Український документальний фільм «Сліди» режисерки Аліси Коваленко та співрежисерки Марисі Нікітюк здобув дві нагороди на 23-му фестивалі документального кіно Millennium Docs Against Gravity Film Festival у Варшаві. Стрічку, створену в копродукції з Польщею, відзначили спеціальною нагородою як глибоко зворушливий фільм, у якому режисерка майстерно поєднує жахливу реальність сексуального насильства під час війни з колективним портретом стійкості. Окрім цього, проєкт отримав Smakjam Award за найкращий продакшн від польської компанії, що передбачає послуги з постпродакшену на суму 3333 євро.

Для українського кіно ця перемога має особливе значення, адже «Сліди» працюють із однією з найболючіших тем російської агресії — сексуальним насильством і тортурами, які пережили українські жінки під час війни. Це тема, яку важко не лише знімати, а й дивитися, обговорювати та виносити в публічний простір. Вона вимагає максимальної етичної точності, делікатності й поваги до людей, чиї історії стають частиною фільму. Саме тому міжнародне визнання «Слідів» важливе не як фестивальний успіх сам по собі, а як підтвердження того, що українські автори знаходять мову для розмови про травму без спрощення, сенсаційності й експлуатації болю.

Millennium Docs Against Gravity є найбільшим кінофестивалем у Польщі та другим за величиною фестивалем документального кіно в Європі. Він проходить у семи містах країни й збирає понад 180 тисяч глядачів. Для документального фільму участь і нагороди на такому майданчику означають широку видимість, професійну увагу й можливість говорити з європейською аудиторією не лише мовою новин, а мовою людських історій. Цьогорічна тема фестивалю — пошук правильного способу розповідати історії про реальність — особливо точно збігається з тим, що робить фільм Коваленко й Нікітюк.

«Сліди» розповідають про пошук справедливості українськими жінками, які пережили сексуальне насильство та тортури, вчинені під час російської агресії. Але стрічка, за описом авторів і фестивальних відгуків, виходить за межі прямого фіксування воєнних злочинів. Вона зосереджується на спільноті вцілілих жінок, які відмовляються мовчати про пережите. Це принципово важливий акцент. Фільм не зводить героїнь лише до статусу жертв, а показує їх як людей, які після травми шукають голос, підтримку, правду й можливість повернути собі суб’єктність.

У центрі фільму — історія Ірини Довгань, колишньої полонянки, а тепер активістки, яка документує свідчення постраждалих жінок на деокупованих територіях України. Через її роботу стрічка створює колективний портрет травми. Це не одна окрема історія, а цілий ланцюг свідчень, болю, пам’яті й боротьби за видимість. Документування таких злочинів є складною й виснажливою працею, бо воно відбувається на межі права, психологічної підтримки, журналістики, активізму й людської довіри. Щоб жінка погодилася говорити про пережите, вона має відчути, що її не використають, не знецінять і не залишать саму після розповіді.

Тема сексуального насильства під час війни часто залишається в тіні. Про неї складно говорити через сором, страх, стигму, небезпеку повторної травматизації, недовіру до правосуддя й небажання суспільства дивитися на найтемніші сторони війни. Але мовчання в таких випадках працює на користь злочинця. Воєнні злочини мають бути названі, задокументовані й розслідувані. Фільм «Сліди» саме тому важливий: він не дозволяє витіснити цю тему з публічної пам’яті, але робить це через людську оптику, а не через сухий перелік злочинів.

Аліса Коваленко давно працює з документальним кіно як із простором, де особиста історія перетинається з великою історією країни. У випадку «Слідів» ця межа стає особливо гострою. Російська агресія проявляється не лише в руйнуванні міст, окупації територій, ракетних ударах і фронтових боях. Вона входить у тіла людей, у їхню пам’ять, у здатність довіряти, спати, говорити, будувати стосунки й відчувати безпеку. Документальне кіно може показати саме цей вимір війни — не як статистику, а як досвід, який продовжується після звільнення територій.

Співрежисерка Марисі Нікітюк також додає проєкту важливу авторську присутність. Її досвід у кіно, драматургії та роботі з чутливими темами дозволяє посилити не лише документальну, а й художню структуру фільму. «Сліди» мають справу з реальністю, але кожне документальне кіно все одно потребує форми: як побудувати розповідь, як не перетворити біль на видовищність, як дати простір мовчанню, як показати обличчя людини, не забираючи в неї гідність. Саме в цьому і полягає складність таких робіт.

Нагорода Smakjam Award за найкращий продакшн від польської компанії також має практичне значення. Послуги з постпродакшену на суму 3333 євро — це конкретна підтримка, яка може допомогти фільму в подальшому фестивальному й прокатному житті. Документальне кіно часто створюється в умовах обмежених ресурсів, особливо коли йдеться про воєнну тематику, поїздки на деокуповані території, безпекові ризики, архівну роботу й довготривале спілкування з героями. Тому будь-яка міжнародна професійна підтримка посилює шанс, що фільм побачить більше глядачів.

Фестивальний шлях «Слідів» уже виглядає дуже сильним. У 2026 році стрічка розпочала його з призу глядачів на Берлінале в секції Panorama Dokumente. Згодом фільм став найкращим на фестивалі Movies That Matter у Гаазі, що відкриває йому шлях для подання на премію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». Тепер до цього маршруту додалися дві нагороди у Варшаві. Така послідовність свідчить, що фільм резонує з різними аудиторіями — і з професійними журі, і з глядачами, і з правозахисними майданчиками.

Особливо важливо, що «Сліди» отримали приз глядачів у Берліні. Коли документальний фільм про таку важку тему підтримує аудиторія, це означає, що авторкам вдалося знайти форму, яка не відштовхує, а веде глядача крізь складний матеріал. Люди не завжди готові дивитися стрічки про сексуальне насильство під час війни, бо це емоційно надзвичайно важко. Але саме тому глядацьке визнання свідчить: фільм говорить із людьми чесно, але не руйнівно; болісно, але з повагою до тих, хто вижив.

Міжнародне життя «Слідів» також важливе для української дипломатії пам’яті. Світ поступово втомлюється від воєнних новин, і це небезпечний процес для України. Документальне кіно може повертати увагу до війни через конкретні долі, а не через абстрактні зведення. Воно показує, що за словами «воєнні злочини» стоять живі люди, їхні тіла, голоси, родини, травми й пошук справедливості. У цьому сенсі фільм Коваленко й Нікітюк є не лише мистецьким твором, а й частиною боротьби за міжнародне розуміння того, що Росія робить в Україні.

Водночас така стрічка важлива і для українського суспільства. Після деокупації територій країна стикається не лише з відновленням будівель, доріг і електромереж. Потрібно відновлювати довіру, гідність, відчуття безпеки й здатність говорити про пережите. Жінки, які зазнали сексуального насильства й тортур, часто залишаються сам на сам із травмою. Їм потрібні правова допомога, психологічна підтримка, медичний супровід, соціальна чутливість і суспільство, яке не перекладає відповідальність на постраждалих. «Сліди» нагадують саме про це.

Українська прем’єра фільму відбудеться в межах національного конкурсу фестивалю документального кіно Docudays UA з 5 до 12 червня. Це буде важливий момент повернення стрічки до українського глядача. Після міжнародних нагород фільм має прозвучати вдома — там, де тема є не віддаленим правозахисним кейсом, а частиною спільної реальності. Другий показ в Україні запланований у Чернівцях на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», що дозволить побачити стрічку ще одній аудиторії поза столичним фестивальним середовищем.

Поява «Слідів» у національному конкурсі Docudays UA символічна, адже цей фестиваль багато років працює на перетині документального кіно, прав людини й суспільної дискусії. Саме такі майданчики потрібні фільмам, які не можна просто переглянути й забути. Після них має бути розмова: про правосуддя, відповідальність, підтримку постраждалих, роботу з травмою, міжнародні суди, репарації й пам’ять. Документальне кіно в цьому випадку стає початком суспільного діалогу, а не фінальною відповіддю.

Нагороди «Слідів» у Варшаві підтверджують, що українське документальне кіно під час війни не лише фіксує злочини, а й шукає нову етичну мову. Воно не дозволяє перетворити постраждалих на статистику й водночас не забирає в них право на силу. У центрі фільму — не лише травма, а й стійкість. Не лише насильство, а й відмова мовчати. Не лише минуле, а й шлях до справедливості. Саме тому ця стрічка важлива для України, Європи й усіх, хто намагається зрозуміти, як говорити про війну людяно й відповідально.