Харківський театр ляльок поставив виставу «Імперія маст дай» — роботу для дорослої аудиторії, яка говорить про одну з найболючіших тем російсько-української війни: депортацію українських дітей, примусове вивезення, спроби зламати ідентичність і боротьбу за повернення додому. Постановку створено за п’єсою «Я повернуся» Оксани Гриценко. Режисеркою стала Оксана Дмітрієва, а тексти пісень для вистави написали репер Жека Курган і поетка Діана Чмуж, яка також виступила сценографкою. Прем’єра відбулася ще у 2025 році, а тепер команда вирушила на гастролі: виставу покажуть у Львові 27 травня та в Луцьку 28 травня.

Назва «Імперія маст дай» звучить різко, майже як гасло, але саме така інтонація відповідає темі вистави. Йдеться не про абстрактне зло і не про історичну метафору, а про імперську систему, яка намагається привласнювати людей, території, мову, пам’ять і майбутнє. У центрі сюжету — підлітки з Херсона, яких російська влада депортувала до Криму під виглядом відпочинку. Ця деталь особливо важлива: насильство тут маскується під турботу, примус — під «оздоровлення», а викрадення майбутнього — під тимчасову поїздку. Саме так імперська логіка часто працює з дітьми: вона не лише забирає їх фізично, а й намагається переписати їхню належність.

Герої вистави різні за характером, темпераментом і життєвим досвідом. Вони не є готовою командою, не мають заздалегідь вибудуваної довіри й спільного плану. Це підлітки, яких обставини змусили опинитися поруч у ворожому середовищі. Спочатку між ними мало спільного, але саме досвід примусу поступово перетворює їхню розгубленість на спротив. Вони починають не приймати табірні правила, шукати можливості повернутися на підконтрольну Україні територію і вчаться діяти разом. Їхній шлях додому проходить через страх, втрати, важкий вибір і випробування дружби.

Те, що цю історію ставить саме театр ляльок, додає виставі особливої напруги. Ляльковий театр часто асоціюється з дитячою аудиторією, казкою, умовністю й грою. Але українська лялькова сцена давно доводить, що може говорити з дорослими про найскладніші теми — війну, смерть, травму, пам’ять і насильство. У випадку «Імперія маст дай» ця форма стає особливо доречною, бо йдеться про дітей, яких доросла імперська машина намагається перетворити на об’єкти. Лялька на сцені може одночасно показати крихкість людини й жорстокість системи, яка смикає за нитки, встановлює правила, контролює рух і намагається позбавити голосу.

Водночас вистава не зводиться до образу безпорадності. Навпаки, її головна енергія — це спротив. Підлітки у цій історії не просто жертви, а люди, які поступово знаходять у собі силу не погоджуватися. Вони помиляються, бояться, сваряться, можуть не розуміти одне одного, але все одно рухаються до повернення. Саме це робить постановку важливою для сучасного українського театру: вона говорить про травматичний досвід без перетворення героїв на мовчазні символи. Їм залишають право на характер, емоції, недосконалість і дію.

Музична складова вистави також має велике значення. До текстів пісень долучилися Жека Курган і Діана Чмуж — автори, здатні працювати з живою мовою, нервом часу й гострою інтонацією. У постановці про депортацію дітей музика не може бути просто прикрасою або емоційним фоном. Вона має передавати те, що складно вимовити прямим діалогом: страх, злість, розгубленість, внутрішній протест, бажання вирватися і впертість, яка народжується навіть там, де здається, що сил уже немає. Реперська й поетична мова в такому контексті може звучати як форма опору — ритмічна, колюча, сучасна й дуже людська.

Сценографія Діани Чмуж, яка одночасно працювала над текстами пісень, імовірно, формує для вистави цілісний візуальний і поетичний простір. Історія про табір, депортацію й шлях додому потребує не буквального відтворення реальності, а точної атмосфери: замкненості, чужості, контролю, небезпеки й водночас руху до свободи. Театр має можливість показати простір не як географію, а як психологічний стан. Крим у цій історії — не курортна картинка, а територія примусу. Дорога додому — не маршрут, а випробування ідентичності.

П’єса «Я повернуся» Оксани Гриценко в основі постановки звучить як обіцянка й виклик. «Я повернуся» — це фраза, яку можуть сказати депортовані діти, їхні родини, окуповані міста й сама Україна. У ній є біль розлуки, але також є відмова приймати викрадення як остаточність. Для Херсона ця тема має особливу силу: місто пережило окупацію, спротив, звільнення, обстріли й продовжує залишатися одним із символів української незламності на півдні. Історія підлітків із Херсона у виставі стає не лише локальною драмою, а частиною великої розмови про викрадене дитинство і право на повернення.

Проблема депортації українських дітей — одна з найтяжчих тем цієї війни. Вона поєднує воєнний злочин, психологічне насильство, пропаганду, тиск на родини й спробу знищити українську ідентичність у наступному поколінні. Коли театр береться за таку тему, він не може конкурувати з документами, розслідуваннями чи юридичними справами. Але він може зробити інше — дати глядачеві емоційний досвід наближення до того, що означає бути дитиною в системі, яка бреше, контролює і змушує забути, хто ти є.

Особливо важливо, що «Імперія маст дай» — вистава для дорослих. Це означає, що відповідальність за розмову покладена не на дітей, а на суспільство, яке має зрозуміти масштаб проблеми. Дорослі глядачі мають побачити не лише історію підлітків, а й власну роль у поверненні, підтримці, свідченні й пам’яті. Театр у цьому випадку стає простором громадянської уваги. Він нагадує, що депортовані діти — це не статистика й не абстрактна тема міжнародних звітів, а конкретні люди зі страхами, голосами, дружбою, гумором, впертістю і бажанням повернутися додому.

Гастролі вистави у Львові та Луцьку розширюють її присутність за межами Харкова. Це також символічно. Харків — місто, яке з перших днів повномасштабного вторгнення перебуває під постійною загрозою російських атак, але продовжує створювати культуру. Коли харківський театр везе виставу про депортованих дітей до інших українських міст, він не просто показує постановку. Він переносить досвід прифронтового культурного спротиву, говорить із різними аудиторіями й нагадує, що український театр під час війни не мовчить і не відступає в безпечні теми.

«Імперія маст дай» вписується у ширший процес, який сьогодні відбувається в українському мистецтві. Театри, музиканти, письменники й художники шукають мову для того, що ще не стало минулим. Вони працюють із травмою, яка триває, і з подіями, наслідки яких ще неможливо повністю оцінити. Це складний ризик: говорити зарано, але мовчати неможливо. Саме тому такі постановки важливі. Вони не закривають тему й не дають простих відповідей, але створюють місце, де суспільство може дивитися на болючі речі прямо.

Назва вистави звучить як вирок імперії, але сама історія, схоже, зосереджена не лише на руйнуванні ворога, а й на збереженні людини. Імперія має померти не як абстрактна політична конструкція, а як система, що викрадає дітей, стирає пам’ять, підміняє турботу насильством і намагається зробити чуже своїм. Проти неї у виставі стоять підлітки — не ідеальні, не всесильні, але живі. І саме їхня рішучість повернутися додому стає головною відповіддю на імперську логіку.

Для глядача ця вистава може бути непростою, але необхідною. Вона говорить про те, що війна відбувається не лише на лінії фронту. Вона триває в дитячих таборах, у примусових поїздках, у чужих правилах, у спробах переконати дитину, що її дім більше не дім. І водночас вона показує, що спротив може починатися з малого: з відмови підкорятися, з дружби, з пам’яті про Херсон, з фрази «я повернуся».

Прем’єра «Імперія маст дай» відбулася у 2025 році, але її гастрольне життя зараз робить постановку ще актуальнішою. Чим більше міст побачать цю історію, тим ширшим стане коло людей, які не дозволять темі депортованих українських дітей зникнути з уваги. У цьому полягає сила театру під час війни: він може перетворювати біль на спільне свідчення, а свідчення — на пам’ять, яка працює проти забуття.

Виставу гратимуть у Львові 27 травня та у Луцьку 28 травня.