Президент України Володимир Зеленський підписав закон, який оновлює правила державної підтримки кінематографії. Про це повідомили у Державному агентстві України з питань кіно. Документ має змінити підхід до фінансування галузі, створити більш прогнозовані умови для виробників і дати українському кіно додаткові інструменти для розвитку в умовах, коли культура залишається не лише творчою сферою, а й важливою частиною міжнародної присутності країни.
Ключова зміна полягає в тому, що закон гарантує мінімальний рівень фінансування кінематографії. Щороку на цю сферу мають спрямовувати щонайменше 0,2% видатків загального фонду державного бюджету за попередній рік. Для галузі це важливо не тільки як джерело грошей, а як сигнал стабільності. Українське кіно часто залежало від нерівномірного фінансування, політичної волі, бюджетних обмежень і кризових обставин. Фіксований мінімальний рівень підтримки має дозволити планувати конкурси, виробництво, розробку проєктів і міжнародну промоцію не ситуативно, а на кілька кроків уперед.
Для кіноіндустрії прогнозованість є майже такою ж важливою, як і сам обсяг фінансування. Фільм не створюється за кілька тижнів: від ідеї та сценарію до зйомок, монтажу, фестивального просування і прокату можуть минати роки. Коли виробники не розуміють, чи буде доступна державна підтримка наступного року, вони обережніше запускають нові проєкти, рідше ризикують із дебютами та складніше залучають партнерів. Новий закон покликаний зменшити цю невизначеність і зробити державу більш передбачуваним учасником кінопроцесу.
Одним із головних нововведень став механізм національного рібейту. Його логіка полягає в тому, що український виробник, який зніме фільм власним коштом і досягне успіху в прокаті, зможе отримати від держави до 30% касових зборів на створення наступного проєкту. Це не просто компенсація витрат, а спроба підтримати саме тих учасників ринку, які довели здатність працювати з глядачем. Такий механізм може стимулювати продюсерів активніше думати не лише про виробництво, а й про прокатну стратегію, маркетинг і реальну аудиторію стрічки.
Для українського кіно це особливо важливо, адже проблема національного прокату залишається однією з найскладніших. Українські фільми регулярно здобувають нагороди на міжнародних фестивалях, отримують увагу критиків і стають важливими культурними висловлюваннями, але не завжди збирають широку аудиторію в кінотеатрах. Нацрібейт може створити додаткову мотивацію для виробників будувати довші стратегії: не завершувати роботу на прем’єрі, а вкладатися в комунікацію з глядачем, регіональний прокат, партнерства з кінотеатрами та подальший розвиток успішних команд.
Ще одна важлива зміна стосується підтримки фільмів до початку зйомок. Закон передбачає можливість отримати фінансування на етапі розроблення сценарію та підготовки проєкту. Це один із найбільш потрібних елементів для зрілої кіноіндустрії. Сильний фільм починається не з камери на майданчику, а зі сценарію, дослідження теми, роботи з драматургією, пошуку форми, підготовки бюджету, кастингу й виробничого плану. Якщо ці етапи недофінансовані, навіть перспективна ідея може не дійти до якісної реалізації.
Підтримка розробки також відкриває більше можливостей для авторського, документального та дебютного кіно. Молоді режисери й сценаристи часто мають ідеї, але не мають ресурсів, щоб довести їх до рівня повноцінного проєкту, який можна подавати на конкурси, презентувати партнерам або пропонувати копродюсерам. Фінансування ранніх етапів може допомогти не лише окремим авторам, а й усьому ринку, бо збільшить кількість якісно підготовлених заявок і зменшить випадковість у відборі майбутніх фільмів.
Закон також розширює можливості для залучення іноземних інвестицій у виробництво фільмів в Україні. Це має стратегічне значення, особливо в контексті міжнародної уваги до України після початку повномасштабної війни. Світовий інтерес до українських історій, документалістики, воєнного досвіду, культури й ідентичності залишається високим. Але для того, щоб цей інтерес перетворювався на спільні проєкти, потрібні зрозумілі правила, інституційна підтримка і механізми, які роблять співпрацю з Україною менш ризикованою для іноземних партнерів.
Окремий блок змін стосується молодих кінематографістів. Держава фінансуватиме дипломні роботи студентів профільних спеціальностей, а компанії, які отримують бюджетну підтримку, повинні будуть залучати студентів до роботи над фільмами. Це може стати важливим містком між кіноосвітою та реальним виробництвом. Для багатьох студентів головна проблема полягає не лише у браку коштів на власні роботи, а й у відсутності доступу до професійних майданчиків, де можна побачити, як функціонує індустрія зсередини.
Таке залучення студентів може допомогти оновити кадрову базу українського кіно. Під час війни частина фахівців працює в інших сферах, служить у війську, виїхала за кордон або втратила можливість регулярно брати участь у виробництві. Для галузі важливо не перервати передачу досвіду між поколіннями. Якщо молоді оператори, режисери, продюсери, звукорежисери, художники-постановники та монтажери отримають практику ще під час навчання, це може посилити індустрію в середньостроковій перспективі.
Важливим є і те, що всі стрічки, створені за державні кошти, мають бути доступними для людей із порушеннями зору та слуху. Така вимога переводить питання інклюзивності з площини доброї волі у площину обов’язкового стандарту. Культура, яка фінансується державою, має бути відкритою для максимально широкої аудиторії. Для кіно це означає необхідність передбачати аудіодескрипцію, субтитрування або інші інструменти доступності ще на етапі планування, а не згадувати про них після завершення виробництва.
Ця зміна також має символічне значення. Українське кіно дедалі частіше говорить про досвід війни, втрати, травми, стійкості, повернення військових, життя цивільних під загрозою та зміну суспільства. У такому контексті доступність не є другорядною технічною деталлю. Вона показує, що держава бачить глядачами не лише умовну більшість, а й людей, для яких стандартний кіносеанс без додаткових засобів може бути недоступним.
У Держкіно зазначили, що документ також надає агентству спеціальний статус, який має посилити його роль у розвитку української кіноіндустрії. Це може означати більшу інституційну вагу агентства у формуванні політики, координації програм підтримки та комунікації з галуззю. Водночас ефективність цього рішення залежатиме не лише від формального статусу, а й від прозорості конкурсів, якості експертних процедур, діалогу з професійною спільнотою та здатності швидко реагувати на потреби ринку.
Новий закон ухвалюється в момент, коли українське кіно перебуває у складній, але важливій точці. З одного боку, війна обмежує виробничі можливості, ускладнює логістику, зменшує ресурси та змінює пріоритети держави. З іншого — саме зараз українські фільми виконують роль культурної дипломатії, пояснюють світові український досвід і зберігають історії, які не можна втратити. Тому підтримка кіно — це не лише про індустрію розваг. Це про пам’ять, ідентичність, міжнародний голос країни та право українців самостійно розповідати про себе.
Попереду головне питання — як нові правила працюватимуть на практиці. Якщо фінансування буде стабільним, конкурси прозорими, рібейт зрозумілим, а підтримка молодих авторів не залишиться формальністю, закон може стати важливим кроком для перезапуску галузі. Якщо ж механізми загрузнуть у бюрократії, кіноспільнота отримає лише чергову рамку без реального впливу. Саме тому подальша реалізація документа буде не менш важливою, ніж сам факт його підписання.
