На Київському річковому вокзалі, у будівлі якого нині розташований American University Kyiv, завершили реставрацію унікальних мозаїчних панно 1960-х років. Про це повідомила громадська організація «Спадщина», яка системно фіксує та популяризує об’єкти архітектурної й мистецької спадщини модернізму. Роботи тривали кілька місяців і були профінансовані університетом, що нині використовує будівлю як освітній простір. Реставрацією займалися Данило та Антон Гуріни — фахівці, добре відомі своїми роботами з відновлення монументального мистецтва, зокрема мозаїк Центрального автовокзалу в Києві.
Київський річковий вокзал звели у 1961 році як символ відкритості міста до водних шляхів і подорожей. Архітектура будівлі стримана, майже аскетична за формами, що було характерно для періоду після відмови від сталінського декору. Саме тому художнє наповнення інтер’єрів стало ключовим елементом простору. До роботи залучили монументалістів, які оформили зали, вестибюль і ресторан масштабними панно, що не лише прикрашали будівлю, а й формували її ідентичність. Мозаїки тут не були додатком до архітектури — вони стали її мовою.
Особливістю цих творів є матеріали й техніка. Мозаїки створювали з того, що було доступно художникам у той час: кольорових цементів і звичайної керамічної плитки. Плитку вручну фарбували й обпалювали, досягаючи складних відтінків і фактур. Поєднання блискучої кераміки та матового цементу створювало сильний візуальний ефект, гру світла і тіні, що змінювалася залежно від часу доби. Для початку 1960-х це було сміливе рішення, яке закріпило мозаїку як один із ключових художніх інструментів епохи модернізму в Україні.
У межах реставрації відновили кілька знакових композицій. Серед них панно «Дніпро — торговий шлях», яке символічно пов’язує Київ із водною історією та транзитною роллю ріки в розвитку міста. Це не просто ілюстрація минулого, а художня інтерпретація Дніпра як артерії, що формувала економіку, культуру й характер регіону. Інша композиція, «Богдан Хмельницький», апелює до історичної пам’яті та державотворчих сюжетів, поданих у стилістиці, далекій від академічного пафосу. Панно «Жовтень» відображає дух свого часу і водночас є прикладом того, як ідеологічні теми інтегрувалися в художню мову модернізму, не зводячись до прямої пропаганди.
Окрему групу становлять роботи в приміщенні ресторану річкового вокзалу. Тут відреставрували панно «Україна» та фризові композиції «Праця» і «Відпочинок». Ці твори цікаві тим, що демонструють людину не як абстрактний символ, а як частину ритму життя, де робота і дозвілля співіснують у гармонії. Вони добре ілюструють зміну акцентів у мистецтві того періоду, коли монументальні форми почали говорити про повсякденність, а не лише про великі історичні наративи.
У вестибюлі будівлі відновили дві композиції «Чайки над водою». Вони створюють відчуття руху й легкості, підкреслюючи зв’язок простору з рікою. Ці мозаїки часто залишалися поза увагою відвідувачів, але саме вони формують перше враження від інтер’єру і задають настрій усьому простору. Окрім внутрішніх робіт, увагу приділили й екстер’єру — портику річкового вокзалу, виконаному у вигляді різьбленого контуру з інкерманського каменю. Цей елемент є важливою частиною загального ансамблю і підкреслює зв’язок архітектури з південними, причорноморськими мотивами.
Реставратори зазначають, що стан мозаїк до початку робіт був нерівномірним. Частина поверхонь втратила цілісність, з’явилися тріщини, відколи, нашарування бруду та пізніших втручань. Завданням було не «оновити» мозаїки до сучасного вигляду, а максимально зберегти авторську фактуру і матеріальність. Роботи вимагали делікатного очищення, закріплення оригінальних фрагментів і точкового відновлення втрат без візуального домінування нових елементів.
Факт того, що реставрацію профінансував навчальний заклад, багато хто сприймає як позитивний сигнал. У ситуації, коли значна частина спадщини модернізму в Україні залишається незахищеною або зникає під час реконструкцій, приклад Київського річкового вокзалу показує інший підхід. Будівля не лише отримала нову функцію, а й зберегла художню складову, яка є частиною колективної пам’яті міста.
Для Києва ця реставрація має ширше значення, ніж просто оновлення інтер’єрів. Вона вписується у поступовий процес переосмислення архітектури й мистецтва 1960-х років, які довгий час залишалися «невидимими» або сприймалися виключно через ідеологічну призму. Сьогодні мозаїки річкового вокзалу дедалі частіше розглядають як важливі зразки українського модернізму, що заслуговують на фахову охорону і публічну увагу.
Відновлені панно знову працюють як цілісний ансамбль, нагадуючи, що мистецтво може бути частиною повсякденного простору, а не лише музейним експонатом. Вони зберігають у собі ритм епохи, матеріальну чесність і сміливість експерименту, які й сьогодні звучать актуально. Київський річковий вокзал у цьому сенсі стає не просто будівлею з новим наповненням, а живим прикладом того, як спадщина може отримати друге життя без втрати сенсу.
