Українські розробники завершили перший етап проєкту «Оцифровані мозаїчні зупинки Полтавщини», створивши цифровий архів 20 автобусних зупинок із мозаїчним оздобленням у 20 селах області. За п’ять місяців команда здійснила десять польових виїздів, зробила понад 34 тисячі фотографій і на їх основі створила фотореалістичні 3D-моделі об’єктів, які десятиліттями залишалися практично непомітною частиною українського культурного ландшафту. Проєкт має не лише зафіксувати нинішній стан мозаїк, а й створити цифрову основу для їх подальшого дослідження, популяризації та, за можливості, збереження.
Мозаїчні автобусні зупинки стали особливим явищем українського монументального мистецтва у 1970–1980-х роках. Типові придорожні споруди художники перетворювали на невеликі артоб’єкти, використовуючи керамічну плитку, смальту та інші довговічні матеріали. На Полтавщині сюжети таких робіт часто пов’язані з природою, сільським життям, традиційним побутом, фольклором і локальними образами. Через це навіть зупинки, створені в один історичний період, можуть суттєво відрізнятися між собою та зберігати характер конкретного населеного пункту або творчий почерк автора.
Особливість цих об’єктів полягає в тому, що вони існують далеко за межами традиційного музейного простору. Їх можна побачити просто біля автомобільних доріг, між селами або на околицях населених пунктів. Саме доступність свого часу зробила мозаїки частиною повсякденного життя, але сьогодні вона ж перетворилася на одну з головних загроз. Більшість таких зупинок не мають статусу пам’яток культурної спадщини, тому їхній фізичний захист залишається складним. Споруди старіють, частина мозаїк осипається, окремі конструкції ремонтують без урахування художньої цінності або перебудовують, а деякі можуть просто зникнути.
Саме тому автори проєкту зробили ставку на детальну цифрову фіксацію кожного об’єкта. Тисячі фотографій використовували для фотограмметрії — технології, яка дозволяє відтворити тривимірну форму споруди за великою кількістю знімків, зроблених із різних ракурсів. У результаті користувач може отримати набагато більше інформації, ніж зі звичайної фотографії: роздивитися геометрію зупинки, розташування мозаїк, фактуру поверхні та окремі декоративні елементи. Навіть якщо фізичний об’єкт у майбутньому буде пошкоджений або втрачений, його цифрова модель залишиться доступною для дослідників.
Одним із найважливіших результатів експедицій стало встановлення імен 12 авторів мозаїк, які раніше залишалися невідомими. Для багатьох подібних об’єктів проблема авторства є особливо гострою: художники не завжди залишали підписи, документація могла не зберегтися, а самі роботи протягом десятиліть сприймалися швидше як утилітарне оформлення громадського простору, ніж як мистецтво. Тепер кожну цифрову модель доповнюють даними про точне місце розташування, дату створення, використану техніку та автора, якщо його вдалося ідентифікувати.
Це поступово змінює сприйняття мозаїчних зупинок. Вони постають не як випадкові залишки радянської інфраструктури, а як роботи конкретних українських художників, пов’язані з місцевими традиціями та культурним середовищем. Авторка проєкту Анна Сінельнік наголошує, що такі мозаїки є частиною українського культурного коду, яка досі майже не була представлена у цифрових архівах. Оцифрування дозволяє не лише зберегти інформацію про них, а й показати ці об’єкти міжнародній аудиторії поза спрощеним сприйняттям усієї архітектури та монументального мистецтва того часу виключно через поняття радянського бруталізму.
Українські придорожні мозаїки справді можуть розповідати значно складнішу історію. У них зустрічаються локальний фольклор, рослинні орнаменти, образи тварин, сцени сільської праці та традиційні символи, які художники адаптували до монументальної форми. Часто ці роботи створювалися спеціально для конкретної місцевості, тому вони можуть бути важливим джерелом для вивчення регіональної візуальної культури другої половини XX століття.
Перші результати проєкту вже виходять за межі цифрового архіву. Зібрані матеріали використали для підготовки наукової статті для міжнародної конференції в Афінах, присвяченої цифровому збереженню культурної спадщини. Таким чином полтавські автобусні зупинки стають предметом професійної дискусії про те, як сучасні технології можуть допомогти фіксувати об’єкти, які неможливо фізично перенести до музейних фондів або швидко захистити на місці.
Наступним етапом стане представлення результатів на міжнародних професійних майданчиках, співпраця з музеями та культурними інституціями, а також створення окремого сайту. Він має стати довгостроковим сховищем цифрового архіву, де моделі та зібрана інформація залишатимуться доступними незалежно від фізичного стану самих споруд.
У перспективі команда хоче піти ще далі й розробити універсальний підхід до систематичного цифрового збереження українських мозаїк. Його зможуть використовувати музеї, дослідники, локальні історики та волонтерські ініціативи в інших областях. Така методика особливо актуальна сьогодні, коли значна кількість культурних об’єктів перебуває під загрозою через занедбаність, перебудови, природне руйнування та війну.
Проєкт на Полтавщині демонструє, що цифровізація культурної спадщини може починатися не лише з великих музеїв, храмів чи відомих архітектурних пам’яток. Іноді цінний культурний об’єкт стоїть просто на узбіччі дороги, щодня пропускаючи повз себе сотні автомобілів. Якщо такі мозаїки не вдасться повністю зберегти фізично, цифровий архів принаймні дозволить не втратити їх безслідно — разом з іменами авторів, локальними сюжетами та частиною візуальної історії українських сіл.
