Віталій Манський належить до тих режисерів, чия біографія сама по собі є картою пострадянського часу з його різкими зламами, моральними виборами та постійним переглядом ідентичності. Він народився 2 грудня 1963 року у Львові, сформувався як фахівець уже в московській професійній системі й багато років працював у російському медіасередовищі, але з 2014 року живе в Ризі, відмежувавши свою публічну позицію від державної політики РФ після анексії Криму. Його шлях не вкладається у прості формули «свій» чи «чужий», і саме ця складність робить Манського помітним героєм для українського суспільного й культурного контексту, який після 2014-го, а особливо після 2022-го, болісно й принципово перевизначає межі відповідальності, приналежності та права говорити про війну.

Манський став широко відомим як один із найпомітніших документалістів пострадянського простору, що системно досліджує природу влади, механізми пропаганди, повсякденну покору й те, як страх перетворюється на суспільну норму. У його фільмах важить не стільки подія, скільки система, яка цю подію виробляє, виправдовує й «зашиває» в буденність. Однією з робіт, що змінила його міжнародну репутацію, став фільм «У променях сонця» про Північну Корею, де сама технологія постановочного «офіційного життя» в кадрі перетворюється на ключ до розуміння авторитарного устрою. Пізніше Манський звернувся до моменту народження путінської епохи у «Свідках Путіна», зосередившись не на сенсаційності, а на тому, як влада входить у звичку і як суспільство погоджується на «вертикаль» ще до того, як усвідомлює наслідки. Ці стрічки забезпечили режисеру місце в розмові про політичну документалістику як інструмент довгого пояснення, а не швидкої реакції.

Водночас для української аудиторії Манський цікавий не тільки як автор фільмів про Росію чи закриті режими, а як людина, що повертається до власної вихідної точки й пробує зафіксувати її в часі. Його зв’язок із Львовом не зводиться до біографічної довідки. Для Манського Львів — «місце сили» і водночас моральна школа, місто, яке, за його ж логікою, сформувало характер: упертість, принциповість, неприйняття фальші та чутливість до культурної пам’яті. Саме тому він зняв кілька робіт про Львів, поступово зміщуючи фокус від ностальгії до сучасного досвіду війни. Останній етап цього повернення — документальний фільм «Час підльоту» (2025), тривалістю 179 хвилин, який знято як спостереження за тиловим містом під час повномасштабної війни, де ритм буднів визначають повітряні тривоги, поховання, напруга очікування і робота тих, хто мусить тримати повсякденність у купі.

Принцип, який Манський обирає для «Часу підльоту», показовий для його авторської етики: мінімізувати пряме «ведення» глядача і замінити пояснення присутністю. Він свідомо працює з відчуттям часу, довгою тривалістю, повторюваністю сюжетів і статичністю кадру, щоб не перетворювати війну на атракціон чи інформаційний удар. У такій оптиці важлива не «кульмінація», а те, як війна проростає в місто через деталі, маршрути, погляди, паузи, через ритуали втрати і звичку не дивуватися жахові. Для українського глядача, який живе в цьому середовищі, така форма може здатися зайвою або навіть болісною, але режисер будує картину як «відбиток часу» для майбутніх поколінь, як архів, до якого повертатимуться тоді, коли емоційна дистанція дозволить побачити не лише біль, а й структуру повсякденної стійкості.

Окремий нерв навколо Манського — питання самоідентифікації, яке в Україні сьогодні звучить особливо гостро. Режисер не називає себе українським кінематографістом у бюрократичному сенсі, пояснюючи, що «належність» у кіно часто визначається інституціями виробництва, країною студії та механікою підтримки, а не лише місцем народження. Цю позицію можна сприймати як захист від конфліктів і претензій або як чесне визнання власної складності, але вона точно потрапляє у нерв часу, коли культура намагається віднайти точні критерії відповідальності й представництва. Манський водночас наголошує: Україна для нього — батьківщина, а Львів — внутрішній компас. Саме тому його «львівські» фільми виглядають не як спроба «повернути собі» український статус, а як потреба проговорити травму й любов до міста мовою документального кіно.

Не менш дискусійним є його погляд на сучасну документалістику про російсько-українську війну. Манський визнає важливість робіт, які привертають увагу світу до злочинів і страждань, але водночас критично ставиться до спрощень, коли з поля зору зникають сумніви, внутрішні конфлікти й темні кути реальності. Йому ближча документалістика, що не підмінює складність моральною плакатністю, а дозволяє глядачеві побачити людину в спектрі почуттів, з її страхом, втомою, помилками й гідністю. Цей підхід закономірний для автора, який багато років досліджує механізми покори й роль страху як головного інструменту автократії: він шукає правду не тільки в тому, що сталося, а в тому, як людина проживає те, що сталося, і що з цього залишається в пам’яті.

Важливий контекст Манського — його роль у документальному середовищі як засновника та президента фестивалю авторської документалістики ArtDocFest, який після 2014 року пов’язаний із Ригою і став одним із майданчиків для розмови про свободу висловлювання та межі цензури у пострадянському просторі. Фестиваль і режисерська практика тут працюють як дві частини однієї біографії: Манський не лише знімає про владу й репресії, а й створює інфраструктуру, де такі фільми можуть бути побачені та обговорені. Для України це теж показовий приклад того, як культурний діяч впливає не тільки творами, а й інституціями, які формують середовище.

Суперечливість Манського в українському сприйнятті, ймовірно, нікуди не зникне. Його професійна кар’єра довго була пов’язана з Москвою, його паспортні історії та самоозначення викликають запитання, а гострі оцінки окремих фільмів про війну можуть дратувати. Манський демонструє тип культурного діяча, який не просить легітимації через гасла, а працює через довгу форму, через час і пам’ять, через уважний погляд на те, як місто й країна живуть під тиском історії. Його «львівський» вектор у документалістиці — це спроба залишити майбутньому не лише свідчення трагедії, а й матеріал для розуміння того, як народжується нова громадянська зрілість у тилу, де війна не завжди видима, але постійно присутня в повітрі, календарі й тиші після похоронних оркестрів.

Віталій Манський не вписується в прості рамки національних ярликів, але вписується в українську історію як людина зі Львова, яка через документальне кіно веде розмову про свободу, страх, владу і відповідальність. І якщо «Час підльоту» справді задуманий як фільм «з майбутнього», то, можливо, саме майбутнє й дасть найточнішу відповідь на запитання, ким він є для України: чужим спостерігачем чи одним із тих, хто зафіксував її живу пам’ять без прикрас і без спрощень.