Повномасштабна війна докорінно змінила роль українських жінок у суспільстві. Сьогодні вони не лише підтримують тил чи займаються волонтерством, а й виконують бойові завдання на найнебезпечніших ділянках фронту. За офіційними даними, у лавах Збройних сил України нині служать понад 70 тисяч жінок, і близько десяти тисяч із них безпосередньо перебувають у зоні бойових дій. Про це повідомляє Tenews.org.ua.

Вони керують безпілотниками, евакуюють поранених, командують підрозділами, працюють снайперками, артилеристками, зв’язківицями та військовими медикинями. Проте поряд із боротьбою проти російських окупантів багатьом із них доводиться долати ще одну перешкоду — упереджене ставлення до жінок у війську.

Історії військовослужбовиць Алі, Катерини та Яни демонструють, як виглядає сучасна жіноча служба на війні. У цих розповідях немає пафосу чи романтизації — лише щоденна праця, відповідальність і бажання захищати країну.

Від сцени до евакуації поранених: шлях Алі

До 2022 року Аля викладала класичний балет. Її життя було пов’язане з мистецтвом, музикою та дітьми, однак після початку повномасштабного вторгнення вона добровільно вступила до війська.

Перші дні служби стали для неї випробуванням не лише через нові обов’язки. Деякі чоловіки-військові поставилися до неї скептично, вважаючи, що жінці не місце на фронті. Вона чула образливі жарти та припущення, що прийшла до армії не служити, а шукати особисте життя.

Проте реальність швидко змінила ставлення. Одним із найсильніших спогадів для Алі стала допомога тяжкопораненому військовому, який отримав критичні травми після артилерійського удару. Вона контролювала його стан, вводила знеболювальні препарати та підтримувала розмовою до моменту евакуації.

Жінка зізнається, що не пам’ятає навіть його імені й не знає, чи вдалося врятувати життя. Але саме такі епізоди залишаються з військовими назавжди, адже війна запам’ятовується не гучними заголовками, а конкретними людськими долями.

Навіть під час відпустки вона відчула, що суспільство ще не звикло бачити жінок у ролі військовослужбовиць. У магазині, де вона перебувала разом із побратимом у військовій формі, подяку за службу продавчиня висловила лише чоловікові.

Катерина обрала фронт замість університету

Коли почалася велика війна, Катерині було лише дев’ятнадцять років. Вона планувала вивчати астрофізику, однак вирішила змінити майбутнє та вступила до лав українського війська.

За її словами, на початку служби доводилося щодня доводити власну професійність. Молодий вік і стать часто ставали причиною недовіри. Крім виконання бойових завдань, вона стикалася з психологічним тиском, знеціненням і небажаною увагою.

Сьогодні Катерина служить у екіпажі безпілотників разом зі своїм коханим. Їхнім тимчасовим домом став бліндаж неподалік передової, де разом із ними живе кіт — маленьке нагадування про мирне життя серед постійної небезпеки.

Перший успішний удар по ворожій колоні не викликав у неї ані радості, ані захоплення. Вона згадує лише коротку думку: завдання виконано.

Найбільшу загрозу, говорить військова, становить не сам момент атаки, а розуміння, що противник також може виявити оператора дрона. У сучасній війні кілька секунд можуть визначити долю екіпажу.

Яна повернулася після поранення й очолила жіночий підрозділ

Яна, відома за позивним «Мультик», до початку війни працювала візажисткою, швачкою та займалася танцями. Позивний вона отримала випадково — до військкомату прийшла у футболці із героями мультфільму «Корпорація монстрів».

Спочатку військова виконувала адміністративні обов’язки, однак згодом опанувала стрілецьку підготовку, навчилася керувати FPV-дронами та стала командиркою жіночого підрозділу Amazon Banshees.

У її команді служать жінки різного віку — від зовсім молодих до тих, хто має великий життєвий досвід. Усіх їх об’єднує готовність виконувати бойові завдання нарівні з чоловіками.

У 2024 році Яна отримала важке поранення після вибуху російського боєприпасу. Внаслідок контузії вона частково втратила слух. Після лікування, кількох операцій і встановлення слухових апаратів військова повернулася до свого підрозділу.

Перед відправленням на фронт вона залишила маленькій доньці лист, у якому закликала не боятися труднощів і пам’ятати, що любов сильніша за страх.

Попри пережите, Яна не вважає себе героїнею. Вона говорить, що просто продовжує виконувати свою справу. Найбільша її мрія після завершення війни — повернутися до танців і провести мирний час разом із донькою.

Історії цих трьох жінок відображають зміни, які переживає українська армія. Сьогодні жінки не є винятком у бойових підрозділах. Вони керують технікою, приймають складні рішення, рятують життя побратимів і повертаються на службу навіть після важких поранень.

Водночас їхня боротьба триває не лише на полі бою. Вони й досі стикаються зі стереотипами та необхідністю щоразу доводити власний професіоналізм. Проте саме їхня витримка, відповідальність і відданість службі стали невід’ємною частиною сучасної української армії, яка щодня продовжує боротьбу за незалежність країни.