Пандус біля театру, ліфт у музеї чи табличка зі шрифтом Брайля — лише частина справжньої безбар’єрності. Для нечуючої людини навіть фізично доступний театр може залишатися фактично закритим, якщо вистава не має перекладу українською жестовою мовою. Та сама проблема стосується концертів, стендапу, телебачення, кіно та іншого аудіовізуального контенту.

В Україні сьогодні налічується понад 2,1 млн людей із порушеннями слуху різного ступеня. Війна робить проблему ще масштабнішою: часткова або повна втрата слуху стає наслідком поранень, вибухів та акустичних травм. Майже за чотири роки близько 1200 ветеранів пройшли слухопротезування та реабілітацію в межах проєкту «Чуєш? Плюс. Плюс». Тому доступність культури поступово перестає бути вузькою темою для окремої спільноти й перетворюється на питання, яке стосується дедалі більшої кількості українців.

Понад два мільйони людей можуть втрачати частину культурного життя

Утрата слуху не означає, що людина повинна відмовитися від концертів, театру, кіно чи гумору. Однак саме так часто працює недоступне середовище: якщо на події немає перекладу жестовою мовою або іншого зручного способу отримати інформацію, людина просто залишається вдома.

У громадській організації «Відчуй» наголошують, що реабілітація не закінчується слуховим апаратом чи кохлеарним імплантом. Людині необхідно повернути звичні ролі — спілкуватися з друзями, ходити з родиною в кіно, відвідувати вистави й концерти. Культура в цьому сенсі може стати частиною соціальної та психологічної реабілітації після поранення.

За даними Українського товариства глухих, близько 30 тисяч нечуючих українців вважають жестову мову рідною. Ще приблизно для 230 тисяч людей вона є головним способом комунікації з близькими та друзями.

Українська жестова мова — це окрема мова, а не набір універсальних жестів

Поширена помилка полягає в тому, що жестову мову сприймають як міжнародну систему, однакову в усьому світі. Насправді різні країни мають власні національні жестові мови. В Україні це українська жестова мова, у Сполучених Штатах — американська.

Для міжнародного спілкування існує International Sign — спрощена система, побудована на поширених жестах різних мов. Однак вона має обмежену лексику і не замінює повноцінні національні жестові мови.

Для нечуючих людей жестова мова може бути не допоміжним інструментом, а основною мовою сприйняття світу. Саме тому звичайні субтитри не завжди здатні повністю замінити перекладача.

Чому самих субтитрів недостатньо

Субтитри стали звичною частиною відеоконтенту — від Netflix до TikTok. Проте для нечуючої аудиторії вони не вирішують усіх проблем.

Якщо дивитися театральну виставу або стендап без звуку, постійне читання тексту забирає увагу від міміки акторів, деталей сцени та реакцій персонажів. Субтитри також не завжди передають інтонацію, паузу, шепіт, підвищення голосу чи емоційний ритм виступу.

Актор Григорій Фесенко, який зіграв у фільмі Мирослава Слабошпицького «Плем’я», вважає найкращою моделлю можливість вибору: субтитри, жестова мова або обидва варіанти одночасно.

Саме «Плем’я» стало одним із найвідоміших українських прикладів використання жестової мови у світовому кіно. У стрічці немає жодної репліки усною мовою — персонажі спілкуються українською жестовою. У 2014 році картина здобула три нагороди «Тижня критики» Каннського кінофестивалю.

Суспільне виробляє сотні годин ефіру з перекладом

Найпомітніше українська жестова мова сьогодні представлена у телевізійних новинах. Суспільне щомісяця виробляє в середньому близько 350 годин прямого ефіру з перекладом жестовою мовою. Над такими ефірами працює команда з 12 перекладачів та перекладачок.

Уже четвертий рік із перекладом українською жестовою мовою транслюють «Євробачення», причому два роки — у повноекранному форматі.

Інші платформи також поступово розширюють доступний контент. На MEGOGO в межах проєкту «Дивись як чутно» доступні фільми, мультфільми, серіали та стендап із перекладом жестовою мовою. Переклад отримують і окремі українські концерти та гумористичні шоу.

У Києві лише три театри мають такі вистави у репертуарі

З театрами ситуація значно складніша. У Києві працює 21 театр у сфері управління міста та три великі державні театри. Дев’ять установ підтвердили наявність тих чи інших елементів фізичної безбар’єрності — пандусів, підйомників, доступних вбиралень, місць для людей на колісних кріслах або табличок зі шрифтом Брайля.

Однак у репертуарі 2026 року лише три київські театри підтвердили наявність вистав із перекладом жестовою мовою.

Київський академічний театр на Печерську проводить такі покази приблизно раз на місяць за підтримки УТОГ. Театр ляльок на лівому березі Дніпра організовує їх приблизно раз на два місяці. У Київському академічному театрі ляльок «Замок на горі» окремими датами можна побачити з перекладом «Котика та Півника», «Івасика-Телесика», «Кота у чоботях» і «Попелюшку».

Перекладач у театрі фактично теж стає актором

Театральний переклад суттєво відрізняється від роботи в новинах. Перекладачеві недостатньо точно передати слова — потрібно відтворювати характер персонажів, емоції, темп, інтонації та навіть комічний ефект.

Перекладачка Тетяна Журкова пояснює, що під час дитячих вистав намагається передавати кожного героя не лише жестами, а й мімікою та всім тілом. Нечуючих дітей при цьому розміщують так, щоб вони могли одночасно бачити сцену й перекладачку.

Саме такий підхід дозволяє не просто зрозуміти сюжет, а переживати виставу разом з іншими глядачами.

Справжня доступність починається з вибору

Українська культура поступово стає доступнішою: з’являються субтитри, трансляції жестовою мовою, спеціальні театральні покази та адаптовані цифрові платформи. Однак поки це радше окремі практики, ніж універсальний стандарт.

Особливо важливо це в умовах війни, коли кількість людей із набутою втратою слуху збільшується. Якщо культурні установи не адаптуватимуться зараз, через кілька років значна частина суспільства ризикує залишитися поза повноцінним культурним життям.

Найважливіший принцип тут сформулювали самі представники спільнот: «Нічого для нас — без нас». Тобто вирішувати, яким має бути доступний театр, фільм чи телеефір, потрібно не замість нечуючих людей, а разом із ними.

Безбар’єрність — це не просто можливість фізично зайти до театру. Це можливість сісти у залі, побачити виставу, зрозуміти кожну сцену, сміятися разом з усіма й не відчувати, що частина мистецтва існує лише для тих, хто її чує.