Художниця з Маріуполя Оксана Гнатишин створила серію робіт, присвячених культурній, історичній та природній спадщині Донеччини. Шість картин із Азовським морем, Святогір’ям, соляними шахтами, кам’яними бабами, териконами та українським козаком стануть основою для майбутніх поштових марок. Серію готують у межах мистецького проєкту Донецького обласного художнього музею, а представити її планують до Дня Незалежності України.

Для самої художниці ця робота стала значно більшим, ніж звичайний мистецький проєкт. У картинах вона намагається зафіксувати Донеччину такою, якою її пам’ятають люди, що були змушені залишити свої міста через російське вторгнення. Це спроба зберегти образ регіону не через війну та руйнування, а через море, степ, історію, промисловість і багатовікову українську культурну традицію.

Шість картин про Донеччину, яку художниця пам’ятає

Для проєкту Оксана Гнатишин написала шість полотен розміром 50 на 60 сантиметрів. Кожна робота присвячена окремому символу регіону й має власну назву та зміст. Художниця працювала акриловими фарбами, а полотна й необхідні матеріали надали організатори.

Одним із центральних образів стало Азовське море — «Море свободи». Саме цю картину Гнатишин написала першою. Для неї вона обрала бузково-фіолетову палітру, відтворивши кольори вечірнього Маріуполя та Азовського узбережжя, які залишилися у її пам’яті.

Художниця згадує, що під час сутінків море набувало характерного бузкового відтінку. Саме це особисте відчуття вона хотіла перенести на полотно. У композиції море водночас стає символом південних рубежів Донеччини, її зв’язку з Україною та прагнення до свободи.

Кам’яні баби стали «Голосом віків»

Ще одна робота отримала назву «Голос віків». На ній художниця зобразила безмежний ковиловий степ із половецькими кам’яними статуями — одним із найдавніших і найвпізнаваніших символів степової історії Донеччини.

Кам’яні баби у цій композиції постають не просто археологічними об’єктами, а своєрідними свідками поколінь, які протягом століть жили на території сучасного сходу України. Через цей образ авторка підкреслює глибину історичних пластів регіону та неперервність його пам’яті, яка не починається з індустріалізації чи радянського періоду.

Для проєкту це особливо важливо, адже Донеччину часто намагалися представляти виключно як промисловий край. Картини Гнатишин показують іншу перспективу — степову, археологічну, козацьку й природну історію території, яка формувалася протягом багатьох століть.

Соледарську сіль художниця назвала «білим золотом»

Соляним промислам Донеччини присвячена картина «Біле золото Донеччини». У ній художниця переосмислює соляні пласти та кристали як символ багатовікової історії регіону.

До початку великої війни соляні шахти Соледара були не лише промисловим підприємством, а й відомим туристичним та культурним об’єктом. Гнатишин зізнається, що сама не встигла побувати в соляних шахтах, тому перед роботою додатково досліджувала фотографії та історичні матеріали.

Для зображення солі вона обрала переважно охристі тони, доповнивши їх бузковими відтінками, які повторюються й в інших картинах серії. Завдяки цьому окремі сюжети сприймаються як частини єдиної візуальної історії про Донеччину.

Святогір’я художниця вивчала за фотографіями

Окрема робота присвячена Святогір’ю та отримала назву «Скарб культурної спадщини». У композиції з’являються архітектурні пам’ятки на крейдяних схилах над Сіверським Дінцем.

Художниця розповіла, що не встигла особисто побувати у Святогірській лаврі. Тому перед створенням картини вона детально переглядала фотографії, вивчала історію місцевості та намагалася зрозуміти її характер через доступні матеріали. У результаті Святогір’я з’явилося на полотні у бірюзовій кольоровій гамі.

Подібний процес повторювався й під час роботи над іншими сюжетами. Перед кожною картиною Гнатишин додатково вивчала історію об’єкта, особливо якщо не мала можливості побачити його до окупації чи руйнувань.

Цей метод перетворив серію не лише на художню, а й на дослідницьку роботу, в якій особисті спогади поєднуються з документальною пам’яттю про регіон.

Терикони та шахти стали образом сили

Індустріальній Донеччині присвячена картина «Земля праці та сили». На ній зображені терикони та силуети шахтних копрів — деталі пейзажу, які протягом десятиліть визначали вигляд багатьох міст регіону.

У цій роботі промислові об’єкти постають не просто як підприємства, а як частина історії людей, які формували економічний потенціал Донеччини та всієї України. Терикони перетворюються на своєрідні рукотворні гори, що залишилися після поколінь шахтарської праці.

Таким чином художниця не намагається відмовитися від індустріальної спадщини регіону. Навпаки, вона включає її до ширшої української історії разом із козацьким степом, давніми кам’яними статуями, морем і культурними пам’ятками.

Козак нагадує, що Донеччина має українське минуле

Шостою важливою темою серії стало українське козацтво. Картина «Степова воля» зображує козака на коні серед відкритого степового простору.

Цей образ має підкреслити історичну приналежність Донеччини до української козацької традиції свободи, оборони власної землі та життя на степовому прикордонні. У контексті сучасної війни та російських спроб заперечувати українську історію сходу країни такий сюжет отримує особливе звучання.

Козак у серії Гнатишин стає прямим нагадуванням, що історія Донеччини значно складніша та глибша за радянський образ виключно шахтарсько-промислового регіону.

Художниця хоче нагадати, що маріупольці пам’ятають свій дім

Для Оксани Гнатишин проєкт має виразне меморіальне значення. Після окупації Маріуполя та масштабних руйнувань на Донеччині значна частина людей із регіону живе в інших областях України або за кордоном.

Художниця пояснює, що роботи мають нагадувати про тих, хто був змушений залишити рідні міста: вони живі, вони пам’ятають Донеччину і не відмовляються від власного коріння. Картини стають способом зафіксувати пам’ять про землю, яка сьогодні частково окупована та продовжує потерпати від російської війни.

Саме тому перетворення цих робіт на поштові марки має додатковий символічний сенс. Зображення Донеччини зможуть буквально подорожувати Україною та світом, нагадуючи про культуру й історію регіону поза контекстом фронтових повідомлень.

Серію планують продовжити

Після завершення перших шести картин Гнатишин хоче розширити проєкт. Серед майбутніх сюжетів вона розглядає Артемівське шампанське, вітряки та інші знакові об’єкти Донеччини.

Це дозволить поступово створити значно ширшу мистецьку мапу регіону — від природних ландшафтів до промислової та культурної спадщини.

Перші шість робіт мають презентувати до Дня Незалежності України, після чого їхні зображення використають для поштових марок у межах проєкту Донецького обласного художнього музею.

Сьогодні Оксана Гнатишин очолює Маріупольську художню школу імені Архипа Куїнджі, яка після початку повномасштабного вторгнення продовжила роботу у Львові. І це додає новому проєкту ще одного сенсу: культурні інституції Маріуполя, як і самі маріупольці, продовжують існувати навіть далеко від свого міста.