Лауреатами Премії імені Георгія Ґонґадзе у 2026 році стали головна редакторка та співзасновниця англомовного видання The Kyiv Independent Ольга Руденко і керівник відділу розслідувань «Української правди» Михайло Ткач. Про це повідомили організатори премії. Рішення Капітули цього року виглядає особливо символічним: нагороду отримали журналісти, які представляють два різні, але однаково важливі напрями української медійної роботи під час війни — міжнародне пояснення України світові та внутрішній контроль за владою, корупцією й закритими рішеннями.

Премія Ґонґадзе — одна з найважливіших журналістських відзнак в Україні. Її вручають не за окремий матеріал, а за професійний шлях, послідовність, вплив і вірність цінностям незалежної журналістики. Це принципово відрізняє її від багатьох галузевих нагород. У центрі — не разовий успіх, не гучний текст і не окреме розслідування, а довга дистанція: здатність журналіста або журналістки залишатися в професії, витримувати тиск, працювати з суспільно важливими темами й не відмовлятися від права ставити незручні питання.

Ольга Руденко була фіналісткою Премії Ґонґадзе у 2024 та 2025 роках, а у 2026-му стала однією з її лауреаток. Як головна редакторка і співзасновниця The Kyiv Independent вона стала одним із помітних голосів української журналістики для міжнародної аудиторії. Після початку повномасштабного вторгнення англомовні українські медіа отримали особливу роль: вони мали не лише повідомляти новини, а й пояснювати контекст, руйнувати російські інформаційні маніпуляції, показувати складність українського суспільства й давати світові прямий доступ до українського погляду.

The Kyiv Independent виник як медіа, здатне говорити з глобальною аудиторією мовою, зрозумілою за межами України, але з української позиції. У час війни це надзвичайно важливо. Міжнародна підтримка України залежить не лише від дипломатії, зброї чи рішень урядів, а й від того, як світ бачить українську реальність. Журналісти, які пишуть англійською про війну, політику, корупцію, суспільство, людські історії та воєнні злочини, фактично беруть участь у боротьбі за увагу світу. І ця увага не є абстрактною: вона впливає на санкції, допомогу, політичні рішення й довіру до України.

Руденко також готувала матеріали для низки міжнародних видань, а в травні 2022 року потрапила на обкладинку журналу Time в межах проєкту про лідерів наступного покоління. Це стало одним із сигналів, що українські журналісти після 24 лютого 2022 року перестали бути лише джерелами для іноземних кореспондентів. Вони самі стали авторами глобального порядку денного, здатними пояснювати війну, державу, суспільство й ціну спротиву без посередників і без чужих рамок.

Під час отримання нагороди Руденко сказала, що сподівається: Премія Ґонґадзе завжди відзначатиме сміливу й вільну журналістику. За її словами, справді вільний журналіст може бути контроверсійним і незручним, але не має бути компромісним. У цій фразі фактично сформульовано одну з головних дилем української медійної сфери під час війни. Журналістика в умовах агресії має одночасно підтримувати країну й не ставати сервісом для влади. Вона має бути відповідальною, але не слухняною; патріотичною, але не пропагандистською; обережною з безпековими даними, але не мовчазною щодо зловживань.

Михайло Ткач із 2021 року очолює відділ розслідувань «Української правди». Раніше він працював журналістом і ведучим програми «Схеми» — спільного проєкту «Радіо Свобода» та UA: Перший. Його професійна спеціалізація — розслідування корупції, незаконного збагачення посадовців, непрозорих контактів політиків і бізнесу, порушень у державних структурах. У 2025 році Ткач уже був фіналістом Премії Ґонґадзе, а цьогоріч отримав відзнаку як один із найпомітніших українських розслідувачів.

Робота Ткача важлива саме тому, що вона постійно нагадує: війна не скасовує потреби в контролі за владою. Навпаки, в умовах воєнного стану, обмеженого доступу до частини інформації, високої концентрації повноважень і величезних бюджетних потоків роль журналістських розслідувань стає ще більшою. Суспільство має знати, хто ухвалює рішення, з ким зустрічаються посадовці, як використовуються ресурси, хто отримує вплив і чи не прикриваються війною приватні інтереси. Це не підрив держави, а навпаки — її захист від внутрішньої деградації.

Коментуючи нагороду, Ткач звернувся до тих, хто не хоче, щоб журналісти розповідали суспільству про підкилимні домовленості й таємні зустрічі, де державні питання часто вирішуються на користь приватних осіб. Він сказав: «Ми будемо знімати їх на пляжах, на узбережжях, у полях і на вулицях, будемо знімати їх на пагорбах. Ми будемо знімати й ми ніколи не здамося». Ця фраза прозвучала як професійна декларація розслідувальної журналістики: спостерігати, фіксувати, перевіряти й не відступати навіть тоді, коли об’єкти розслідувань мають владу, гроші або силовий ресурс.

У цьому сенсі нагородження Руденко й Ткача разом виглядає дуже точним. Одна лауреатка уособлює міжнародний вимір української журналістики, інший — розслідувальний контроль усередині країни. Обидва напрями критично важливі для України. Без першого світ може втратити розуміння того, що відбувається в країні, або отримувати його через чужі, іноді спотворені джерела. Без другого сама Україна ризикує втратити демократичну якість, за яку бореться. Вільна преса має працювати і назовні, і всередину: пояснювати світові Україну та пояснювати українцям дії їхньої влади.

Премія носить ім’я Георгія Ґонґадзе — журналіста, вбивство якого стало одним із найтрагічніших і найвизначальніших моментів в історії незалежної України. Його ім’я є нагадуванням про ціну свободи слова й про те, що журналістика в Україні ніколи не була безпечною професією. Вона завжди існувала поруч із тиском, погрозами, політичними інтересами, судовими переслідуваннями, фізичною небезпекою й спробами дискредитації. Саме тому премія не є просто знаком професійної поваги. Вона є моральним маркером: журналістика має залишатися незручною для влади, якщо влада діє непрозоро.

Премію заснували у 2019 році Український ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда». Лауреатів щороку визначає Капітула Премії — незалежний орган із дев’яти членів і членкинь. У 2026 році до Капітули увійшли Мирослава Ґонґадзе, Володимир Єрмоленко, Лев Жиденко, Павло Казарін, Сергій Квіт, Дмитро Лиховій, Іван Любиш-Кірдей, Севгіль Мусаєва та Оксана Романюк. Такий склад поєднує журналістський, правозахисний, інтелектуальний і медійний досвід, що посилює вагу рішення.

У 2026 році українська журналістика працює в умовах, які поєднують одразу кілька викликів. Це війна, фізична небезпека для репортерів, необхідність висвітлювати фронт і злочини Росії, тиск політичних груп, економічна вразливість медіа, інформаційні атаки, втома аудиторії та спокуса для влади обмежувати незручні питання міркуваннями безпеки. У таких умовах професійні нагороди мають не декоративне значення. Вони публічно підтверджують: суспільство потребує журналістів, які не зручні, а чесні.

Важливо також, що Премія Ґонґадзе відзначає не безпомилковість, а ціннісну послідовність. Сильна журналістика не завжди подобається всім. Вона може дратувати політиків, викликати суперечки в аудиторії, зачіпати союзників, ставити питання в незручний момент і ламати комфортні міфи. Але саме в цьому її функція. Якщо журналістика стає лише схваленням правильних позицій або обслуговуванням суспільного консенсусу, вона втрачає контрольну роль. Руденко й Ткач у різних форматах демонструють, що українські медіа можуть залишатися суб’єктними, амбітними й незалежними навіть під час війни.

Для молодих журналістів ця премія також є сигналом. Вона показує, що професійна репутація будується роками, а не одним вірусним матеріалом. Потрібні редакційна етика, витримка, готовність працювати з фактами, захист джерел, розуміння суспільного інтересу й здатність витримувати атаки. У цифрову епоху, коли інформаційний простір переповнений емоціями, маніпуляціями й швидкими судженнями, така повільна професійна сталість особливо цінна.

Нагородження Ольги Руденко й Михайла Ткача також нагадує, що українська журналістика сьогодні є частиною національної стійкості. Вона не замінює армію, дипломатію чи суди, але забезпечує те, без чого демократія не виживає: публічність, контроль, пам’ять і право громадян знати. Під час війни це право часто стає складнішим, але не зникає. Навпаки, саме тепер воно потребує найбільшого захисту.

У підсумку Премія Ґонґадзе-2026 відзначила двох медійників, які працюють на різних фронтах однієї справи. Ольга Руденко допомагає світові бачити Україну очима українських журналістів, а Михайло Ткач нагадує українській владі, що публічний контроль не припиняється навіть у найскладніші часи. Разом їхнє нагородження формулює головний принцип вільної преси: журналістика може бути незручною, різкою й контроверсійною, але її компроміс із правдою був би значно небезпечнішим для країни.