У новітній історії України щораз частіше з’являються постаті, які не вкладаються в звичні рамки «героя» чи «зірки». Війна оголила нерв суспільства, оголила справжні цінності й одночасно зробила публічними тих, хто ще вчора жив звичайним життям. Олександр Терен, відомий також як Олександр Будько, народився 13 травня 1996 року в Рівному, і його шлях став прикладом того, як особиста трагедія може перетворитися на суспільний імпульс. У цьому й полягає головна інтрига його історії: він одночасно є ветераном із важким пораненням, спортсменом, автором громадського проєкту про доступність і героєм масового телевізійного формату. Для одних це чиста, непідробна сила й мотивація, для інших — ризик перетворення реальної війни на елемент шоуіндустрії. Але саме в цій напрузі між правдою фронту й законами медіа народжується новий тип видатних українців, яких країна не просто вшановує, а ще й активно обговорює.
Про ранні роки Олександра відомо небагато, що, скоріше, працює на його образ: він не «вирощений» піаром і не має довгої біографії в публічному просторі. Дитинство та юність він провів у Рівному, а незадовго до повномасштабного вторгнення переїхав до Києва. Там він працював баристою й паралельно навчався на графічного дизайнера, плануючи розвиватися в креативній та цифровій сфері. Це типовий маршрут покоління, яке в Україні виросло вже в умовах відкритого світу, де кар’єра й самореалізація будуються через освіту, практику, проєкти, а не через «зв’язки» чи нав’язані сценарії. Проте 24 лютого 2022 року зруйнувало індивідуальні плани мільйонів. У свій останній робочий день у кав’ярні Олександр зібрав речі, допоміг коханій виїхати зі столиці, а сам повернувся до Києва і пішов у військкомат. У цьому жесті є важлива риса його характеру: він не шукав для себе «безпечнішого» місця, не тікав і не ховався за професією, яка могла б забезпечити дистанцію від фронту.
Йому пропонували службу у форматі, який умовно називали «ІТ-війська», але Олександр прагнув бути там, де найважче. Парадоксально, що саме проблеми з ногами, які існували ще до війни, могли стати для нього аргументом не потрапити до бойових підрозділів. Та мотивація, упертість і бажання не бути спостерігачем змусили його шукати інший шлях. Він долучився до добровольчих формувань, які виконували завдання в тилу, охороняли об’єкти, стримували ворога доступними засобами. Але й цього йому було мало: він хотів на фронт. Зрештою, він опинився у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ», де отримав позивний «Терен» і став командиром взводу вогневої підтримки. Це не романтизований образ «командира з кіно», а важка практична робота, що вимагала дисципліни, відповідальності за людей і готовності ухвалювати рішення під ризиком смерті.
Фронт для Терена почався не з пафосу, а з випадковості, яка могла перекреслити все: під час передислокації зламався транспорт, і він міг не дістатися на позиції. Та його підібрав командир на власному авто й доставив до місця дислокації. У таких деталях війна завжди виглядає справжньою: не як сценарій, а як ланцюг збігів, де доля залежить від дрібниць і людської взаємопідтримки. З травня до серпня Олександр служив на Харківському напрямку, а потім отримав важке поранення під час Слобожанського контрнаступу. Обстріл застав його уві сні, коли він зняв екіпірування й відпочивав у укритті. Снаряд влучив поруч, засипав землею, придавив дверима, які були частиною укріплення. Іронічно, але саме ці двері, що стали пасткою, водночас врятували йому життя, не давши бути похованим заживо. Проте ціна порятунку виявилася жахливою: одну ногу було фактично знищено, на іншій відірвало стопу. Його евакуювали в Барвінкове, де ампутували першу ногу, далі були Харків і Полтава. У Полтаві лікарі ухвалили рішення ампутувати й другу ногу через відмирання тканин. Так закінчився один етап життя й почався інший, який для багатьох стає кінцем активності, але для Терена став початком нового фронту — фронту реабілітації, самоідентичності та боротьби зі стереотипами.
Найбільша несподіванка цієї історії — не факт ампутації, а реакція на неї. Після втрати обох ніг Олександр не замкнувся і не перетворився на «символ жалю». Він швидко перевів свою травму в мову дії. Реабілітація в Києві стала не просто медичним процесом, а тренуванням характеру. Він узявся опановувати протези й буквально в рекордні терміни почав ходити: вже через три місяці після ампутації він став на штучні ноги. Для багатьох людей адаптація до протеза однієї ноги може тривати роками, а тут — дві ампутації й надзвичайно швидкий прогрес. У цьому є ключ до його феномену: Терен не «підлаштовувався» під обставини, він намагався їх переграти, змусити реальність працювати на його майбутнє, а не на його травму.
Далі з’явився спорт як інструмент повернення до тіла й життя. Олександр подався на «Ігри Нескорених 2023» і здобув бронзу у плаванні. Спортивний шлях вимагав не лише сили волі, а й ресурсів — спеціальних протезів, тренувань, медичної підтримки. Це привело його до США, де він отримав додаткові пари протезів для бігу та функціонального тренінгу. Для стороннього глядача це виглядає як «історія успіху», але всередині неї — колосальна дисципліна, біль, відновлення, прийняття нового тіла. Спорт зробив Терена не просто «ветераном», а публічним прикладом того, що інвалідність — не кінець активності, а інша траєкторія, яку можна перетворити на силу.
Однак найважливіше, що Олександр зробив після реабілітації, — він перетворив особистий досвід на суспільний проєкт. Перебуваючи у візку, він відчув, як Україна інколи виявляється непрохідною для людей з інвалідністю навіть у столиці. Сходи без пандусів, вузькі двері, відсутність ліфтів, бар’єри в транспорті, недоступні туалети — це не «дрібні незручності», а щоденна дискримінація простором. З цього народилося YouTube-шоу «Відвал ніг», присвячене доступності міст. Суть проєкту проста і сильна: показувати не теорію, а реальність, змушувати глядача бачити місто очима людини на візку або на протезах. У випусках з’являлися відомі гості, а інколи Олександр пропонував посадовцям або мерам сісти у візок і пройти маршрут, який для здорової людини здається буденним. В умовах війни, коли ресурси обмежені, а бюджети стискаються, такий контент може видаватися «не на часі». Але насправді він якраз про майбутнє: кількість людей з травмами зростає, і країна повинна змінювати інфраструктуру, інакше герої війни повернуться в місто, яке їх не приймає.
Паралельно з цим Терен розширює свою присутність у культурному та медійному просторі. Він пише книгу «Історія впертого чоловіка», автобіографічну і відверту, з гумором і самоіронією, яка стала для багатьох способом пережити власний страх і безсилля через досвід іншого. Він бере участь у творчих постановках, зокрема у хореографічних проєктах, ламаючи ще один стереотип: що танець або сцена недоступні людині з протезами. Він знімається в кліпах, бере участь у благодійних забігах, живе публічно, але не як «картинка», а як людина, яка демонструє різні форми нормальності. Його жарти на кшталт «До війни у мене було дві хворі ноги, а тепер маю штучні, але аж шість» працюють як психологічна зброя проти жалості. Самоіронія тут не розвага, а спосіб не дозволити травмі захопити ідентичність.
Найбільш дискусійний етап його публічності — участь у 13-му сезоні «Холостяка». Для частини аудиторії це виглядає як скандальний мікс війни й розважального телебачення, який може здатися недоречним у час, коли країна щодня втрачає людей. Для іншої частини — це прорив у нормалізації ветеранів і людей з інвалідністю в масовій культурі. Телебачення працює за законами рейтингу, а шоу завжди ризикує перетворити людину на роль. Проте є й інша логіка: мільйонна аудиторія, до якої не достукаєшся лекціями про безбар’єрність, може почути ці теми через формат, який вони звикли дивитися. Участь Терена робить інклюзивність не «соціальною рекламою», а частиною повсякденної культури. І тут виникає головне питання, яке і визначає тон дискусії: чи керує ситуацією сам Олександр, використовуючи медіа як платформу для ідей, чи медіа використовує його як історію, що продається? Відповідь, ймовірно, лежить посередині, але саме в цій середині й формується сучасна Україна, яка вчиться говорити про війну не лише мовою втрат, а й мовою відновлення.
Суспільство часто звикло аплодувати ветеранам, але не завжди готове змінити середовище під їхні потреби. Легко захоплюватися людиною на протезах у кадрі й дуже складно зробити так, щоб біля під’їзду був нормальний пандус, щоб маршрутка мала низьку підлогу, щоб вхід у кафе не став приниженням. Терен змушує людей бачити ці речі без моралізаторства, через досвід, дію, приклад. Його публічність може дратувати, бо вона руйнує комфортну дистанцію між «героями десь там» і нашим буденним життям. Вона підводить до висновку: якщо ми називаємо людину героєм, то маємо визнати й відповідальність за те, якою буде країна для неї після війни.
Чи є Олександр Терен «новим героєм України»? У моральному сенсі — без сумніву, бо він пройшов фронт і заплатив величезну ціну. Чи є він «маркетинговим проєктом»? У медійному сенсі будь-яка публічність має елементи маркетингу, але це не обов’язково знецінює людину. Питання лише в тому, хто визначає мету: рейтинги чи зміни. У випадку Терена найбільш переконливо виглядає те, що його діяльність має практичний соціальний результат: він створив обговорення безбар’єрності, дав мову для розмови про інвалідність без жалості, показав інший образ ветерана — активного, іронічного, вимогливого до простору і до держави. Його історія — це історія покоління, яке не просить співчуття, а вимагає нормальних умов і права на повноцінне життя. У цьому й полягає його справжня видатність для сучасної України.
