Український письменник і військовий Артур Дронь завершує роботу над новою книжкою «Лікарня святого Пантелеймона», вихід якої запланований на осінь 2026 року у «Видавництві Старого Лева». Вона має стати умовним фіналом трилогії про війну, що почалася поетичною збіркою «Тут були ми» та продовжилася книгою прозових свідчень «Гемінґвей нічого не знає». Цього разу автор поєднує поезію, власний досвід і голоси інших людей, які живуть із різними ранами війни — фізичними, психологічними, сімейними та пов’язаними з втратою дому. Сам Дронь говорить, що після цієї книги хоче завершити безпосереднє письмо про власний військовий досвід і перейти до зовсім інших тем.

Під час BestsellerFest письменник розповів, що сприймає три книжки як одну велику історію та цілісне говоріння про досвід війни. «Тут були ми» була книгою віршів, «Гемінґвей нічого не знає» — прозових свідчень, а «Лікарня святого Пантелеймона» має синтезувати обидві форми. Водночас нова книжка, за словами автора, написана вже з іншої точки. Якщо попередні тексти значною мірою народжувалися з безпосереднього перебування на війні, то тепер головною темою стає життя «після» — після поранень, травм, втрат і подій, які людина вже не може скасувати, але з якими мусить навчитися існувати.

Дронь не приховує, що втомився від постійного повернення до військового досвіду у літературі. Він прямо говорить, що хоче, аби «Лікарня святого Пантелеймона» стала останньою його книжкою, де війна присутня настільки безпосередньо. Письменник уже має задум наступного твору, який не буде присвячений фронту. При цьому він не дає собі категоричної обіцянки ніколи більше не повертатися до цієї теми, однак зараз прагне саме закрити цей етап. Для автора нова книга стає не просто черговим виданням, а спробою поставити крапку в одному з найважчих періодів власного письма.

Особливістю «Лікарні святого Пантелеймона» стане те, що ця книжка значно більше розповідатиме про інших людей, ніж про самого автора. Такий прийом частково вже був у «Гемінґвей нічого не знає», де з’являлися тексти, записані від імені інших людей — колишнього російського полоненого та захисника Маріуполя Жені, Люби, яка була нареченою зниклого безвісти військового, а також чоловіка з прифронтової території Сані. У новій роботі таких голосів стане значно більше. Дронь фактично відходить убік і дає говорити тим, чиї досвіди сам не може описати від першої особи.

Один із найболючіших фрагментів майбутньої книги — монолог Галини, матері загиблого захисника Валентина Ємбрика. Вона розповідає про сина, його смерть і рану, з якою продовжує жити. Дронь підкреслює, що його завдання тут полягає не в тому, щоб інтерпретувати чи пояснювати її досвід, а просто створити простір, де ця жінка зможе говорити сама. У книжці також звучатимуть голоси українців, які втратили свої домівки або були змушені виїхати за кордон. Письменник називає цей досвід однією з великих і водночас часто недооцінених трагедій війни.

Структурно «Лікарня святого Пантелеймона» складатиметься з двох великих частин. Перша буде поетичною — до неї увійдуть нові вірші Дроня. Друга, прозова, матиме назву «Реабілітаційний центр» і поєднає авторські тексти з монологами людей, які розповідають про свої рани та спроби навчитися з ними жити. Таким чином сама форма книги нагадуватиме умовну лікарню, де поруч перебувають люди з дуже різними травмами, але кожна з них є наслідком одного історичного часу.

Однією з ключових тем книги стане прірва між різними досвідами війни. Дронь говорить, що чим довше триває війна, тим помітнішими стають відмінності між тим, як її проживають різні українці. Найочевиднішим є розрив між військовим і цивільним, коли боєць повертається з фронту в тил і буквально потрапляє в інший світ. Але насправді таких прірв набагато більше: між людиною, яка втратила дитину, і тією, хто не пережив такого досвіду; між тими, хто залишився вдома, та вимушеними емігрантами; між пораненими й тими, хто не знає, як із ними говорити.

Особливо гостро письменник говорить про мовчання. Часто люди уникають розмови з тими, хто пережив втрату, тому що бояться сказати щось недоречне або завдати нового болю. Проте саме мовчання може виявитися ще жорстокішим. Мати загиблого військового у книжці говорить про бажання чути ім’я свого сина, адже коли оточення перестає його згадувати, виникає відчуття, наче цієї людини взагалі не існувало. «Лікарня святого Пантелеймона» у цьому сенсі стає спробою не вилікувати травму словами, а хоча б не залишати її в тиші.

Дронь визнає, що неможливо повністю передати іншій людині те, що відбувається всередині військового, матері загиблого, вимушеного переселенця чи людини, яка живе далеко від України. Але він не вважає це причиною відмовлятися від розмови. Навіть якщо зрозуміти інший досвід на сто відсотків неможливо, можна знайти хоча б частину спільного словника. Саме література для нього стає одним зі способів намацати такий словник між людьми, які формально живуть в одній країні й одній війні, але можуть перебувати в абсолютно різних внутрішніх світах.

Ще одна болюча тема, що проходить через творчість Дроня, — діти, які виростають під час війни та надто швидко стають військовими. Автор згадує, як у 2022 році його вражали дати народження загиблих захисників — наприклад, 2001 рік. Через кілька років він побачив інформацію про загиблого 2008 року народження і спочатку навіть подумав, що це помилка. Війна рухається в часі настільки довго, що покоління, яке на початку великого вторгнення було дітьми, уже досягає повноліття й саме потрапляє до війська.

Саме через такі різні досвіди письменник бачить головне завдання майбутньої книжки — змусити людей продовжувати говорити одне з одним. Українці можуть ніколи повністю не зрозуміти чужі травми, але мовчання лише поглиблює розрив. Дронь хоче, щоб «Лікарня святого Пантелеймона» хоча б частково допомогла з’єднати ці світи — фронт і тил, втрату й відносно безпечне життя, Україну та еміграцію, поранених і тих, хто ніколи не переживав такого досвіду.

У розмові письменник також торкається складнішого питання — самого ставлення до війни та миру. Масова культура десятиліттями привчала до простої формули: війна — це зло, мир — це добро. Проте російське вторгнення показало українцям небезпечність такого спрощення. Формально війну можна припинити капітуляцією і назвати це миром, але для країни, на яку напали, такий «мир» може означати окупацію, репресії та знищення. Дронь наголошує, що існують війни, які не обирають — вони приходять до тебе, і тоді необхідність опору не суперечить бажанню миру.

«Лікарня святого Пантелеймона» тому виглядає не стільки книгою про фронт, скільки книгою про те, що війна робить із суспільством після кожного вибуху, поранення, похорону, евакуації та повернення додому. Для Артура Дроня вона має завершити трилогію і водночас відкрити шлях до нового етапу творчості. Письменник хоче перестати говорити лише про власну війну й передати слово іншим — тим, чиї рани часто залишаються невидимими. І, можливо, саме тому фінальна книга трилогії виявиться найбільшою за масштабом: у ній замість одного голосу звучатиме ціле суспільство, яке вчиться жити після того, що ще далеко не закінчилося.