У майбутньому Українському національному пантеоні планують розмістити лише кілька десятків поховань видатних українців, більшість із яких нині спочивають за межами держави. Про це розповів голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, пояснюючи концепцію нового меморіального простору та принципи відбору історичних постатей.

За його словами, пантеон не має перетворитися на велике кладовище або місце масового перепоховання відомих діячів. Його головне завдання полягатиме в поверненні до України останків людей, які зробили визначний внесок у боротьбу за незалежність, розвиток культури, науки, політичної думки та державності, але через історичні обставини були поховані в інших країнах.

Алфьоров наголосив, що українських діячів, які вже поховані на території України, переносити до пантеону не планують. Тарас Шевченко залишатиметься на Чернечій горі в Каневі, Леся Українка — на Байковому кладовищі в Києві, Іван Франко — на Личаківському кладовищі у Львові, а Іван Котляревський — у Полтаві. Місця їхнього поховання вже мають велике символічне значення та є частиною культурного простору відповідних міст.

Таким чином, створення пантеону не означатиме збирання в одному місці останків усіх найвідоміших українців. Навпаки, збереження історичних поховань у різних регіонах дозволяє підтримувати зв’язок конкретної постаті з містом, у якому вона жила, працювала або хотіла бути похованою. Такі могили давно стали місцями пам’яті, паломництва та культурної освіти.

Голова Інституту національної пам’яті окремо підкреслив, що в пантеоні не буде сотень поховань. За його оцінкою, йдеться лише про кілька десятків людей. Такий підхід має убезпечити проєкт від перетворення на звичайний некрополь і зберегти його винятковий державний статус.

Поняття пантеону передбачає не лише фізичне поховання, а й формування національного канону пам’яті. Йдеться про простір, де суспільство вшановуватиме людей, чия діяльність мала визначальний вплив на історію України. Водночас кожна кандидатура потребуватиме ретельного вивчення, оскільки рішення про перепоховання стосуватиметься не лише історичної оцінки, а й дипломатичних, юридичних та етичних питань.

Багато українських політичних діячів, військових, науковців і митців померли в еміграції. Частина з них була змушена залишити Україну через переслідування Російської імперії, радянської влади, нацистську окупацію або наслідки визвольних змагань. Їхні могили розташовані в Польщі, Чехії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах, Канаді та інших державах.

Для таких постатей повернення до України може стати символічним завершенням тривалого вигнання. Водночас перепоховання можливе лише за умови згоди родичів, виконання законодавства країни, де розташована могила, та проведення переговорів із місцевою владою. У деяких випадках необхідно буде також встановити точне місце поховання та підтвердити особу за архівними документами.

Перевіркою життєписів можливих кандидатів займатиметься Український інститут національної пам’яті спільно з Міністерством закордонних справ. Фахівці мають з’ясувати обставини життя і смерті кожної людини, її внесок в українську історію, політичні погляди та можливі суперечливі епізоди біографії. Це має запобігти поспішним рішенням і політичному використанню пантеону.

Відбір кандидатів може стати предметом широкої суспільної дискусії. Історичні постаті нерідко мають складні біографії, які по-різному оцінюють дослідники, політичні середовища та громадяни. Тому процедура має бути максимально прозорою, спиратися на документи й фахові висновки, а не лише на популярність конкретного імені.

Алфьоров також закликав не ототожнювати Національний пантеон із меморіалом героїв сучасної російсько-української війни. Це мають бути різні за призначенням місця пам’яті. Пантеон створюють для історичних діячів, тоді як військовий меморіал покликаний вшановувати захисників і захисниць, які загинули у сучасній боротьбі проти російської агресії.

Таке розмежування необхідне через різну логіку формування цих просторів. Національний пантеон має бути результатом історичного осмислення діяльності людини та її впливу на державу. Меморіал сучасної війни виконує іншу функцію — зберігає пам’ять про людей, які віддали життя за Україну, та створює місце для родин, побратимів і всього суспільства.

Однією з умов можливого поховання в пантеоні стане вимога, щоб із моменту смерті людини минуло щонайменше 25 років. Такий часовий проміжок має зменшити вплив поточної політичної кон’юнктури та дозволити історикам оцінити діяльність постаті з більшої дистанції.

Після смерті відомої людини суспільна оцінка часто формується під впливом емоцій, особистих конфліктів і політичних обставин. Через кілька десятиліть з’являється більше архівних матеріалів, досліджень і можливостей для неупередженого аналізу. Саме тому пантеон не передбачає негайного поховання сучасних державних діячів, військових або митців.

Закон про створення Українського національного пантеону Верховна Рада ухвалила 1 липня. Документ визначає його як місце вшанування найвидатніших представників української нації. Відповідальність за реалізацію проєкту покладено на Міністерство культури, яке має координувати організаційні, архітектурні та меморіальні питання.

Пантеон планують розмістити на території Києво-Печерської лаври. Вибір цієї локації підкреслює загальнонаціональне значення майбутнього простору, однак водночас вимагає особливо обережного ставлення. Лавра є однією з головних історичних та архітектурних пам’яток України, тому будь-яке нове втручання має враховувати її охоронний статус, археологічну спадщину та сформований ландшафт.

Перед початком робіт необхідно буде визначити точну територію, архітектурну концепцію, порядок доступу та взаємодію пантеону з іншими об’єктами заповідника. Меморіальний простір не повинен порушувати історичний вигляд Лаври або перетворювати її територію на місце хаотичної забудови.

Важливим стане й художнє вирішення майбутнього пантеону. Він має не лише містити поховання, а й розповідати відвідувачам про людей, яких там вшановують. Для цього можуть використовуватися меморіальні знаки, біографічні матеріали, цифрові архіви, музейна експозиція та освітні програми.

Такий простір здатний стати місцем державних церемоній, пам’ятних заходів і шкільних екскурсій. Він має допомагати громадянам краще розуміти українську історію та бачити її не як перелік абстрактних дат, а через долі конкретних людей, які працювали заради державності, культури та свободи.

Водночас концепція пантеону потребує делікатності. Перепоховання не повинно ставати політичним видовищем або інструментом боротьби за символічний статус. Необхідно поважати волю самих померлих, позицію їхніх родин і значення місць, де вони були поховані спочатку.

Не кожна могила за кордоном обов’язково має бути перенесена. У деяких випадках поховання українського діяча саме в іншій державі є важливою частиною історії української еміграції та нагадує про присутність нашої культури у світі. Тому рішення мають ухвалювати індивідуально, а не за автоматичним принципом.

Україна десятиліттями не мала єдиного державного простору для вшанування історичних діячів, чиє життя було пов’язане з боротьбою за незалежність. Частина могил опинилася за кордоном, деякі були знищені, а імена окремих людей тривалий час замовчувалися радянською владою. Створення пантеону має виправити частину цієї історичної несправедливості.

Водночас його цінність визначатиметься не кількістю перепоховань. Кілька десятків ретельно відібраних постатей можуть представити різні періоди та напрями української історії — політичну боротьбу, військову службу, науку, культуру, дипломатію й громадську діяльність.

Майбутній пантеон має стати не місцем «збирання мощей», а простором відповідальної національної пам’яті. Він повинен поєднати шанобливе ставлення до померлих, професійну історичну оцінку та зрозумілу для суспільства розповідь про людей, які допомагали Україні зберегти себе та відновити державність.