61-ша Венеційська бієнале ще до відкриття стала однією з найгучніших культурних подій року — не лише через мистецьку програму, а й через політичний скандал навколо участі держав, чиї лідери пов’язані з обвинуваченнями Міжнародного кримінального суду. Усі члени міжнародного журі подали у відставку, фактично відмовившись працювати за правилами, які не дозволяли їм виключити з конкурсу країни, що, на їхню думку, не мають змагатися за головні нагороди в умовах воєн, масового насильства та міжнародних звинувачень у злочинах проти людяності. Це рішення стало безпрецедентним жестом у світі великого мистецтва, де дипломатія, культурний престиж і політична відповідальність дедалі частіше вступають у прямий конфлікт.

Голова журі Соланж Олівейра Фаркаш та інші чотири учасниці комісії — Зої Батт, Ельвіра Д’янгані Осе, Марта Кузма та Джованна Заппері — планували не допустити до боротьби за «Золотого» та «Срібного лева» держави, чиїх лідерів Міжнародний кримінальний суд звинувачує у злочинах проти людяності. Фактично ця вимога стосувалася Росії та Ізраїлю. Для журі йшлося не просто про політичний жест, а про принципову позицію: чи може мистецька інституція вручати престижні нагороди національним представництвам держав, навколо яких існують настільки серйозні міжнародні звинувачення.

Відставка журі поставила організаторів бієнале перед складною ситуацією. Замість професійної комісії, яка традиційно оцінює національні павільйони та учасників головної виставки, переможців тепер визначатимуть глядачі. Церемонію нагородження перенесли з 9 травня на 22 листопада — останній день роботи бієнале. Також заснували дві премії «Лев глядацьких симпатій»: одну вручать за найкращий національний павільйон, іншу — найкращому учаснику головної виставки “In Minor Keys”. Голосувати зможуть власники квитків, які відвідають обидві виставкові локації під час роботи бієнале.

Це рішення виглядає як спроба організаторів зберегти подію від повного інституційного колапсу. Водночас воно суттєво змінює саму логіку бієнале. Професійне журі — це не лише механізм розподілу нагород, а й символ експертної оцінки, кураторської відповідальності та мистецького авторитету. Коли замість нього переможців визначатимуть відвідувачі, нагорода набуває іншого сенсу: вона стає радше показником публічного сприйняття, ніж результатом професійного аналізу. Для події рівня Венеційської бієнале це дуже суттєва зміна.

Офіційна позиція керівництва бієнале полягає в тому, що претендувати на нагороди можуть усі національні експозиції з офіційного списку. Організатори пояснюють це принципами інклюзивності, відмовою від цензури та прагненням залишатися місцем діалогу для всіх. Саме цими аргументами вони обґрунтовують і допуск Росії, яка вперше з початку повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році офіційно повертається до участі у Венеційській бієнале. За логікою організаторів, заявку може подати будь-яка країна, яку визнає Італія, а мистецька платформа не має перетворюватися на інструмент виключення.

Однак саме ця позиція викликала найбільше запитань. Для критиків рішення бієнале йдеться не про цензуру, а про відповідальність. Росія веде війну проти України, її армія руйнує міста, вбиває цивільних, знищує культурну спадщину, а українські митці, музеї та культурні інституції працюють в умовах постійної загрози. У такій ситуації участь російського павільйону в одній із найпрестижніших мистецьких подій світу сприймається не як нейтральний культурний жест, а як форма символічного повернення держави-агресора до міжнародної сцени.

Скандал посилився через рішення щодо російського павільйону. Раніше передбачалося, що він буде відкритий для публіки лише з 5 до 8 травня, а потім залишатиметься закритим до кінця бієнале. Тепер ця попередня логіка фактично нівельована, адже всі національні експозиції з офіційного списку можуть претендувати на нагороди й залишаються частиною загальної структури події. Для України це виглядає як крок назад, адже попереднє обмеження російської присутності хоча б частково враховувало політичний і моральний контекст війни.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та міністерка культури Тетяна Бережна раніше закликали організаторів переглянути рішення про допуск Росії. Українська сторона також звертала увагу на постать комісарки російського павільйону Анастасії Карнєєвої, яку пов’язують із військово-промисловим комплексом РФ. Для України це принципова обставина, адже йдеться не лише про абстрактну національну участь, а про конкретних людей, інституційні зв’язки та можливу легітимацію структур, дотичних до державної машини країни-агресора. Україна також закликає Італію відмовити у видачі віз російським учасникам цьогорічної бієнале.

Допуск Росії викликав напруження і в самій Італії. Міністр культури Алессандро Джулі почав вимагати відставки членкині правління бієнале Тамари Грегоретті. Він звинуватив її в тому, що вона знала про можливе повернення РФ, але не повідомила про це італійський уряд. Це показує, що конфлікт вийшов далеко за межі мистецької спільноти. Бієнале стала полем зіткнення дипломатії, внутрішньої політики, міжнародного права, культурної автономії та суспільного тиску.

Тема 61-ї Венеційської бієнале — «У мінорних тонах» — у цьому контексті звучить майже символічно. Мінорність тут можна прочитати не лише як естетичний принцип, а і як стан світу, у якому мистецтво не може існувати поза травмою, війною, руйнуванням, вигнанням і моральними питаннями. Українська присутність на бієнале також набуває особливої ваги. На події покажуть скульптуру Жанни Кадирової «Олень» із серії «Оригамі», яку у 2019 році встановили в Покровську. Сам проєкт має назву «Гарантії безпеки», і ця назва сьогодні звучить набагато гостріше, ніж могла б звучати до повномасштабної війни.

Покровськ, звідки походить історія цієї роботи, став одним із символів українського сходу, що живе під тиском російської агресії. Тому присутність скульптури Кадирової у Венеції — це не просто презентація українського мистецтва, а винесення українського досвіду на міжнародну сцену. «Гарантії безпеки» у такому контексті звучать як питання до світу: що означають обіцянки, меморандуми, дипломатичні формули й міжнародні правила, якщо країна все одно залишається сам на сам із війною, руйнуванням і щоденними втратами.

Саме тому участь Росії поруч з українським проєктом створює особливо болісний дисонанс. З одного боку — українські митці, які представляють країну, що захищається від агресії. З іншого — офіційний російський павільйон, допущений під гаслами діалогу й відмови від цензури. Для багатьох українців така ситуація виглядає не як діалог, а як небезпечне зрівняння агресора й жертви. У культурній дипломатії символи мають значення, і присутність державного павільйону країни-агресора на престижній міжнародній платформі не може бути нейтральною.

Венеційська бієнале завжди була не лише мистецькою виставкою, а й картою світової політики. Національні павільйони самі по собі є політичною формою: країни представляють себе, будують образ, демонструють м’яку силу, говорять із міжнародною аудиторією через мистецтво. Тому твердження, що бієнале є лише простором мистецького діалогу, виглядає неповним. Діалог можливий там, де існує визнання відповідальності. Якщо ж держави використовують культуру як спосіб повернення до нормальності без розмови про злочини, такий діалог ризикує перетворитися на інструмент репутаційного очищення.

Відставка журі стала різкою відповіддю на цю суперечність. Її можна трактувати як протест проти інституційної нейтральності, яка в умовах війни та міжнародних злочинів уже не здається нейтральною. Членкині журі фактично заявили, що не готові виконувати роль експертної комісії там, де їхня професійна й етична позиція не враховується. Це також сигнал для інших великих культурних інституцій: питання участі держав у міжнародних подіях більше не можна розглядати лише як процедурну формальність.

Водночас рішення передати нагороди глядачам відкриває новий ризик. Публічне голосування може стати демократичним жестом, але може й перетворитися на поле мобілізації аудиторій, політичних кампаній і символічних протистоянь. Там, де професійне журі мало б зважувати мистецьку якість, контекст, концепцію й виконання, глядацьке голосування неминуче залежатиме від емоцій, медійності та суспільного резонансу. У нинішній ситуації це може зробити бієнале ще більш політизованою, а не навпаки.

Скандал навколо 61-ї Венеційської бієнале показує, що світове мистецтво більше не може ховатися за старими формулами про «позаполітичність». Культура давно є частиною міжнародного впливу, пам’яті, боротьби за репутацію й права на голос. Для України це питання особливо важливе, бо російська агресія спрямована не лише проти території, а й проти культури, мови, історії та самої суб’єктності українців. Саме тому кожен міжнародний майданчик, де Росія отримує офіційне представництво, стає не просто культурною подією, а політичним сигналом.

61-ша Венеційська бієнале відбудеться з 9 травня до 22 листопада 2026 року, але головна дискусія навколо неї вже почалася. Вона стосується не лише того, хто отримає «Лева глядацьких симпатій», а й того, чи здатні великі культурні інституції відповідати на виклики часу. Чи може мистецтво залишатися простором діалогу, не перетворюючись на майданчик для легітимації агресорів? Чи є відмова від цензури достатнім аргументом, коли йдеться про держави, пов’язані з війною та міжнародними звинуваченнями? І чи може нейтральність бути моральною позицією, коли поруч із павільйонами стоїть досвід зруйнованих міст, загиблих людей і культурної спадщини, яку знищують щодня?