загрозу знищення. Їхнє повернення показує, що історію українського мистецтва доводиться буквально відновлювати з фрагментів, які випадково або завдяки музейникам пережили репресії.

І кожна знайдена картина, відкрита виставка чи нове дослідження сьогодні повертають не лише конкретного художника — вони відновлюють частину культурної пам’яті, яку радянська влада колись намагалася стерти.