Ім’я Сергія Стерненка давно вийшло за межі біографії одного активіста і перетворилося на маркер епохи, де війна, політика, волонтерство і правосуддя переплелися так тісно, що розрізнити мотиви буває складніше, ніж описати факти. Народжений 20 березня 1995 року в селі Садове на Одещині, випускник Одеського коледжу економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу за спеціальністю «правознавство», він стартував як учасник Євромайдану, став одним із помітних одеських діячів правого крила, а згодом — медійною постаттю з великим охопленням і впливом. Для одних це логічна траєкторія громадянина, який шукає інструменти впливу від вулиці до цифрових платформ. Для інших — приклад того, як політичний радикалізм може маскуватися під суспільний запит і перетворюватися на персональний бренд.

Його публічність виросла на конфліктах. У середині 2010-х Стерненко асоціювався з одеським активізмом, протидією проросійським групам, гучними акціями, включно з бойкотами концертів артистів, яких частина суспільства сприймала як символи культурної присутності Росії в Україні. Критики називали це тиском, прихильники — самообороною суспільства в умовах гібридної війни. Стерненко вийшов за межі локальної відомості через низку кримінальних проваджень і нападів, що згодом стали центральною частиною його образу: активіста, якого переслідують, і людини, яка відбивається. Важлива деталь тут не в емоціях, а в наслідках: кожен новий епізод додавав йому і ворогів, і прихильників, а разом з ними — постійний медійний резонанс.

Ключова точка, яка й досі розколює оцінки, — історія нападів 2018 року, один із яких завершився смертю нападника. З цієї події, як з лінзи, суспільство роздивляється відразу кілька питань: що таке самооборона в Україні, де межа між захистом і перевищенням, як працюють слідство та суд під тиском громадської думки, і чи існує в країні рівність перед законом, коли йдеться про гучні прізвища. Сторона Стерненка послідовно підкреслювала, що мова про захист життя після серії нападів і відсутність належної реакції держави. Його опоненти наполягали, що справа потребує максимально жорсткої правової оцінки без знижок на політичний контекст. У підсумку судові рішення у його справах стали для багатьох індикатором того, хто контролює порядок денний — суд чи вулиця, закон чи телевізійні студії, доказ чи популярність.

Паралельно з конфліктами Стерненко вибудував іншу лінію кар’єри — медійну. YouTube-канал із політичною аналітикою та антикорупційною тематикою зробив його впливовим коментатором, здатним задавати тон дискусіям і мобілізувати аудиторію. З початком повномасштабного вторгнення його роль переформатувалася ще раз: із критика системи він став одним із найбільш видимих волонтерів дронового напрямку, організатором масштабних зборів на БпЛА та обладнання для фронту. Звучать цифри про сотні мільйонів гривень і десятки тисяч FPV-дронів, закуплених за донати. Для прихильників це аргумент, що його корисність вимірюється не риторикою, а конкретним ресурсом на передовій. Для критиків — привід запитувати про стандарти звітності, прозорість, вплив на військові рішення і те, як приватний волонтерський центр сили співіснує з державними інституціями.

І саме тут з’являється нинішня “метаморфоза” – цього місяця Стерненко став радником із питань використання безпілотників на фронті міністра оборони. У публічному поясненні йдеться про те, що він має допомагати з базовим забезпеченням дронових підрозділів, систематизацією постачання БпЛА та підвищенням бойової ефективності, а також про дисбаланс: невелика частина підрозділів забезпечує більшість уражень, і завдання держави — швидше “підтягнути” решту через навчання, аналіз операцій та обмін досвідом. Формально це звучить як прагматичне рішення: взяти людину, яка має польовий досвід організації постачання і величезний контакт із фронтом, та інтегрувати її компетенцію в державну політику.

Але політично це виглядає не так прямолінійно. Стерненко роками був одним із найгучніших критиків влади, зокрема й чинної, а його публічні конфлікти з окремими державними інституціями та силовими структурами не раз ставали новинами. І тепер він — радник міністра, тобто частина вертикалі, яку сам же часто атакував. Це породжує дві взаємовиключні версії, обидві з опорою на факти, але з різною інтерпретацією. Перша: “він і був провладним”, а конфліктність — лише спосіб капіталізації на суспільному невдоволенні, доки це вигідно. Друга: “його інтегрують, бо він ефективний”, і держава вимушено визнає, що без таких фігур не встигає за темпом технологічної війни, а тому робить те, що раніше не робила — залучає публічних критиків як інструмент посилення армії.

Є й третій, найбільш токсичний сюжет, який “підливає масла у вогонь”: версія про тиск і залякування, яку частина людей пов’язує з історією довкола мобілізаційних процедур і конфліктів із ТЦК, а також із його різкою критикою окремих рішень військового управління. Ця версія існує в публічному просторі як підозра, але довести її складно, бо вона потребує документів, свідчень і юридично значущих фактів, а не припущень. Проте сама її наявність показує рівень недовіри суспільства до інституцій: будь-яка різка зміна ролі публічної особи одразу читається як або “угода”, або “примус”. У країні, що воює, такий спосіб мислення стає майже автоматичним.

Окремий нерв цієї історії — порівняння з недавнім випадком у Львові, де під час нападу представників ТЦК на чоловіка той застосував ніж, внаслідок чого загинула людина, і підозрюваного швидко заарештували та судять за умисне вбивство. У суспільстві це зіткнулося з пам’яттю про справи Стерненка, де в подібній рамці “напад — самооборона — смерть” судові висновки виявилися іншими. На поверхні це виглядає як подвійні стандарти: одного карають жорстко, іншого виправдовують. Але юридично кожна справа складається з деталей, які визначають кваліфікацію: хто був ініціатором конфлікту, чи була реальна загроза життю, чи можна було уникнути насильства, які докази й експертизи, що кажуть свідки, як зафіксовано події. Проблема в тому, що суспільство не довіряє, що ці деталі оцінюються однаково для всіх. І саме тому порівняння “львівський випадок — справа Стерненка” стало не стільки правовою дискусією, скільки політичною: люди говорять не про статті кодексу, а про відчуття справедливості.

У цій точці постає головне запитання – ким є Сергій Стерненко насправді, якщо скласти докупи активізм, конфліктність, медійний вплив, волонтерські збори на дрони, судові історії та теперішню роль радника міністра. Герой, який проріс із Майдану і не дав себе зламати, а в підсумку “перевів” свою енергію в користь фронту, ставши містком між волонтерами та державою. Політичний продукт, який завжди працював у логіці доступу до впливу, а нині просто легалізував свій статус у системі. Або людина, яку система спершу намагалася зламати, а потім вирішила поглинути, бо дешевше інтегрувати, ніж воювати з нею в інформаційному полі. Кожна з версій має прихильників і факти для підкріплення, але жодна не закриває всіх суперечностей.