Українська дизайнерка Анна Попова, яка навчається у лондонському Central Saint Martins, присвятила свою випускну колекцію історії затопленої Бакоти та українській культурній спадщині. В основі роботи — не лише візуальні мотиви з минулого, а й особиста родинна історія. Ідея колекції з’явилася після розмови Попової з бабусею, яка колись жила в Бакоті — селі, що зникло під водою під час створення Дністровського водосховища. Мешканців змушували залишати свої домівки та власноруч розбирати господарства ще до того, як територію затопили. Для дизайнерки ця історія стала точкою входу у значно ширшу тему — пам’ять, втрату дому, українську ідентичність і спробу повернути собі культурний контекст, до якого вона раніше майже не зверталася у своїй творчості.

Особливо сильним для Попової став спогад про те, що найболючішою частиною переселення для людей було не руйнування самих будинків, а знищення садів і дерев. Саме вони уособлювали прожите життя, родину, щоденну працю та зв’язок із місцем. Ця деталь стала емоційною основою колекції. Бакота тут постає не просто географічною точкою чи сюжетом з історії України, а символом втраченої домівки, яку неможливо повністю повернути навіть після десятиліть. Водночас дизайнерка не будує свою роботу лише навколо трагедії — вона намагається показати, що українська культура складається не тільки з досвіду втрат, а й із величезного пласту образів, ремесел і символів, здатних існувати в сучасному дизайні.

До роботи над випускною колекцією Анна Попова переважно шукала натхнення у західному мистецтві, а український контекст залишався для неї майже недослідженим. Згодом дизайнерка усвідомила, наскільки мало знала про власну культурну традицію. Вона визнає, що раніше помилково вважала українське мистецтво недостатньо масштабним для глибокого дослідження, однак після занурення в тему її погляд радикально змінився. Вивчення української культури стало для Попової не допоміжним етапом створення одягу, а окремим процесом переосмислення власного походження.

Важливу роль у формуванні майбутньої колекції відіграло стажування у карпатського виробника вовняних виробів «Ґушка». Там дизайнерка ближче познайомилася з традиційними техніками ткацтва та валяння вовни й побачила, як ремесла, що формувалися поколіннями, можуть існувати в актуальному предметному дизайні. Такий досвід дозволив їй відійти від буквального копіювання етнографічних мотивів. У колекції українська спадщина не перетворюється на декоративний набір вишивок чи орнаментів — Попова працює з матеріалами, силуетами, фактурами та асоціаціями, намагаючись переосмислити історичні образи мовою сучасної моди.

Випускна колекція складається з п’яти образів, але джерела натхнення охоплюють тисячоліття української історії. Серед них — скіфські кам’яні баби, трипільська культура, давній печерний монастир у Бакоті, творчість Марії Примаченко та образ козака Мамая. На перший погляд ці символи належать до різних епох і мистецьких традицій, однак у роботі Попової вони складаються в єдину розповідь про спадкоємність культури. Кам’яні фігури, народний живопис, археологічні мотиви та козацька міфологія тут працюють не як музейні експонати, а як матеріал для нового авторського висловлювання.

Значну частину деталей дизайнерка створювала вручну, використовуючи кераміку, техніку деворе, природні барвники та трафаретний друк. Такий підхід особливо важливий для колекції, побудованої навколо теми пам’яті та ремесла. Ручна робота надає речам відчуття індивідуальності та відсилає до традиції, у якій предмети створювалися не як серійна продукція, а як результат фізичної праці конкретної людини. Водночас Попова не намагається стилізувати одяг під історичний костюм. Її завдання — перенести культурні коди в сучасну форму, зрозумілу міжнародній модній аудиторії.

Один із п’яти образів присвячений птаху, який став для дизайнерки символом свободи та надії. Цей мотив допомагає змінити загальну інтонацію колекції: історія Бакоти розпочинається з примусового переселення і втрати, однак фінальне висловлювання не зводиться до болю. Попова підкреслює, що хотіла показати українську культуру не лише через травматичний досвід. Птах у такому контексті стає образом руху, можливості продовжувати життя та зберігати зв’язок із власним корінням навіть після руйнування звичного світу.

Особливого значення ця робота набуває на тлі повномасштабної війни та спроб Росії заперечувати або привласнювати українську культурну ідентичність. Для Попової дослідження власного походження стало відповіддю на цю реальність. Вона звернулася до історичних і мистецьких джерел не просто для створення ефектної дипломної роботи, а щоб зрозуміти, на якій культурній основі хоче будувати подальшу професійну діяльність. У цьому сенсі колекція стає особистим жестом повернення — до родинної пам’яті, українського мистецтва та історії, яку раніше дизайнерка знала лише частково.

Навчання в Central Saint Martins робить цей жест ще помітнішим. Один із найвідоміших британських навчальних центрів у сфері мистецтва та моди регулярно стає майданчиком, де молоді дизайнери формують власну професійну мову. Для Анни Попової початком цієї мови стала саме Україна, а історія затопленого села перетворилася на спосіб говорити про значно ширші речі — пам’ять, приналежність, свободу та культурну тяглість.

Колекція Попової демонструє, як особиста історія однієї родини може перейти у міжнародний мистецький контекст. Бакота, яка фізично зникла під водою, у цій роботі повертається через тканини, кераміку, силуети та символи, а українська спадщина стає не минулим, яке потрібно лише зберігати, а живим матеріалом для створення сучасної культури.