У Києві виставили на продаж будівлю колишнього кінотеатру «Кінопанорама» на вулиці Шота Руставелі, 19. Вартість об’єкта в оголошенні становить $10 мільйонів. Для столиці це не просто чергова новина з ринку комерційної нерухомості, а подія, яка знову порушує питання про долю історичних культурних просторів у центрі міста. Будівля, де до 2018 року працював один із найвідоміших київських кінотеатрів, нині частково здається в оренду під кафе та ресторан, а потенційним покупцям її пропонують як майданчик для нового бізнес-проєкту.
В оголошенні зазначено, що триповерхову будівлю можна перебудувати під готель, ресторанний комплекс, клуб або розважальний центр. Саме це формулювання викликало нову хвилю дискусій навколо «Кінопанорами». Для частини киян ця адреса досі асоціюється не з комерційним приміщенням, а з кіно, фестивалями, ретроспективами, авторськими показами та особливою атмосферою старого центру. Тому продаж будівлі сприймається як можливий фінальний етап історії простору, який десятиліттями був частиною культурного життя столиці.
«Кінопанораму» відкрили 1958 року як експериментальний панорамний кінотеатр. На той час це був найбільший кінотеатр такого формату в Радянському Союзі. Його технічна концепція була справді незвичною: фільми демонстрували на великому увігнутому екрані заввишки 8 метрів і завширшки 22,5 метра. Зображення одночасно транслювали три кінопроєкційні апарати, а стереофонічний звук забезпечували фільмофонографи та, за даними джерел, 96 динаміків. Для глядачів кінця 1950-х це був не просто похід у кіно, а майже атракціон технологічного майбутнього.
Панорамний формат мав створювати ефект повного занурення. Глядач бачив не звичайний прямокутний екран, а широку увігнуту площину, яка охоплювала поле зору й давала відчуття присутності всередині подій. У цьому сенсі «Кінопанорама» була одним із символів післявоєнної віри в технічний прогрес, нові медіа й масову культуру. Вона з’явилася в центрі Києва як модерна інституція, що мала показати місту новий спосіб переживання кіно.
Експеримент із панорамними фільмами, однак, тривав недовго. У 1966 році через складність демонстрації таких стрічок кінотеатр змінив формат і став широкоформатним. Це не зменшило його значення для міста. Навпаки, заклад продовжив працювати як одна з помітних кінолокацій центрального Києва. У 1982 році його перейменували на «Комунар», але вже у 1991 році повернули історичну назву «Кінопанорама». Для багатьох відвідувачів саме ця назва залишилася маркером місця, де кіно було не лише розвагою, а й частиною міської культури.
В останні роки роботи «Кінопанорама» спеціалізувалася на артхаусному кіно, ретроспективах, фестивалях і культурних подіях. Вона не була типовим мультиплексом, де репертуар визначають передусім комерційні прем’єри. Її значення полягало в іншому: тут могли показувати авторське кіно, документальні стрічки, фестивальні програми, тематичні добірки та фільми, які не завжди отримували широкий прокат. Саме такі простори формують культурну екосистему міста, бо дають місце для кіно, яке потребує не лише касових зборів, а й уважного глядача.
Закриття кінотеатру у 2018 році стало болючим сигналом для київської культурної спільноти. Місто втратило ще одну незалежну кінозалу в центрі, а разом із нею — частину маршруту для глядачів, які шукали альтернативу великим торговельно-розважальним центрам. У Києві й без того небагато майданчиків, де історична пам’ять, камерна атмосфера й сучасний культурний контент можуть співіснувати в одному просторі. Тому доля «Кінопанорами» стала частиною ширшої розмови про те, як столиця поводиться зі своїми культурними адресами.
Після приватизації у 2008 році будівля згодом перейшла до ISTIL Group, пов’язаної з бізнесменом Мохаммадом Захуром. Раніше компанія «Градобуд» розробляла проєкт готелю на місці кінотеатру, однак його не реалізували. Тепер, коли будівлю знову пропонують на продаж, питання майбутнього простору стає ще гострішим. Новий власник може побачити в об’єкті передусім локацію в центрі міста, площу й потенціал для прибуткового проєкту. Натомість культурна пам’ять місця може виявитися другорядною або взагалі непотрібною.
Колишня директорка «Кінопанорами» Наталія Соболева заявила, що неодноразово пропонувала власникам бізнес-плани та концепції розвитку кінотеатру. За її словами, вона хотіла зберегти залу й розвивати простір як концертний і культурний майданчик. Такий підхід міг би дати будівлі нове життя без повного розриву з її минулим. Адже «Кінопанорама» могла б працювати не лише як кінотеатр у класичному сенсі, а як багатофункціональний культурний центр із показами, лекціями, концертами, фестивалями та подіями для різних аудиторій.
Соболева критикує подання будівлі як готового майданчика для нового інвестора. На її думку, покупець отримає не готовий культурний актив, а «просто старі стіни», які можуть не мати для нього жодної символічної цінності. Вона також припускає, що згодом будівлю можуть визнати аварійною і повністю перебудувати. Для Києва такий сценарій добре знайомий: спочатку об’єкт втрачає функцію, потім роками занепадає, після чого його стан використовують як аргумент для радикальної реконструкції або знесення.
Історія «Кінопанорами» показує конфлікт між ринковою логікою та культурною пам’яттю міста. З погляду нерухомості, будівля в центрі Києва може бути цінною ділянкою для готелю, ресторанного комплексу або розважального бізнесу. З погляду культури, це місце з унікальною біографією, пов’язане з розвитком кіно, міськими ритуалами й пам’яттю кількох поколінь глядачів. Проблема в тому, що другий вимір часто не має достатнього юридичного чи економічного захисту.
Для столиці втрата таких просторів означає поступове стирання культурного шару. Місто може мати нові ресторани, готелі й клуби, але водночас втрачати місця, які формували його обличчя. Особливо це відчутно в центрі, де кожна стара культурна адреса має значення не лише для конкретної вулиці, а й для загального образу Києва. Шота Руставелі — це район із театрами, закладами, історичною забудовою й активним міським життям. Зникнення «Кінопанорами» як культурного простору вже змінило цю мапу, а повна перебудова може закріпити втрату остаточно.
Водночас майбутнє будівлі ще не визначене. Продаж не обов’язково означає негайне знесення або повну втрату історичної функції. Теоретично новий власник міг би поєднати комерційне використання з культурною складовою, зберегти залу, створити подієвий простір або повернути кіно в оновленому форматі. Однак для цього потрібна не лише інвестиція, а й розуміння цінності місця. Без такого бачення «Кінопанорама» ризикує перетворитися на ще одну адресу, де минуле залишиться тільки в спогадах.
Ця історія важлива не лише для кіноманів. Вона стосується ширшого питання: чи здатен Київ берегти власну культурну інфраструктуру, коли вона більше не є максимально прибутковою. Старі кінотеатри, клуби, зали, будинки культури й незалежні майданчики часто не витримують конкуренції з комерційною забудовою. Але саме вони створюють середовище, у якому місто залишається живим, різноманітним і впізнаваним. Якщо кожна така локація перетворюється на ресторанний комплекс або готель, культурна мапа столиці стає біднішою.
Продаж колишньої «Кінопанорами» за $10 мільйонів повертає до публічної розмови питання, яке Київ відкладає роками: що важливіше для центру міста — короткострокова комерційна вигода чи збереження просторів із культурною історією. Відповідь на нього залежить не лише від власників будівлі, а й від міської політики, громадського тиску та готовності суспільства відстоювати місця, які формують пам’ять. «Кінопанорама» давно перестала бути просто кінотеатром. Вона стала символом того, як легко місто може втратити щось цінне, якщо вчасно не визнати його значення.
