22 березня на 90-му році життя помер найстаріший кобзар України Ігор Карпович Рачок. Про смерть митця повідомила Талалаївська селищна територіальна громада, підкресливши його виняткову роль у збереженні української духовної та музичної спадщини. Його відхід став відчутною втратою для культури, адже разом із ним завершується ціла епоха живої кобзарської традиції.

Ігор Рачок народився 25 лютого 1937 року в селі Лавіркове на Чернігівщині, де прожив усе своє життя. Він походив із родини, що мала козацьке коріння, що значною мірою визначило його світогляд і творчий шлях. Його батько був нащадком станового козака, і ця історична тяглість стала важливою частиною ідентичності митця, яка згодом відобразилася у його репертуарі та манері виконання.

Формування Рачка як кобзаря відбулося під впливом видатних майстрів традиції — Євген Адамцевич та Федір Співак. Саме вони передали йому не лише технічні навички гри на бандурі, а й розуміння глибини кобзарського мистецтва як носія історичної пам’яті. У цьому контексті Рачок продовжив лінію автентичного виконавства, зберігаючи традиційні форми та зміст.

Його репертуар складався з класичних дум і історичних пісень, які формують основу української усної традиції. Серед них — «Дума про Марусю Богуславку», «Невольничий плач», «Дума про Олексія Поповича», а також пісні про Саву Чалого, зруйнування Запорізької Січі та Хортицю. Ці твори не лише відтворювали історичні події, а й передавали емоційний досвід поколінь, що переживали боротьбу, втрати і надію.

Окрім бандури, Ігор Рачок володів і іншими музичними інструментами, зокрема гітарою, мандоліною та гармошкою. Це розширювало його виконавські можливості і дозволяло працювати з різними формами народної музики. Водночас саме бандура залишалася центральним інструментом його творчості, символом української культури і голосом, через який він звертався до слухачів.

У 2008 році митцю було присвоєно звання заслуженого працівника культури України. Це стало визнанням його багаторічної діяльності та внеску у популяризацію кобзарського мистецтва. В умовах, коли традиційна культура часто опиняється на периферії сучасного інформаційного простору, такі постаті відіграють ключову роль у її збереженні.

Ігор Рачок залишався вірним своїй справі протягом усього життя, не прагнучи публічної слави чи широкого визнання. Його діяльність була зосереджена на передачі традиції, збереженні репертуару та духовному служінні через музику. У громаді його характеризують як глибоко віруючу людину, для якої спів був формою молитви, а бандура — інструментом правди і пам’яті.

Смерть кобзаря стала подією не лише для його рідного села чи регіону, а й для всієї культурної спільноти. Втрата таких носіїв традиції означає зменшення живого зв’язку з минулим, адже кобзарство — це не лише музика, а й спосіб передання історії, цінностей і світогляду.

Відспівування Ігоря Рачка відбулося 23 березня в Петропавлівському храмі в місті Ромни на Сумщині. Провести митця в останню путь прийшли ті, для кого його творчість мала особливе значення, а також представники громади, які розуміють цінність його спадщини.

У сучасній Україні, яка переживає складні історичні процеси, постаті кобзарів набувають особливого значення. Вони нагадують про тяглість культури, про здатність зберігати і передавати ідентичність навіть у найскладніших умовах. Ігор Рачок був одним із тих, хто уособлював цю тяглість.

Його життя і творчість залишають по собі не лише спогади, а й приклад того, як традиція може існувати поза часом, залишаючись актуальною для нових поколінь. Його голос більше не звучатиме наживо, але його пісні продовжать жити як частина української культурної пам’яті.