2 травня в український прокат виходить фільм “Ми були рекрутами”, що належить до жанру мок’юментарі. Фільм присвячений воїнам 3 окремої штурмової бригади. Його сюжет концентрується на військовослужбовці з позивним Журналіст, який вирішує приєднатися до вирішальної битви замість того, щоб просто описувати історичні події для ЗМІ.

“Ми були рекрутами”: новий фільм українського режисера Любомира Левицького

Фільм “Ми були рекрутами” режисера Любомира Левицького викликає суперечливі враження. З одного боку, це не просто кіно, а скоріше велика агітаційна кампанія з використанням фрагментів інтерв’ю. Самі автори описують проєкт як “художньо-документальний мотиваційний фільм”, що відразу насторожує, оскільки така характеристика часто асоціюється із пропагандою. Важливо відзначити, що термін “пропаганда” не завжди має негативне забарвлення, і це важливо розуміти. Пропагандистські фільми можуть мати різні форми, і “Ми були рекрутами” явно входить в цю категорію.

Фільм відповідає усім ключовим характеристикам військової пропаганди. Він підносить патріотичний меседж, використовує героїчні портрети військових, емоційно залучає глядачів та закликає до дії. Це дуже типові для таких фільмів характеристики. Однак важливо розрізняти позитивні та негативні аспекти воєнної пропаганди.

З одного боку, “Ми були рекрутами” може викликати певну гордість за свою країну та підтримку військових дій. Але з іншого боку, фільм може спрощувати складні питання, використовувати методи маніпуляції та піддаватися цензурі й контролю. Це може призвести до того, що глядачі отримають лише однобічну картину подій і не зможуть зрозуміти повного обсягу ситуації.

Одним зі спірних питань є фінансування фільму компанією Favbet, яка пропонує ставки на спорт. У контексті прийняття закону про обмеження доступу до азартних ігор для військовослужбовців, це може викликати певні сумніви щодо об’єктивності та незалежності фільму.

Отже, хоча “Ми були рекрутами” може бути цікавим та захопливим переглядом, варто підходити до нього з певною критичністю та розумінням його пропагандистської природи.

Між документалістикою та маркетинговою стратегією — розгляд фільму

“Ми були рекрутами” належить до “мок’юментарі” – фільми цього типу поєднують документальні історії та кадри, використовуючи при цьому ігровий формат та додаткові художні елементи. У цьому випадку стрічка має за основу реальні історії військових з 3 штурмової бригади, зняті вони були на полі бою. Автори підкреслюють, що їхня мета — розкрити особистості та протерти тих, кого можна було бачити у відео. На жаль, втілення цієї ідеї не було бездоганним.

Окрім демонстрації життя військових, “Ми були рекрутами” має ще одну мету — мотивувати людей приєднатися до армії та 3 штурмової бригади. Продюсерка фільму акцентує на тому, що служба у війську — це найкраща робота у світі, а приєднання до бригади — це можливість провести час з найкращими побратимами. Оцінювати такий підхід можна різними способами, проте варто визнати, що фільм відверто сприймає цю думку.

Головний герой фільму, молодий студент, вирішує відмовитися від своїх мрій про кар’єру журналіста і приєднується до бригади, отримавши позивний “Журналіст”. Цей елемент є художньою складовою стрічки, а роль Журналіста виконує актор Борис Савенко. Проте з самого початку фільму помітно відчутний дефіцит аутентичності — він знятий у стилі епічної реклами. Замість звичайного розвитку подій в голлівудському стилі, глядачі отримують динамічний монтаж, пафосну музику та швидкі перебивки на титри. Це може бути ефективним для маркетингових цілей, але не для створення кіношедевра. Деякі інші художні елементи фільму також залишають бажати кращого.

У фільмі часто звучить епічна музика з гучними бітами, яка іноді перебиває слова та репліки головних героїв. Також використано спосіб рухомої камери під час інтерв’ю з військовими, щоб створити відчуття невимушеної атмосфери та правдивості. Проте реалізація цього приймання є досить слабкою — постійні трясіння та рухи камери можуть викликати дискомфорт у глядачів. Таким чином, цікаве візуальне рішення перетворюється на випробування вестибулярного апарату.

Раніше, 29 квітня, Держкіно оголосило, що фільм Анни Бурячкової “Назавжди-назавжди” отримав нагороду “Золотий тюльпан” за найкращу стрічку на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі в межах програми міжнародного конкурсу.