Цьогорічний «Київкінофест» відбудеться у столичному кінотеатрі «Жовтень» з 22 до 24 травня. Програма фестивалю зосереджена на українському кіно 1990-х і початку 2000-х років — періоді, який досі залишається недостатньо проговореним у масовій культурній пам’яті. Це був час різкої зміни держави, економіки, мови вулиці, соціальних правил і самої кіноіндустрії. Саме тому покази «Тупика», «Розпаду», «Мийників автомобілів» і добірки короткометражок виглядають не просто як ностальгійна програма, а як спроба заново подивитися на складний перехідний час, у якому формувалася сучасна Україна.
Фестиваль відкриє фільм Георгія Кохана «Тупик» 1997 року. Показ відбудеться 22 травня о 19:30 і стане ключовою репрем’єрою цьогорічного «Київкінофесту». Стрічка занурює глядача в атмосферу 90-х із їхньою кримінальною напругою, соціальною невизначеністю й відчуттям життя на межі. Автори фільму орієнтувалися на традиції американського кіно того часу, але матеріалом для історії стала українська реальність — пострадянський простір, у якому старі правила вже не працювали, а нові ще не були сформовані.
«Тупик» важливий саме як кінематографічний документ епохи, навіть якщо він працює у художній формі. Українські 90-ті часто описують через економічну кризу, криміналізацію, базари, виживання, різку соціальну нерівність і втрату звичних опор. Але кіно дозволяє побачити цей час не лише як набір історичних характеристик, а як атмосферу: темп вулиці, страх, грубість, спокусу швидких грошей, розгубленість людей, які опинилися в новій країні без зрозумілих інструкцій. Репрем’єра такого фільму сьогодні допомагає переосмислити 90-ті не як екзотику минулого, а як важливий шар української пам’яті.
Другим великим акцентом фестивалю стане показ фільму Михайла Бєлікова «Розпад» 1990 року. Стрічку покажуть 23 травня о 17:30. Це перша художня картина про аварію на ЧАЕС, що вже саме по собі робить її важливою для історії українського кіно. Чорнобильська катастрофа стала не лише техногенною трагедією, а й символом розпаду радянської системи, її брехні, закритості, зневаги до людини й нездатності говорити правду в момент небезпеки. Назва фільму працює одразу на кількох рівнях: розпадається реакторний міф про контроль над природою, розпадається довіра до влади, розпадається ціла імперська конструкція.
Особливо показово, що копродюсером «Розпаду» був американський продюсер Пітер Алмонд. Для кінця 1980-х і початку 1990-х така співпраця свідчила про спробу українського й пострадянського кіно вийти в ширший міжнародний контекст. Але головна сила стрічки не лише в її виробничій історії. Вона важлива як рання художня реакція на Чорнобиль — подію, яка довго не могла бути проговорена відкрито. У 1990 році суспільство ще жило дуже близько до катастрофи, її наслідки були не історією, а реальністю. Тому «Розпад» сьогодні можна дивитися і як кіно про ЧАЕС, і як кіно про травму, яку держава намагалася приховати.
Закриватиме фестиваль дебютна стрічка Володимира Тихого «Мийники автомобілів» 2001 року. Показ запланований на 24 травня о 18:00. Фільм розповідає про київських підлітків, які заробляють миттям автомобілів і ворогують з іншими бандами. Це вже інший часовий зріз — початок 2000-х, коли країна формально вийшла з найхаотичнішої фази 90-х, але соціальна нерівність, вулична економіка й підліткова жорсткість залишалися частиною міського життя. Київ у такому кіно постає не парадною столицею, а простором виживання, територією малих груп, неформальних правил і раннього дорослішання.
«Мийники автомобілів» цікаві ще й тим, що це дебют Володимира Тихого — режисера, який згодом стане помітною фігурою українського кіно. Історія про підлітків, які працюють на вулиці й конфліктують між собою, дозволяє говорити про покоління, що виростало в перехідний час. Для цих героїв місто є не фоном, а середовищем боротьби. Вони рано стикаються з грошима, конкуренцією, насильством, дорослими правилами й відсутністю захисту. У такому сюжеті легко побачити соціальний портрет України початку нового тисячоліття, де дитинство часто закінчувалося швидше, ніж мало б.
Окрім повнометражних фільмів, 24 травня о 16:00 на фестивалі покажуть добірку короткометражок 90-х–00-х років. Це важлива частина програми, бо саме короткий метр часто зберігає найсміливіші експерименти й найточніші інтонації часу. У періоди кризи кіноіндустрії короткометражки можуть ставати простором свободи: менші бюджети, компактні команди, швидша реакція на реальність і більша готовність ризикувати з формою. Для глядачів така добірка може відкрити менш відомі імена, теми й стилі, які не завжди потрапляли в широкий прокат або телевізійний ефір.
Того ж дня у «Жовтні» відбудеться базар кіноплакатів за донейт. Ця деталь додає фестивалю живого громадського виміру. Кіноплакат — це окремий шар візуальної культури, який часто недооцінюють. Він не лише рекламує фільм, а й фіксує естетику свого часу: шрифти, кольори, образи, спосіб говорити з глядачем. Базар за донейт перетворює фестиваль із серії показів на місце зустрічі людей, які цікавляться кіно, архівами, дизайном і пам’яттю.
«Київкінофест» цього року фактично пропонує подивитися на українське кіно як на архів суспільних змін. У програмі немає випадкового набору старих фільмів. «Тупик» говорить про кримінальну й соціальну турбулентність 90-х, «Розпад» — про Чорнобиль і кінець радянської довіри, «Мийники автомобілів» — про підлітків у Києві початку 2000-х, які живуть у тіні економічної нерівності й вуличних правил. Разом ці стрічки створюють три різні входи в розуміння українського переходу від пізньорадянської реальності до незалежної держави.
Особливо важливо, що фестиваль проходить саме в кінотеатрі «Жовтень». Для Києва це не просто кінозал, а культурна інституція з власною історією, місце, де традиційно показують авторське, фестивальне, українське й ретроспективне кіно. У такому просторі репрем’єри й архівні покази набувають додаткового сенсу. Глядач приходить не лише подивитися фільм, а й долучитися до процесу повернення українського кіно в живий обіг. Бо фільм існує повноцінно не тоді, коли лежить в архіві, а тоді, коли його знову дивляться, обговорюють і співвідносять із теперішнім досвідом.
Повернення кіно 90-х і 2000-х на великий екран важливе ще й тому, що український кінематограф часто сприймають через кілька великих хвиль: радянську класику, поетичне кіно, нове кіно після 2014 року і фільми періоду повномасштабної війни. Натомість перехідні десятиліття нерідко випадають із загальної оповіді. Їх згадують як час кризи виробництва, нестачі фінансування й розпаду інституцій. Але саме в ці роки з’являлися фільми, які фіксували нову соціальну реальність, нехай і часто без достатньої уваги критики та глядачів.
Сьогодні ці стрічки можуть читатися інакше, ніж у момент виходу. Те, що колись виглядало як гостра сучасність, тепер стає історичним матеріалом. Одяг, мова, машини, вулиці, інтонації, страхи й мрії героїв перетворюються на свідчення епохи. Але водночас багато тем залишаються впізнаваними: недовіра до системи, соціальна нерівність, травма катастроф, вразливість молоді, пошук гідності й спроба вижити в обставинах, які людина не обирала. Саме тому такі покази працюють не лише як кінематографічна ретроспектива, а як розмова між минулим і теперішнім.
Для глядачів «Київкінофест» може стати можливістю побачити фільми, які рідко з’являються в актуальному прокаті. Це особливо цінно для молодшої аудиторії, яка знає 90-ті й початок 2000-х переважно з родинних історій, архівних фото, музики або мемів. Кіно дає інший тип занурення: воно показує не лише факти, а й атмосферу часу. А для старших глядачів ці фільми можуть стати поверненням до складного, іноді болісного, але важливого періоду власного досвіду.
У підсумку цьогорічний «Київкінофест» виглядає як подія не лише для кіноманів, а й для всіх, хто хоче краще зрозуміти українське суспільство через кіно. Програма у «Жовтні» нагадує: український кінематограф має не лише нові прем’єри, а й архіви, до яких варто повертатися. У цих фільмах зафіксовані страхи, мови, травми й енергія часу, без якого неможливо повністю зрозуміти сучасну Україну.
