Мистецька спільнота «Нагірна 22» може втратити приміщення в будівлі Київського інституту автоматики. Команда повідомила, що Державна міграційна служба, якій підпорядкований об’єкт, планує розмістити там свої підрозділи та державне підприємство «Документ». Через це митців зобов’язали звільнити майстерні до 31 травня. Для київської культурної сцени ця історія стала не просто черговим конфліктом навколо державної нерухомості, а питанням про те, чи здатне місто зберігати живі мистецькі простори, які виникають не за наказом, а завдяки самоорганізації, праці й довірі спільноти.

Сьогодні в будівлі на комерційній основі працюють понад 40 художників, а загалом об’єднання «Нагірна 22» налічує понад 200 учасників. Це не просто набір орендованих кімнат, де митці зберігають полотна, інструменти чи матеріали. За кілька років простір перетворився на осередок взаємодії, де люди працюють поруч, обмінюються досвідом, підтримують одне одного, створюють проєкти й формують незалежне культурне середовище. У місті, де майстерні для художників давно стали дефіцитом, а оренда комерційних приміщень часто непосильна для митців, такі місця мають значення далеко за межами конкретної адреси.

«Нагірна 22» займає приміщення в неробочому корпусі Київського інституту автоматики з 2019 року. Це важлива деталь, бо йдеться не про витіснення чинної державної установи з активного робочого простору, а про використання корпусу, який фактично не виконував повноцінної функції. Для багатьох українських міст це знайома ситуація: великі державні або напівдержавні будівлі роками простоюють, занепадають або використовуються частково, тоді як культурні ініціативи, майстерні, громадські організації й незалежні простори не можуть знайти доступні приміщення. Саме тому поява мистецьких спільнот у таких локаціях часто стає способом оживити занедбану інфраструктуру.

Представники спільноти зазначають, що балансоутримувач відмовляється оформлювати офіційну оренду через Фонд державного майна. Це одна з ключових проблем історії. Митці готові працювати легально й публічно, однак без зрозумілої процедури оренди їхнє становище залишається вразливим. Вони можуть вкладати кошти, ремонтувати приміщення, розвивати спільноту, але водночас не мати достатніх гарантій, що завтра їх не попросять звільнити простір. Така правова невизначеність є типовою для багатьох культурних ініціатив в Україні: держава часто декларує підтримку культури, але не створює достатньо гнучких і прозорих механізмів для роботи з незалежними осередками.

Особливо гостро ця ситуація виглядає через те, що після пошкоджень будівлі внаслідок атак російських дронів саме спільнота залучила понад 800 тисяч гривень на відновлення вікон. Кошти надали фонди, міжнародні партнери та волонтери. Це означає, що митці не лише користувалися приміщеннями, а й фактично долучилися до збереження будівлі. У час війни, коли багато державних об’єктів потребують ремонту, а ресурси обмежені, така участь громадянського й культурного сектору є цінною. Люди не чекали, поки проблему вирішить хтось інший, а шукали фінансування, партнерів і можливості для відновлення простору.

Саме тому вимога звільнити майстерні до 31 травня сприймається болісно. Для митців майстерня — це не офіс, який можна швидко перевезти в інше місце. Це простір, де зберігаються роботи, обладнання, матеріали, архіви, інструменти, іноді великогабаритні об’єкти, які складно транспортувати. Крім того, майстерня — це середовище творчої концентрації. Її втрата означає не лише логістичну проблему, а й ризик зупинки роботи, зриву проєктів, втрати частини спільноти й вимушеного розпорошення людей, які роками формували спільний культурний організм.

Державна міграційна служба, зі свого боку, має власні потреби в приміщеннях. Намір розмістити в будівлі підрозділи служби та державне підприємство «Документ» можна пояснювати адміністративною логікою: державним структурам потрібні площі, робочі кабінети, доступність для громадян, технічна інфраструктура. Але конфлікт виникає саме через відсутність діалогу й довгострокового бачення. Якщо в будівлі вже кілька років працює велика мистецька спільнота, яка інвестувала у відновлення приміщень і має суспільну цінність, рішення про її виселення не може бути лише технічною процедурою. Воно потребує переговорів, пошуку компромісу та оцінки культурних наслідків.

Громадська організація «Нагірна» заявляє про готовність до переговорів для збереження мистецького осередку. Це важливий сигнал: спільнота не відмовляється від правового врегулювання й не намагається протиставити себе державі. Навпаки, вона пропонує діалог. У такій ситуації найбільш конструктивним шляхом могло б бути напрацювання моделі, яка дозволить поєднати потреби державної установи й збереження культурного простору. Можливо, йдеться про часткове використання будівлі, поетапний перехід, офіційну оренду, пошук альтернативного приміщення або спеціальний механізм для культурних резидентів.

Історія «Нагірної 22» вкладається в ширший контекст боротьби за простори культури в Києві. Столиця має велику кількість творчих людей, художників, кураторів, дизайнерів, музикантів, фотографів, незалежних театрів і культурних ініціатив. Але водночас місто не має достатньої кількості доступних майстерень і стабільних інституційних рішень для таких спільнот. Комерційний ринок нерухомості диктує умови, які часто не відповідають можливостям незалежного мистецтва. Державні й комунальні будівлі могли б стати ресурсом для культури, але для цього потрібна політика, а не випадкові домовленості.

Для міста мистецькі осередки мають значення не лише як місця виробництва картин, інсталяцій чи виставок. Вони формують культурну екосистему, яка впливає на репутацію Києва, його привабливість, міжнародні зв’язки й внутрішню динаміку. У таких просторах народжуються виставкові проєкти, колаборації, благодійні ініціативи, освітні події, волонтерські збори, міжнародні контакти. Після початку повномасштабної війни українські митці стали важливими комунікаторами досвіду країни у світі. Їхні роботи розповідають про війну, втрату, стійкість, ідентичність і майбутнє. Для цього їм потрібні не лише гранти й виставкові зали, а й місця, де вони можуть щодня працювати.

Втрата «Нагірної 22» могла б мати ефект, який не одразу видно в адміністративних документах. Зовні це може виглядати як звільнення приміщення для потреб державної служби. Але для культурного середовища це означатиме руйнування зв’язків, втрату майстерень, зменшення кількості доступних просторів і сигнал іншим ініціативам: навіть якщо ви оживили занедбану будівлю, залучили кошти, створили спільноту й працюєте публічно, ваш статус усе одно може залишатися нестабільним. Такий сигнал не сприяє розвитку культури, особливо в країні, яка під час війни потребує не лише оборони, а й збереження власного культурного голосу.

З іншого боку, ця ситуація може стати можливістю для вироблення нової моделі співпраці між державою та мистецькими спільнотами. Якщо ДМС, Фонд державного майна, Міністерство культури, міська влада й представники «Нагірної» зможуть сісти за стіл переговорів, це може створити прецедент. Україна потребує механізмів, які дозволяють передавати невикористані або частково занедбані державні приміщення під культурні функції прозоро, на конкурсній основі, з договорами, відповідальністю й гарантіями. Це допомогло б не лише «Нагірній 22», а й багатьом іншим ініціативам у різних містах.

У час війни культура часто здається другорядною порівняно з безпекою, армією, економікою й відновленням інфраструктури. Але це хибне протиставлення. Культура є частиною стійкості суспільства. Вона допомагає осмислювати травму, говорити зі світом, підтримувати спільноти, зберігати ідентичність і створювати уявлення про майбутнє. Якщо країна втрачає простори, де народжується культура, вона втрачає не тільки квадратні метри. Вона втрачає середовище, яке формує сенси.

«Нагірна 22» стала важливою саме тому, що виникла як живий організм. Понад 40 художників у будівлі, понад 200 учасників у ширшому об’єднанні, залучені партнери, відновлені після атаки вікна, роки спільної роботи — усе це створює цінність, яку неможливо виміряти лише орендною ставкою. Такі простори рідко виникають швидко й легко. Їх не можна просто перенести на іншу адресу без втрат. Вони тримаються на людях, довірі, пам’яті місця й накопиченому досвіді.

Тому історія навколо приміщення в Київському інституті автоматики має стати приводом для ширшої розмови. Києву потрібні не лише нові адміністративні офіси, а й стабільні культурні осередки. Державі потрібні ефективні установи, але суспільству потрібні простори, де митці можуть працювати, об’єднуватися й створювати. Ці потреби не обов’язково мають конфліктувати. Але для цього потрібна політична воля, прозорі правила й готовність бачити в мистецьких спільнотах не тимчасових користувачів чужих квадратних метрів, а партнерів у збереженні й розвитку культурного життя країни.