4 лютого у селищі Ворзель на Київщині помер 82-річний кінооператор Павло Лойко. Про його смерть повідомила Світлана Поклад, дружина покійного композитора Ігоря Поклада. Новина швидко набула резонансу в культурному середовищі, адже Лойко належав до покоління митців, які формували візуальну мову українського кіно другої половини ХХ століття.

У своєму дописі Світлана Поклад зазначила, що митець помер від холоду та голоду. За її словами, останні два тижні Павло Лойко разом із дружиною Лідією не мали коштів на їжу й фактично жили лише на воді. Вона також наголосила, що серце чоловіка не витримало виснаження. Ці слова викликали глибокий суспільний відгук і хвилю обговорень щодо становища літніх діячів культури в Україні.

Сусіди подружжя розповідали, що Лойко та його дружина вели відлюдний спосіб життя і майже не контактували з оточенням. Родичів поруч у них не було. Після смерті чоловіка Лідія залишилася одна і, за словами Світлани Поклад, опинилася у складному фінансовому становищі. Вона звернулася до небайдужих із проханням допомогти вдові та закликала долучитися до підтримки також державні інституції, зокрема Держкіно України та Міністерство культури.

Після розголосу староста Ворзеля В’ячеслав Преподобний повідомив, що поховання Павла Лойка буде здійснено коштом місцевого бюджету. За його словами, соціальні та медичні служби неодноразово пропонували подружжю допомогу, однак дружина покійного від неї відмовлялася. Ситуація набула додаткового виміру, коли до коментарів долучилася Київська обласна державна адміністрація.

У КОДА заявили, що смерть Павла Лойка не була пов’язана з переохолодженням чи нестачею їжі. За офіційною інформацією, він помер 4 лютого 2026 року у власному будинку, а розтин було проведено наступного дня. Згідно з лікарським свідоцтвом, причиною смерті стала хронічна ішемічна хвороба серця. Ознак переохолодження медики не виявили. Також повідомляється, що будинок був теплим, мав пічне опалення і газифікацію, а електропостачання здійснювалося за погодинними графіками, як і для інших мешканців громади.

В адміністрації зазначили, що пенсія Павла Лойка регулярно надходила на його банківський рахунок. Після трагедії його дружину взяли на соціальний облік як одиноку людину старшого віку. Водночас історія викликала ширшу дискусію про комунікацію між літніми людьми та соціальними службами, а також про бар’єри, через які люди похилого віку можуть не звертатися по допомогу навіть у складних обставинах.

Павло Лойко народився в липні 1943 року. Він закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії та присвятив значну частину життя роботі в українському кінематографі. Багато років працював кінооператором на Кіностудія імені Олександра Довженка, яка була одним із ключових центрів виробництва українського кіно. Лойко брав участь у створенні низки стрічок, зокрема культового фільму Пропала грамота 1972 року, що став знаковим явищем у національній кінематографії.

Його професійна діяльність припала на складний період, коли українське кіно балансувало між художнім пошуком і цензурними обмеженнями. Робота оператора вимагала не лише технічної майстерності, а й тонкого відчуття атмосфери, світла та ритму кадру. Колеги згадують Лойка як людину віддану професії, зосереджену на творчому процесі та вимогливу до якості зображення.

З 1990-х років Павло Лойко проживав у Ворзелі. За словами місцевих жителів, він рідко з’являвся на публіці й не прагнув розголосу. Його життя після активної роботи в кіно залишалося поза увагою широкої аудиторії. Саме це, ймовірно, стало причиною того, що новина про смерть митця стала несподіванкою для багатьох представників культурної спільноти.

Трагедія у Ворзелі вкотре актуалізувала питання соціального захисту діячів культури старшого покоління, а також відповідальності держави й суспільства за їхню гідну старість. Незалежно від офіційної причини смерті, ситуація засвідчила вразливість літніх людей, які опиняються в ізоляції та не користуються доступними механізмами підтримки.

Смерть Павла Лойка стала приводом не лише для співчуття, а й для серйозної розмови про взаємодію громади, державних інституцій та культурного середовища. Пам’ять про нього залишиться в кадрах українського кіно, над якими він працював, і в історії студії, що дала життя багатьом знаковим стрічкам.