Київська міська прокуратура подала позов до суду, щоб зобов’язати уповноважену власником особу укласти охоронний договір на Водонапірну башту в Голосіївському районі. Суд уже відкрив провадження у справі, а сама історія знову повернула увагу до однієї з найпомітніших промислових споруд старого Голосієва. Йдеться не лише про юридичний документ чи формальну вимогу пам’яткоохоронного законодавства. За цим позовом стоїть ширша проблема Києва: як місто зберігає свої історичні об’єкти, коли вони опиняються в зоні інтересів забудовників, залишаються без належного догляду або роками перебувають у підвішеному стані.

На початку 2023 року Голосіївську водонапірну вежу внесли до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Києва. У прокуратурі зазначають, що споруда є зразком промислової архітектури XX століття та цінним елементом історичного середовища Садиби Української сільськогосподарської академії. Висота вежі сягає 30 метрів, і саме завдяки масштабу, силуету та розташуванню вона давно стала впізнаваною частиною місцевого ландшафту. Такі об’єкти часто не мають глянцевої парадності палаців чи прибуткових будинків, але саме вони формують справжню історичну тканину міста.

Промислова архітектура довго залишалася на периферії уваги. Її часто сприймали як суто технічну, другорядну або таку, що заважає новому будівництву. Однак сучасний підхід до культурної спадщини дедалі більше визнає цінність таких споруд. Водонапірні башти, електростанції, депо, майстерні, заводські корпуси, лабораторії та інженерні об’єкти розповідають про розвиток міста не менше, ніж театри чи адміністративні будівлі. Вони показують, як Київ зростав, як працювали його інфраструктура, освіта, наука, транспорт і комунальні системи. Голосіївська вежа належить саме до таких свідків міської модернізації.

Прокуратура наполягає, що балансоутримувач тривалий час не укладає охоронний договір на об’єкт. У відомстві вважають, що це унеможливлює належне утримання та збереження будівлі. Охоронний договір визначає, як власник або користувач має утримувати, використовувати й охороняти об’єкт культурної спадщини. Без такого документа складніше контролювати стан споруди, вимагати її збереження, встановлювати правила використання, фіксувати відповідальність і реагувати на ризики руйнування або самовільних робіт. Тому позов прокуратури має практичний сенс: він спрямований на те, щоб пам’ятка не залишалася без юридичного механізму захисту.

Для Києва це дуже знайома ситуація. Багато історичних будівель роками існують у режимі очікування: вони вже визнані цінними, але ще не мають повного захисту; вони перебувають на балансі установ або структур, які не поспішають виконувати обов’язки; вони стоять за парканами, закриті для громади, без ремонту й без зрозумілого майбутнього. У таких умовах навіть найцінніша споруда може поступово руйнуватися, а потім її аварійний стан використовують як аргумент для демонтажу. Саме тому охоронний договір є не бюрократичною дрібницею, а одним із ключових інструментів, який може запобігти втраті пам’ятки.

Голосіївська водонапірна вежа вже кілька років перебуває в центрі конфлікту навколо забудови. Ще наприкінці 2022 року активісти повідомляли, що забудовник ЖК «Голосіївські вежі» обніс парканом ділянку між будинками 9 та 11 на вулиці Генерала Родимцева, і за парканом опинилася сама вежа. Представник забудовника тоді заявляв, що споруду планують демонтувати через аварійний стан. Для пам’яткоохоронної спільноти такі заяви звучать особливо тривожно, бо в Києві вже не раз аварійність ставала зручним поясненням для знищення історичних об’єктів, які могли б бути врятовані за наявності політичної волі, фахового обстеження й реального плану реставрації.

Водночас громадська ініціатива «Мапа Реновації» пропонувала зберегти вежу й переосмислити її як громадський простір — наприклад, оглядовий майданчик або місце для виставок та інсталяцій. Такий підхід відповідає сучасній європейській практиці роботи з промисловою спадщиною. Старі інженерні споруди не обов’язково мають залишатися мертвими пам’ятками, закритими для людей. Їх можна адаптувати до нових функцій, зберігаючи історичний характер. Водонапірна вежа завдяки своїй висоті й виразному силуету справді могла б стати не проблемою для району, а його особливістю — точкою пам’яті, огляду, культури й локальної ідентичності.

У вересні 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду став на бік Київради і прокуратури в справі щодо території Голосіївської водонапірної вежі. Тоді суд скасував додаткову угоду, яка, за словами пам’яткоохоронця Дмитра Перова, дозволяла забудовнику ТОВ «МЖК “Оболонь”» зводити об’єкти на території пам’ятки. Це рішення стало важливим етапом у боротьбі за територію навколо вежі, адже воно показало: юридичний спротив забудові може давати результат, якщо місто, прокуратура й громадськість послідовно захищають об’єкт.

Однак у листопаді 2025 року Господарський суд Києва відхилив інший позов прокуратури — про повернення землі під Голосіївською водонапірною вежею у власність держави. ГО «Спадщина Київ» тоді повідомляла, що після цього вежа залишалася за будівельним парканом. Ця деталь дуже показова: навіть після окремих юридичних перемог пам’ятка може фактично залишатися недоступною, ізольованою й незахищеною від подальшого занепаду. Саме тому нинішній позов про охоронний договір є черговою спробою зафіксувати відповідальність за об’єкт і не дати ситуації розчинитися в судових, земельних і будівельних суперечках.

Історія Голосіївської вежі також порушує питання про те, кому належить міська пам’ять. Формально в об’єкта може бути балансоутримувач, власник, користувач або уповноважена особа. Але в ширшому сенсі такі споруди належать місту як частина його історичного середовища. Мешканці району щодня бачать їх у просторі, активісти борються за їхнє збереження, дослідники фіксують їхню цінність, а громада втрачає частину ідентичності, коли такі об’єкти зникають. Саме тому питання охоронного договору виходить за межі юридичної техніки й стає питанням права киян на збереження власного міста.

Голосіїв має особливий статус у київській історії. Це район, де поєднуються університетські й академічні території, зелені простори, історичні садиби, модерністські об’єкти, житлова забудова різних періодів і нові житлові комплекси. Такий простір потребує делікатної політики розвитку. Якщо кожну вільну або напівзанедбану ділянку розглядати лише як майбутній майданчик для будівництва, район швидко втратить багатошаровість. Натомість збереження окремих історичних елементів, таких як водонапірна вежа, дозволяє новій забудові не затирати минуле повністю, а співіснувати з ним.

Охоронний договір може стати першим кроком до реальнішої розмови про майбутнє вежі. Він не вирішує автоматично всіх проблем: не проводить реставрацію, не відкриває простір для людей, не знімає всі земельні конфлікти й не гарантує негайного фінансування. Але він створює рамку, у якій об’єкт не можна просто ігнорувати. Після укладення договору мають бути зрозумілі правила утримання, обмеження щодо робіт, вимоги до збереження, відповідальність за порушення й можливість контролю з боку уповноважених органів. Для пам’ятки, яка роками перебуває в конфліктному полі, це принципово важливо.

Ситуація навколо Голосіївської водонапірної вежі також показує, яку роль відіграють громадські ініціативи. Без уваги активістів, пам’яткоохоронців і медіа такі об’єкти часто зникають майже непомітно. Спочатку їх ховають за парканом, потім говорять про аварійність, потім з’являється проєкт нового будівництва, а згодом місто дізнається, що пам’ятки вже немає. У випадку цієї вежі громадська увага змусила говорити про її цінність, альтернативне використання й необхідність юридичного захисту. Це ще раз доводить: збереження спадщини в Києві часто залежить не лише від державних інституцій, а й від наполегливості громади.

Для забудовників подібні історії мають стати сигналом, що культурна спадщина більше не є невидимою перешкодою, яку можна усунути без наслідків. Місто змінюється, потребує житла, інфраструктури й інвестицій, але розвиток не повинен означати автоматичне стирання всього, що існувало раніше. У багатьох європейських містах саме адаптація старих промислових об’єктів робить нові райони привабливими. Вежі, труби, цехи, депо й склади перетворюють на культурні центри, ресторани, коворкінги, виставкові простори, оглядові точки або музеї. Київ також міг би частіше йти цим шляхом, замість того щоб обирати між занепадом і демонтажем.

Нинішній позов прокуратури не ставить крапку в історії Голосіївської водонапірної вежі, але може змінити її траєкторію. Якщо суд зобов’яже укласти охоронний договір, у пам’ятки з’явиться сильніша правова позиція. Якщо ж процес затягнеться або рішення не буде виконане належним чином, ризики для споруди залишаться. У будь-якому випадку ця справа вже вкотре показала: Києву потрібна системна політика щодо щойно виявлених об’єктів культурної спадщини, а не реакція лише після конфлікту, паркану чи загрози демонтажу.

Голосіївська водонапірна вежа може стати прикладом того, як місто рятує промислову спадщину й дає їй нове життя. А може поповнити сумний перелік втрачених київських об’єктів, про які згадуватимуть лише в архівах, старих фото й дописах активістів. Саме зараз вирішується, який із цих сценаріїв стане реальністю. Позов прокуратури, судове провадження, увага громади й подальші дії балансоутримувача визначать, чи залишиться 30-метрова вежа частиною Голосієва, чи поступово зникне під тиском забудови, байдужості й юридичної невизначеності.