Український режисер Філіп Сотниченко працює над новим повнометражним фільмом «Times New Roman», який розповість про київського художника, що досліджує історію політичних убивств українських діячів у Європі. Проєкт уже привернув міжнародну увагу, адже до команди продюсерів приєднався латвійський продюсер Матісс Кажа, співсценарист і продюсер оскароносного анімаційного фільму «Потік. Останній кіт на Землі». Для українського кіно ця новина важлива не лише як черговий міжнародний копродукційний крок, а й як сигнал про появу складного авторського фільму, який поєднає сучасну українську травму, історичну пам’ять і мистецьке дослідження.

Головним героєм стрічки стане київський художник Роман. Він переживає кризу середнього віку, бореться з алкогольною залежністю та намагається впоратися з психологічним тягарем війни. У цьому образі вже закладено конфлікт, який виходить за межі приватної біографії. Роман не просто людина в особистій кризі. Він представник покоління українців, для яких війна стала не фоном, а постійним внутрішнім станом. Вона впливає на роботу, стосунки, тіло, пам’ять, відчуття провини й здатність планувати майбутнє. Саме тому мистецький проєкт, за який береться герой, може стати для нього не лише професійною можливістю, а й спробою врятувати себе.

За сюжетом шансом змінити життя для Романа стає робота над проєктом, присвяченим реконструкції вбивств українських політичних діячів у вигнанні, які загинули від рук радянських агентів. Він вирушає в подорож Європою, щоб відтворити обставини загибелі Симона Петлюри у Парижі, Євгена Коновальця у Роттердамі та Степана Бандери у Мюнхені. Цей маршрут одразу задає фільму масштаб, у якому особиста історія героя перетинається з політичною історією України ХХ століття, досвідом еміграції, боротьбою за державність і довгою тінню радянського насильства.

Вибір саме цих історичних фігур не випадковий. Петлюра, Коновалець і Бандера належать до різних періодів українського політичного спротиву, але їхні смерті об’єднує контекст боротьби за українську суб’єктність за межами власної держави. Вони діяли в еміграції, намагалися продовжувати політичну боротьбу в європейських містах і стали цілями для сил, які прагнули знищити український визвольний рух не лише фізично, а й символічно. Для сучасного українського фільму звернення до цих убивств може стати способом говорити про неперервність імперського насильства — від радянських спецоперацій до нинішньої російської війни.

Водночас «Times New Roman» не виглядає як традиційна історична драма. Сотниченко називає майбутній фільм поєднанням особистої історії, художнього жесту та політичного дослідження. Це означає, що глядач, імовірно, побачить не просто реконструкції трьох убивств, а процес їхнього осмислення сучасною людиною. Роман подорожує Європою, працює з пам’яттю, локаціями, архівними слідами й образами, але паралельно дедалі глибше занурюється у власні внутрішні проблеми. Він хоче дослідити чужі трагедії, однак не може втекти від власної.

Саме ця подвійність може стати головною силою фільму. З одного боку, герой має справу з великими історичними темами: політичними вбивствами, вигнанням, українським питанням у Європі, радянськими агентами й наслідками імперської політики. З іншого — він залишається живою, слабкою, вразливою людиною, яка бореться із залежністю, кризою, втомою і психологічним тиском війни. Такий підхід дозволяє уникнути сухої історичної лекції. Минуле у фільмі може постати не як набір дат і фактів, а як сила, що продовжує впливати на теперішнє.

За словами Сотниченка, стрічка досліджуватиме питання, з якими сьогодні стикаються багато українців: залишатися чи виїздити, бути корисним чи чесним перед собою, діяти чи просто переживати події. Це дуже точний нерв сучасного українського суспільства. Після початку повномасштабної війни мільйони людей опинилися перед складними виборами, які не мають універсально правильної відповіді. Хтось залишився в Україні, хтось виїхав, хтось волонтерить, хтось воює, хтось працює, хтось намагається просто не зламатися. У цьому сенсі герой «Times New Roman» може стати не винятком, а дзеркалом ширшого стану.

Цікавою є і сама назва фільму. «Times New Roman» — це назва одного з найвідоміших шрифтів, який асоціюється з текстом, документом, офіційністю, друком, архівом і водночас із чимось майже буденним. У контексті історії про художника, реконструкції політичних убивств і роботу з пам’яттю така назва може мати кілька рівнів. Вона може натякати на письмові сліди історії, на те, як минуле оформлюється в документи, статті, архіви й мистецькі проєкти. А може підкреслювати іронічну дистанцію між холодною формою запису та живим болем подій, які за цими записами стоять.

До роботи над фільмом також долучилися українські митці Ярема Малашчук і Роман Хімей, які стануть співавторами проєкту та зіграють у ньому ролі. Їхня участь важлива, бо вони працюють на перетині сучасного мистецтва, відео, перформативних практик і візуального дослідження. Для фільму про художника, який реконструює політичні вбивства як мистецький жест, така співпраця може надати особливої форми. Йдеться не просто про кіно з елементами сучасного мистецтва, а про проєкт, у якому сама межа між фільмом, перформансом, дослідженням і реконструкцією може бути розмитою.

«Times New Roman» стане другою повнометражною роботою Філіпа Сотниченка після фільму «Ля Палісіада». Його дебютна повнометражна стрічка була представлена на Роттердамському міжнародному кінофестивалі та представляла Україну в оскарівській категорії міжнародного повнометражного фільму. «Ля Палісіада» показала Сотниченка як режисера, який цікавиться не прямолінійною оповіддю, а атмосферою, пам’яттю, інституційним насильством і тим, як минуле проростає в сучасність через деталі, документи, мову й поведінку людей.

Новий проєкт, судячи з опису, продовжує цей інтерес, але переносить його в інший масштаб. Якщо «Ля Палісіада» працювала з пострадянською реальністю, кримінальною справою і відчуттям історичного переходу, то «Times New Roman» може розгорнути дослідження української політичної травми через європейський простір. Париж, Роттердам і Мюнхен у такій історії стають не просто точками на карті. Це міста, де українська історія існувала у вигнанні, де боротьба за Україну тривала далеко від Києва, і де радянська система все одно намагалася дістати своїх політичних ворогів.

Участь Матісса Кажі додає фільму ще одного міжнародного виміру. Для українських авторських проєктів такі партнерства сьогодні особливо важливі. Вони допомагають розвивати фільми в ширшому європейському контексті, знаходити фінансування, фестивальні маршрути й аудиторію за межами України. Але у випадку з «Times New Roman» міжнародність закладена не лише у виробничій структурі, а й у самій історії. Це фільм про українця, який їде Європою, щоб працювати з українськими смертями, що сталися на чужій території, але залишилися частиною української політичної пам’яті.

Важливо, що Сотниченко не зводить майбутню стрічку лише до історії про минуле. Навпаки, він говорить про питання, які хвилюють українців сьогодні. Це може зробити фільм особливо актуальним: минулі політичні вбивства в ньому здатні відлунювати сучасною війною, а подорож героя Європою — ставати розмовою про втечу, провину, безсилля, дію і потребу зрозуміти, де саме людина може бути корисною. Для митця це питання ще складніше, бо мистецтво під час війни постійно стикається з сумнівом: чи достатньо говорити, знімати, реконструювати, писати, якщо поруч відбувається реальне насильство.

Саме тому «Times New Roman» може стати одним із тих фільмів, які не дають простих відповідей. Його герой, імовірно, не буде зручним або героїчним у традиційному сенсі. Він слабкий, залежний, розгублений, але водночас намагається діяти через мистецтво. У цьому є чесність, яка може бути ближчою до сучасної української реальності, ніж ідеалізований образ митця чи громадянина. Багато людей сьогодні живуть не в режимі великих рішень, а в режимі щоденної боротьби із собою, страхом, втомою, соромом і потребою знайти бодай якусь форму дії.

Для українського кіно поява такого проєкту є важливою ще й тому, що він працює з політичною історією без очевидної дидактики. Сюжет про реконструкцію убивств Петлюри, Коновальця і Бандери міг би легко перетворитися на прямий історичний фільм. Але Сотниченко, здається, обирає інший шлях: дивитися на ці події очима сучасного художника, який сам перебуває в кризі. Такий погляд дозволяє поєднати історію з психологією, політику з тілесністю, архів із живим досвідом, а минуле — з питаннями, які Україна ставить собі зараз.

Поки «Times New Roman» перебуває на етапі роботи, проєкт уже виглядає як один із найцікавіших майбутніх українських авторських фільмів. У ньому є сильна концепція, міжнародний маршрут, історичний матеріал, сучасний герой і команда, здатна працювати з формою нестандартно. Після успіху «Ля Палісіади» до нової роботи Сотниченка буде прикута особлива увага, адже від другого повнометражного фільму завжди очікують не лише підтвердження таланту, а й розвитку авторської мови.

«Times New Roman» обіцяє говорити про Україну не через прямий репортаж війни, а через складну систему відбитків: убивства в еміграції, радянське насильство, сучасну травму, європейську подорож, залежність, кризу і мистецький жест. Саме така багатошаровість може зробити фільм важливим не лише для фестивальної аудиторії, а й для ширшої розмови про те, як українці сьогодні осмислюють свою історію. Бо іноді минуле повертається не як підручник, а як маршрут, яким мусить пройти людина, щоб зрозуміти себе в теперішньому.