У Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві відкрили музейно-археологічний простір «Надбрамна церква та Київ X–XIII століть». Подію приурочили до Міжнародного дня музеїв, який відзначають 18 травня. Новий простір розташований над залишками надбрамної церкви XII століття — давньої споруди, що колись була частиною входу до монастирського комплексу й одночасно виконувала сакральну функцію. Про відкриття повідомили в Державному історико-архітектурному заповіднику «Стародавній Київ».
Ця локація важлива не лише як ще один музейний об’єкт у центрі столиці. Вона повертає в міський культурний обіг фрагмент Києва, який довго залишався фактично законсервованим і забутим. Під сучасною ротондою, на території одного з найвідоміших монастирських ансамблів міста, збереглися фундаменти давньої брами, абсида храму, залишки конструкцій і сліди кількох історичних шарів — від могильника Х–ХІ століть до мурованої споруди XII століття, руйнувань XIII–XIV століть і остаточного розбирання у XV–XVI століттях.
Історія цього місця показує, наскільки складною й багатошаровою є археологічна пам’ять Києва. Те, що сьогодні може виглядати як невеликий павільйон або технічна споруда на території монастиря, насправді приховує під собою матеріальні свідчення давньоруського міста. У X–XI століттях на цьому місці був могильник. Згодом тут постала дерев’яна брама, а у XII столітті її замінила мурована конструкція з надбрамною церквою. Такий тип споруд поєднував оборонну, представницьку й релігійну функції: людина, яка входила до монастирського простору, проходила не просто через ворота, а під храмом.
Археологічні дослідження мурованої брами проводили у 1998–1999 роках. Тоді науковці виявили фундаменти, абсиду та два склепи, один із яких містив людські останки. Розкоп накрили павільйоном-ротондою, щоб у майбутньому музеєфікувати пам’ятку, однак цей процес затягнувся на десятиліття. Об’єкт залишався під шаром піску, яким законсервували історичні фундаменти, і фактично не був відкритий для широкого відвідування. До нього повернулися лише після оновлення команди ДІАЗ «Стародавній Київ».
Керівник заповідника Роман Маленков згадував, що все почалося зі звернення археолога Івана Зоценка, який попросив оглянути фундаменти колись розкопаної надбрамної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря. На той момент місце, за словами Маленкова, нагадувало купу піску на пляжі: саме цим піском колись законсервували стародавні конструкції. У цьому описі є важлива деталь: пам’ятка не була втрачена повністю, але вона була ніби виведена з активної пам’яті міста. Її потрібно було не лише фізично розчистити, а й заново повернути до культурного контексту.
Сучасну музеєфікацію провели завдяки співпраці Інституту археології НАН України, ДІАЗ «Стародавній Київ» та Київського науково-методичного центру з охорони пам’яток. До роботи долучилися і волонтери. Спільними зусиллями провели близько двох десятків толок, під час яких розчистили й законсервували фундаменти. Саме ця волонтерська складова робить проєкт показовим для Києва воєнного часу: збереження спадщини перестає бути лише справою державних установ і стає спільною відповідальністю фахівців, громади та людей, які готові фізично працювати задля повернення історії місту.
Під час повторного розчищення археологи знайшли давньоруську цеглу-плінфу з відбитками лап давніх київських собак. Ця деталь одразу привертає увагу, бо робить історію не абстрактною, а майже живою. Дев’ять століть тому сформовану з глини плінфу сушили на землі перед випалом, і тварини залишили на ній сліди. Такі знахідки цінні не лише як археологічні артефакти, а й як несподівані побутові свідчення. Вони нагадують, що давній Київ був не лише містом князів, храмів і військових загроз, а й простором повсякденного життя — з майстрами, будівельниками, тваринами, дворами, ремеслами й випадковими слідами, які пережили століття.
Фундаменти брами викладені з бутового каменю на вапняно-глиняному тиньку з додаванням піску. Ці стіни тримали над собою одноабсидну надбрамну церкву завдовжки 10,8 метра і завширшки 8,4 метра. До храму вели сходи у двох камерах, розташованих з боків воріт. Така архітектурна структура свідчить про продуману організацію простору: вхід, рух людей, сакральна вертикаль і монастирська межа були пов’язані між собою. У середньовічному місті брама ніколи не була просто функціональним проходом. Вона позначала перехід із одного простору в інший, а надбрамний храм додавав цьому переходу духовного сенсу.
Інтер’єр церкви колись прикрашали фрески, від яких до сьогодні дійшли лише окремі уламки. Але ще цікавішою є знахідка понад тисячі кубиків смальти. Це свідчить, що на стінах могла бути мозаїчна ікона. Для Києва XII століття мозаїка була не просто оздобленням, а маркером високої художньої культури, технологічної майстерності й зв’язку з візантійською традицією. Навіть якщо від самої композиції залишилися лише дрібні фрагменти, вони дозволяють уявити, наскільки багатим і урочистим міг бути інтер’єр невеликої надбрамної церкви.
Зовнішні стіни будівлі були потиньковані, а підлогу встеляли цегла та керамічна плитка. У сукупності ці деталі формують образ не випадкової допоміжної споруди, а повноцінного храмового простору, інтегрованого у систему монастирського входу. Руйнування другої половини XIII–XIV століття, а згодом остаточне розбирання у XV–XVI століттях відбивають драматичну історію Києва після монгольської навали, зміну політичних і містобудівних реалій, перебудови та поступове зникнення давньоруських конструкцій із видимого ландшафту.
Відкриття простору «Надбрамна церква та Київ X–XIII століть» важливе ще й тому, що воно змінює спосіб розмови про давній Київ. Часто середньовічна історія столиці подається через великі символи — Софію Київську, Золоті ворота, Михайлівський Золотоверхий монастир, князівську добу. Новий музейно-археологічний простір показує інший масштаб: не лише монументальні пам’ятки, а й фрагменти фундаментів, залишки склепів, уламки фресок, смальту, плінфу, сліди лап на цеглі. Саме з таких деталей складається більш глибоке й людяне розуміння історії міста.
Найближчим часом у просторі планують відкрити експозицію з археологічними знахідками. Наразі триває їх впорядкування й атрибутація. Також локація має стати базою для тематичних виставок. Це означає, що простір не обмежиться роллю статичного огляду фундаментів, а може перетворитися на живий майданчик для розмови про археологію, реставрацію, міську пам’ять і давньоруський Київ. Для відвідувачів це особливо важливо: археологічна пам’ятка потребує пояснення, контексту й сучасної музейної мови, щоб не залишатися лише камінням під склом або під дахом павільйону.
У ширшому сенсі відкриття цього простору є відповіддю на питання, як Київ має працювати зі своєю спадщиною під час війни. Росія намагається не лише знищувати українські міста фізично, а й привласнювати або спотворювати історію Київської Русі. Тому кожен проєкт, який повертає українській столиці її власну матеріальну пам’ять, має не тільки музейне, а й політичне значення. Давній Київ — це не абстрактний міф і не поле для імперських трактувань. Це конкретні фундаменти, поховання, цегла, мозаїка, ремесло, архітектура й безперервність міського життя на українській землі.
Музеєфікація надбрамної церкви в Михайлівському монастирі показує, що навіть забуті або напівприховані пам’ятки можуть отримати нове життя, якщо навколо них з’являється професійна команда й підтримка громади. Це приклад того, як археологічний об’єкт, який десятиліттями чекав на повернення до публічного простору, нарешті стає частиною культурної мапи Києва. Для міста, яке постійно бореться за збереження історичної забудови й пам’яток, така історія є рідкісно позитивною: не про втрату, демонтаж або скандал, а про відновлення доступу до глибокого шару минулого.
Новий простір у Михайлівському Золотоверхому монастирі дає киянам і гостям столиці можливість буквально побачити Київ під Києвом — місто X–XIII століть, яке не зникло повністю, а продовжує існувати у фундаментах, матеріалах і слідах. І в цьому його головна цінність: він нагадує, що історія столиці не є чимось віддаленим або музейно застиглим. Вона лежить поруч, іноді під шаром піску, іноді під павільйоном, іноді під ногами, й потребує лише уважності, праці та бажання її зберегти.
