У Києві представлений проєкт облаштування нового громадського простору на місці знесеного пам’ятника Леніну викликав хвилю критики та активних дискусій серед архітекторів, урбаністів і громадськості. Ініціативу презентувала Київська міська державна адміністрація, запропонувавши створити на одній із ключових локацій столиці зону відпочинку з лавками, освітленням і пішохідними маршрутами, центральним елементом якої має стати декоративний «золотий» фонтан.
Попри заявлену мету покращення міського простору, візуалізація проєкту одразу викликала негативну реакцію в соціальних мережах. Користувачі критикували естетику майбутнього об’єкта, називаючи її невідповідною сучасному Києву та порівнюючи із надмірною псевдорозкішшю. Основні зауваження стосувалися не лише зовнішнього вигляду, а й самого підходу до реалізації: проєкт не проходив відкритого архітектурного конкурсу, що є поширеною практикою для подібних об’єктів у європейських містах.
Архітектори звертають увагу на системну проблему — відсутність діалогу між міською владою та громадою. За їхніми словами, рішення щодо трансформації важливих міських просторів часто ухвалюються без належного обговорення, що знижує довіру до результату і викликає конфлікти. Додатковим фактором стало те, що проєкт не має чітко визначеного автора, що ускладнює професійну відповідальність за його реалізацію.
Водночас частина експертів визнає, що сам факт змін у цій локації може мати позитивний ефект. Залучення приватних коштів, зокрема від фармацевтичної компанії Farmak, розглядається як приклад співпраці бізнесу і міста. Проєкт також передбачає облаштування наземних переходів, що є важливим кроком до підвищення доступності простору. Проте ці переваги, на думку фахівців, не компенсують загальних концептуальних недоліків.
Ключовим питанням залишається доречність встановлення фонтану саме у цьому місці. Урбаністи наголошують, що подібні об’єкти мають бути інтегровані у середовище і відповідати його функціональному навантаженню. У даному випадку йдеться про ділянку з інтенсивним автомобільним рухом, де створення комфортної зони відпочинку виглядає сумнівним без комплексного переосмислення простору. Також звертається увага на шумове навантаження, яке знижує якість перебування людей навіть за наявності нових елементів благоустрою.
Окрему дискусію викликала стилістика проєкту. Використання елементів псевдокласицизму або псевдоісторизму, за словами архітекторів, не відповідає сучасним принципам розвитку міського середовища. Вони наголошують на необхідності створення архітектури, яка відображає свій час, а не імітує історичні форми без глибокого змісту. У цьому контексті фонтан сприймається як домінуючий об’єкт, який не інтегрується у простір, а навпаки — створює дисонанс.
Пам’яткоохоронці також звертають увагу на те, що ця локація має потенціал для створення більш значущого символічного об’єкта. Замість декоративного елементу, який виконує переважно естетичну функцію, тут могла б з’явитися інсталяція або пам’ятник, що працює з історичною пам’яттю та сучасними сенсами. У цьому контексті згадуються імена українських культурних діячів, які досі не отримали належного вшанування у міському просторі.
Ще одним аспектом критики є економічна доцільність проєкту. Фонтани потребують значних ресурсів як на етапі будівництва, так і в процесі експлуатації. У сучасних умовах, коли місто стикається з викликами війни, перебоями енергопостачання та обмеженими бюджетами, такі витрати викликають запитання. Досвід попередніх років показує, що навіть існуючі фонтани у Києві часто не функціонують повноцінно через технічні або фінансові обмеження.
Попри критику, сам проєкт можна розглядати як спробу переосмислення простору, який довгий час залишався символічно навантаженим. Місце знесеного пам’ятника Леніну є одним із прикладів трансформації міського середовища після декомунізації, і будь-яке нове рішення тут неминуче стає предметом суспільної дискусії. У цьому сенсі конфлікт навколо фонтану відображає ширший процес пошуку нової ідентичності міста.
Експерти сходяться на думці, що ключовою проблемою є не конкретний об’єкт, а відсутність відкритого процесу його вибору. Проведення архітектурного конкурсу могло б забезпечити різноманіття ідей, залучення професійної спільноти та формування консенсусу. Наразі ж ситуація демонструє, що навіть потенційно корисні ініціативи можуть викликати спротив через непрозорість їхньої реалізації.
