Мережа українських магазинів «Всі. Свої» оновила свої вітрини, присвятивши їх творчості Поліни Райко — української художниці-наївістки з Олешок на Херсонщині, чий розмальований власноруч будинок став одним із найвпізнаваніших символів народного мистецтва півдня України. Новий вітринний проєкт — це не просто сезонне оформлення торгових просторів, а жест пам’яті про мисткиню, її унікальний світ і про втрату, яку українська культура пережила після підриву Каховської ГЕС російськими військами у 2023 році. Саме тоді будинок Райко, що перебував на тимчасово окупованій території в Олешках, був затоплений, а разом із ним під загрозою опинилася одна з найважливіших пам’яток українського наївного мистецтва.
Поліна Райко не мала академічної художньої освіти, але створила власний всесвіт, який неможливо сплутати з чиїмось іншим. Після важких особистих втрат вона почала розписувати стіни свого будинку, перетворивши звичайну оселю на цілісний мистецький простір. Її роботи народжувалися не з музейних канонів, а з інтуїції, пам’яті, віри, болю, фантазії та потреби говорити з навколишнім світом мовою образів. На стінах з’являлися птахи, ангели, звірі, рослини, риби, квіти, людські постаті, символічні сцени й орнаменти, у яких побутове перепліталося з міфологічним, а особиста історія — з колективною пам’яттю українського села.
Саме ця щирість і безпосередність зробила творчість Райко такою сильною. Її будинок був не галереєю в традиційному сенсі, а живим середовищем, де мистецтво існувало не окремо від життя, а замість нього, всередині нього і попри нього. У цьому полягає головна сила наївного мистецтва: воно часто не потребує складного пояснення, бо працює напряму з емоцією. Картини Райко не прагнули бути «правильними» з точки зору академічної перспективи чи композиції. Вони були правдивими в іншому сенсі — як свідчення внутрішнього світу людини, яка знайшла спосіб пережити трагедії через творення.
Після російського підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року будинок Поліни Райко в окупованих Олешках опинився в зоні катастрофічного підтоплення. Для української культури це стало болючим ударом, бо йшлося не лише про фізичне пошкодження окремої будівлі. Затоплення поставило під загрозу унікальний мистецький об’єкт, який уже давно вийшов за межі локальної пам’ятки. Будинок Райко був частиною культурного ландшафту Херсонщини, символом народної творчості, жіночої сили, південноукраїнської уяви й тієї крихкої спадщини, яку війна може знищити за лічені години.
Тому вітрини «Всі. Свої», присвячені Поліні Райко, мають особливе значення. Вони повертають її образи в публічний простір і роблять пам’ять про мисткиню видимою для людей, які, можливо, ніколи не були в Олешках і не бачили її будинку наживо. Вітрина в місті — це місце випадкової зустрічі. Людина може йти у справах, поспішати на роботу, повертатися додому або просто проходити повз магазин, але раптом зупинитися перед яскравими образами, що відсилають до творчості Райко. Так мистецтво виходить за межі музеїв, архівів і спеціалізованих виставок, стаючи частиною щоденного міського маршруту.
До створення нових вітрин долучилися молоді митці Данило Смирнов, Параскева Шишман та Марія Продав. Саме вони розписували простори, переосмислюючи спадщину Поліни Райко у сучасному візуальному форматі. Важливо, що йдеться не про механічне копіювання її робіт, а про уважний діалог із її образністю. Для молодих художників така робота є водночас творчим викликом і актом поваги: потрібно не привласнити мову мисткині, а дати їй нове звучання, зберігши головне — емоційну щирість, декоративну силу, символічність і відчуття живого рукотворного світу.
Проєкт реалізували разом із кураторкою Центру «ТОТЕМ» Оленою Афанасьєвою. Це також важлива деталь, адже Центр «ТОТЕМ» багато років працює з культурною пам’яттю Херсонщини, сучасним мистецтвом, локальними історіями й темами, які часто залишаються поза центральним культурним каноном. У випадку з Поліною Райко саме такі інституції та люди відіграють критичну роль: вони не дозволяють спадщині розчинитися в загальних словах про втрату, а продовжують повертати її в конкретні проєкти, виставки, розмови й публічні жести.
Для «Всі. Свої» цей проєкт також виглядає логічним продовженням власної місії. Мережа давно працює з українськими брендами, локальними виробниками, дизайном і темою української ідентичності. Але вітрини, присвячені Райко, виходять за межі комерційного оформлення. Вони говорять про те, що українська культура — це не лише сучасна мода, крафт, дизайн чи міські бренди. Це також сільська хата, розписані стіни, наївне мистецтво, жіноча біографія, пам’ять півдня, Херсонщина, затоплення, окупація і спроба втримати образи, які могли зникнути фізично, але не мають зникнути з культурної свідомості.
У цьому сенсі вітрини стають формою м’якого меморіалу. Вони не побудовані як траурний пам’ятник, але несуть у собі пам’ять про втрату. Їхня мова — колір, орнамент, образ, декоративність, світло, видимість. Саме так можна говорити про Поліну Райко чесно: не лише через сум за зруйнованим і затопленим, а й через продовження її життєствердної енергії. Її мистецтво було народжене з болю, але не зводилося до нього. Воно перетворювало внутрішню темряву на фантастичний, яскравий, майже казковий простір. І нові вітрини намагаються передати саме цю силу перетворення.
Особливо важливо, що побачити нові вітрини можна в усіх магазинах мережі «Всі. Свої». Це означає, що проєкт не обмежується однією локацією або вузькою мистецькою аудиторією. Він працює як розгалужена міська експозиція, де кожен магазин стає точкою пам’яті. Для Києва й інших міст, де представлені ці простори, це можливість включити історію Поліни Райко в повсякденне життя. Не всі люди прочитають великий матеріал про її творчість або відвідають спеціальну виставку, але багато хто може побачити вітрину, зацікавитися, пошукати більше інформації й дізнатися про будинок в Олешках.
Цей механізм важливий для сучасної культури пам’яті. У воєнний час українці щодня стикаються з великою кількістю втрат — людських, міських, екологічних, архітектурних, музейних. Через це є ризик емоційного виснаження, коли навіть дуже важливі історії губляться серед новин. Візуальні проєкти в публічному просторі допомагають повернути увагу до конкретних імен і місць. Поліна Райко — саме таке ім’я. Її історія поєднує особисту трагедію, мистецьке відкриття, народну уяву, південний український контекст і наслідки російської агресії.
Будинок Райко після затоплення став символом не лише культурної втрати, а й екологічного та гуманітарного злочину, спричиненого підривом Каховської ГЕС. Вода зруйнувала домівки, знищила середовище, змінила життя тисяч людей і торкнулася пам’яток, які неможливо просто відновити за кресленнями. У випадку з розписами Райко цінність полягала саме в оригінальності стін, у жесті руки мисткині, у конкретному місці, де ці образи виникали. Навіть якщо їх документували, фотографували й досліджували, фізична втрата все одно залишається непоправною.
Але культура існує не лише через матеріальні об’єкти. Вона живе також у переказах, копіях, переосмисленнях, натхненні, нових роботах і пам’яті спільноти. Вітрини «Всі. Свої» є саме таким продовженням. Вони не замінюють будинок Поліни Райко і не можуть повернути те, що було пошкоджене війною та катастрофою. Але вони не дозволяють цій історії завершитися лише словом «втрата». Навпаки, вони показують, що спадщина мисткині здатна проростати в інших формах, впливати на молодих авторів і залишатися впізнаваною в сучасному міському середовищі.
Для української культури сьогодні це принципово важливо. Російська війна спрямована не лише проти територій і людей, а й проти пам’яті, ідентичності, локальних історій, музейних колекцій, архівів, бібліотек і тих крихких культурних явищ, які не завжди мають державний захист. Відповіддю на це стає не тільки реставрація чи евакуація цінностей, а й активне переосмислення спадщини. Коли сучасні митці розписують вітрини на честь Поліни Райко, вони фактично говорять: ця історія не затонула, не зникла, не залишилася під водою. Вона продовжує бути частиною українського візуального коду.
Проєкт «Всі. Свої» — це приклад того, як бізнес, культура й громадська пам’ять можуть перетинатися без формальності. Вітрини магазинів зазвичай мають привертати увагу до товарів, але в цьому випадку вони привертають увагу до мисткині, регіону й травми, яку країна переживає досі. Такий підхід змінює саму роль комерційного простору: він стає не лише місцем купівлі, а й майданчиком для культурного повідомлення. І якщо це повідомлення змушує хоча б частину перехожих згадати Поліну Райко або вперше дізнатися про неї, проєкт уже виконує важливу роботу.
Нові вітрини, присвячені Поліні Райко, — це історія про те, як мистецтво може пережити руйнування, якщо його продовжують бачити, називати й переосмислювати. Розписаний будинок в Олешках був унікальним явищем, створеним однією людиною з величезної внутрішньої потреби. Його пошкодження стало болючим символом війни. Але сьогодні образи Райко знову з’являються у міському просторі — вже руками молодих митців, у вітринах української мережі, за участі людей, які розуміють цінність цієї спадщини. Це не скасовує втрати, але перетворює пам’ять на дію.
