Верховна Рада України звернулася до Міжнародного олімпійського комітету із закликом дозволити українським спортсменам використовувати символіку на згадку про жертв російської агресії. Відповідне рішення підтримали 268 народних депутатів. Парламентська ініціатива стала реакцією на інцидент, що набув широкого розголосу не лише у спортивній спільноті, а й у культурному та суспільному просторі країни.
Приводом для звернення стало рішення МОК від 9 лютого 2026 року, яким українському скелетоністу Владиславу Гераскевичу заборонили виступати у так званому «шоломі пам’яті». На цьому шоломі зображені портрети 22 українських спортсменів — військових, тренерів та дітей, які загинули внаслідок російської агресії. У парламенті назвали позицію МОК несправедливою та такою, що фактично підіграє агресору, особливо на тлі поступового повернення російських і білоруських атлетів до міжнародних стартів, у тому числі під власними прапорами.
У відповідь на заборону в МОК спортсмену порадили обмежитися чорною стрічкою як символом жалоби. Однак Гераскевич заявив, що такого формального жесту недостатньо, аби вшанувати пам’ять сотень загиблих. Попри рекомендації міжнародної організації, він вийшов на наступне тренування саме у «шоломі пам’яті», чим продемонстрував свою позицію відкрито і публічно. Згодом спортсмен дав пресконференцію, де наголосив, що його дії не мають політичного характеру. «Я вважаю, що чорних стрічок просто не вистачить, щоб вшанувати всіх українських спортсменів, яких вбила Росія. “Шолом пам’яті” не порушує жодних правил і, на моє переконання, не суперечить положенням Олімпійської хартії. Це не політична акція — це вшанування загиблих атлетів, і ми маємо право про це говорити», — зазначив він.
На шоломі Гераскевича зображені 22 спортсмени, серед яких як професійні атлети, так і діти, що стали жертвами обстрілів. Це біатлоніст Євген Малишев, боксер Максим Галінічев, борець Андрій Яременко, велогонщик Андрій Куценко, легкоатлети Володимир Андрощук, Роман Поліщук та Катерина Троян, стрибун Микита Козубенко, стрілець Олексій Хабаров, стронгмени Павло Іщенко та Іван Кононенко, тренер «Ігор нескорених» Тарас Шпук, фехтувальник Федір Єпіфанов, фігурист Дмитро Шарпар, хокеїст Олексій Логінов, 9-річна дзюдоїстка Вікторія Івашко, 11-річна гімнастка Катерина Дяченко, 13-річний футболіст Назар Зуй, 14-річна важкоатлетка Аліна Перегудова, 15-річна танцюристка Марія Лебідь, 17-річна кікбоксерка Карина Бахур та 20-річна танцюристка Дар’я Курдель. Для багатьох із них спорт був не лише професією чи хобі, а сенсом життя, який обірвала війна.
Станом на початок 2026 року кількість загиблих українських спортсменів і тренерів перевищила 650 осіб. Ці цифри давно вийшли за межі статистики і стали частиною національної пам’яті. В українському суспільстві питання збереження цієї пам’яті є надзвичайно чутливим, а будь-які обмеження щодо її публічного прояву сприймаються як замовчування трагедії.
У своєму зверненні Верховна Рада наголошує не лише на необхідності дозволити українським атлетам вшанування пам’яті загиблих колег, а й на перегляді рішень щодо допуску російських і білоруських спортсменів до міжнародних змагань, зокрема в юнацьких категоріях. Депутати вважають, що принцип нейтральності не може бути ширмою для ігнорування масштабів війни та її наслідків для спортивної спільноти України.
Історія з «шоломом пам’яті» вийшла за межі суто спортивного конфлікту. Вона стала частиною ширшої дискусії про роль спорту у часи війни, про межі аполітичності та про право на пам’ять у міжнародному просторі. Для українського суспільства спорт давно перестав бути лише змаганням за медалі — це ще й спосіб говорити світові про втрати, спротив і ціну, яку платить країна.
Чи змінить позицію МОК звернення українського парламенту, наразі невідомо. Однак сам факт консолідованої підтримки з боку 268 народних депутатів демонструє, що для України питання пам’яті є принциповим і не підлягає компромісам. «Шолом пам’яті» став символом цієї позиції — гучним, видимим і таким, що не дозволяє забути імена тих, хто більше не вийде на старт.
