У Франції стартував 79-й Каннський кінофестиваль — одна з найпрестижніших подій світової кіноіндустрії, яка щороку збирає на Лазуровому узбережжі режисерів, акторів, продюсерів, кінокритиків і журналістів з усього світу. Цьогоріч фестиваль проходить із 12 до 23 травня і знову стає майданчиком, де поруч із гучними прем’єрами, зірковими церемоніями та боротьбою за головні нагороди звучать теми війни, пам’яті, історичної відповідальності й людської стійкості. Для України Канни залишаються особливо важливим простором: саме тут українські фільми й документальні проєкти можуть говорити з міжнародною аудиторією не лише мовою мистецтва, а й мовою свідчення.

Відкриття фестивалю поєднало традиційну урочистість із символічними моментами для кінематографа. Світову прем’єру на старті Канн отримав фільм П’єра Сальвадорі «La Vénus Électrique». А однією з головних подій церемонії стало вручення почесної «Золотої пальмової гілки» новозеландському режисеру Пітеру Джексону, автору кінотрилогії «Володар перснів». Нагороду йому передав Елайджа Вуд, який зіграв Фродо Беґґінса у знаменитій екранізації. Цей момент став не лише ностальгійним жестом для шанувальників саги, а й нагадуванням про те, як авторське бачення може змінити масове кіно й вплинути на ціле покоління глядачів.

Пітер Джексон також оголосив, що працює над новим фільмом за коміксом «Пригоди Тентена». Для Канн це характерний баланс між великими іменами, авторським кіно й популярними культурними франшизами. Фестиваль давно не є лише закритим клубом для артхаусного кіно: він одночасно підтримує складні режисерські висловлювання, відкриває нові імена й визнає вплив тих авторів, які змінили глобальну кіноіндустрію. У випадку Джексона йдеться саме про такого режисера — митця, який зумів поєднати масштаб, технологічні інновації, жанрову фантазію й емоційну силу великої історії.

Цьогорічне журі також демонструє широкий міжнародний масштаб фестивалю. До нього увійшли дев’ять представників кіноіндустрії, серед яких південнокорейський режисер Пак Чханук, відомий за фільмами «Олдбой» і «Жодного вибору», шведський актор Стеллан Скарсгард, американська акторка та продюсерка Демі Мур, режисерка Хлої Чжао та інші. Такий склад журі важливий не лише через гучні імена, а й через різні кінематографічні традиції, які вони представляють. Канни завжди були простором зіткнення естетик, шкіл і поглядів: європейського авторського кіно, азійської жанрової сміливості, американської індустрії, незалежного виробництва й політичного кінематографа.

Для України особливо важливо, що український режисер Мстислав Чернов очолив журі премії за документальний фільм «Золоте око». Після світового успіху «20 днів у Маріуполі» та появи нового фільму «2000 метрів до Андріївки» Чернов став одним із найвпізнаваніших українських документалістів у світі. Його робота змінила сприйняття української документалістики: вона показала, що кіно про війну може бути не лише репортажем із місця трагедії, а й повноцінним етичним, художнім і політичним висловлюванням. Тому його присутність у журі «Золотого ока» є важливою для українського кіно й для ширшої розмови про роль документалістики під час війни.

Українська присутність у Каннах цього року не обмежується участю Чернова. У межах програми «Спеціальні сеанси» покажуть фільм «Весна» режисера Ростислава Кирпиченка. Це історія українського священника, який в окупації таємно ідентифікує тіла страчених цивільних і передає їх рідним, попри заборону росіян ховати вбитих. Уже сам сюжет звучить як один із найболючіших образів російської війни проти України: окупація не лише вбиває людей, а й намагається забрати в них право на ім’я, поховання, пам’ять і гідність після смерті.

«Весна» працює з темою, яка для українського суспільства стала страшною реальністю після Бучі, Ізюма, Маріуполя, Херсона й багатьох інших міст та сіл. Ідентифікація тіл, пошук зниклих, повернення загиблих родинам — це не абстрактні драматичні мотиви, а частина щоденної роботи волонтерів, слідчих, судмедекспертів, священників, військових і місцевих громад. Коли такий сюжет з’являється на Каннському фестивалі, він виводить український досвід із новинної стрічки в простір мистецтва, де глядач має не просто дізнатися факт, а прожити моральну напругу ситуації.

Важливо й те, що в центрі цієї історії — священник. Такий герой відкриває тему духовного спротиву в умовах окупації. Коли зброї немає, коли влада належить загарбнику, коли навіть поховання може бути заборонене, людська гідність зберігається через тихі дії: впізнати тіло, передати звістку родині, не дозволити людині зникнути без імені. У цьому сенсі «Весна» може стати для міжнародного глядача фільмом не лише про воєнний злочин, а й про межу, за якою пам’ять стає формою опору.

Ще один український проєкт у Каннах — документальний фільм «Пересікаючи Окс» режисерки Світлани Ліщинської, який представлять у межах програми Cannes Docs. Він розповідає про знайомство української режисерки Марини з останнім радянським солдатом, який залишив Афганістан, і занурюється в його спогади через розмови, листи й плівку. На перший погляд, ця історія переносить увагу з нинішньої війни в інший історичний контекст. Але саме тому вона може бути особливо важливою: українське кіно дедалі частіше намагається осмислити не лише сьогодення, а й довгу тінь радянського минулого.

Афганська війна, радянська армія, пам’ять ветеранів, особисті архіви й розмови через десятиліття — усе це теми, які можуть допомогти зрозуміти, як імперські війни залишають сліди в людських біографіях. Для України, яка сьогодні протистоїть російській агресії, осмислення радянського військового досвіду має особливий сенс. Воно дозволяє побачити, як система використовувала людей, як формувала мовчання, як приховувала травми і як ці травми поверталися вже в нових історичних обставинах.

«Пересікаючи Окс» важливий ще й тим, що працює з пам’яттю через матеріали — листи, плівку, особисті свідчення. Документальне кіно в такому форматі стає не просто фіксацією подій, а способом відновлення зв’язків між минулим і теперішнім. Воно дає можливість проговорити те, що роками лишалося в приватних архівах або в мовчанні людей, які пережили війну. Для української документалістики це один із головних напрямів останніх років: не лише показувати подію, а й досліджувати, як вона живе в пам’яті.

Каннський кінофестиваль давно належить до так званої великої п’ятірки найважливіших міжнародних кіноподій світу. Для фільмів участь у його програмах означає не лише престиж, а й шанс на фестивальне життя, міжнародну дистрибуцію, увагу критиків, зустріч із продюсерами та нові можливості для авторів. Для українського кіно під час війни це особливо важливо. Кожен показ на такому рівні працює як форма культурної дипломатії, але не в офіційному, сухому сенсі. Це дипломатія історій, образів і людських голосів.

Україна сьогодні бореться не лише за територію, а й за право бути почутою у світі. Російська війна супроводжується пропагандою, спробами розмити відповідальність, втомою міжнародної аудиторії та конкуренцією глобальних криз. Саме тому кіно має особливу силу. Воно може повернути увагу до конкретної людини, конкретного міста, конкретної втрати. Воно не дозволяє перетворити війну на статистику. І коли українські фільми з’являються в Каннах, вони нагадують: за політичними рішеннями, військовими зведеннями й дипломатичними формулами стоять долі людей.

Цьогорічна українська присутність у Каннах виглядає різноплановою. З одного боку — художній фільм про окупацію, страчених цивільних і тиху місію повернення загиблих родинам. З іншого — документальний проєкт про пам’ять, радянське минуле й людину, яка несе в собі досвід іншої війни. Поруч із ними — Мстислав Чернов у ролі голови журі документальної премії. Усе це разом формує образ українського кіно як зрілого, складного й здатного говорити з різними аудиторіями.

Канни завжди були фестивалем, де кіно оцінюють не лише за красою кадру чи силою акторської гри, а й за здатністю вловити нерв часу. Для України цей нерв сьогодні пов’язаний із війною, пам’яттю, гідністю, травмою та потребою свідчити. Але водночас українське кіно не зводиться лише до ролі документа про страждання. Воно розвиває власну мову, працює з жанрами, історією, архівами, етикою й формою. Саме це робить його помітним у світовому контексті.

79-й Каннський кінофестиваль відкрився як велике свято кіно, але для України він знову стає простором серйозної розмови. Поруч із червоними доріжками, почесними нагородами й прем’єрами світових режисерів українські історії говорять про те, що не можна забути: про окупацію, втрати, пам’ять, відповідальність і людську гідність. І саме тому присутність України в Каннах має значення не лише для кіноіндустрії, а й для всього суспільства, яке продовжує боротися за своє майбутнє.