В «Українському домі» відкрилася міждисциплінарна виставка «Лятошинський. Відображення», присвячена одному з найважливіших українських композиторів ХХ століття Борису Лятошинському. Організатори називають її першою музичною виставкою інституції та пропонують подивитися на композитора не як на застиглу постать із підручника, а як на людину, чиє життя постійно проходило між творчою свободою, радянською цензурою, особистими компромісами та пошуком нової музичної мови.

Експозиція поєднала рукописи, особисті речі, архівні матеріали, інтерв’ю, мультимедійні інсталяції та спеціально створені звукові зони. Головна ідея проєкту — показати через біографію одного композитора цілу історію української культури ХХ століття, від модерністських пошуків 1910–1920-х до появи київського музичного авангарду 1960-х років.

Юрист, який обрав музику замість кар’єри

Борис Лятошинський народився у Житомирі 1895 року і почав писати музику ще під час навчання у гімназії. Попри очевидний інтерес до композиції, спочатку він обрав інший шлях і вступив на юридичний факультет Університету Святого Володимира в Києві.

Паралельно Лятошинський навчався композиції у Рейнгольда Глієра в Київській консерваторії. Юридичну освіту він завершив у 1918 році, консерваторію — у 1919-му, однак зрештою остаточно відмовився від юриспруденції та присвятив життя музиці.

Уже з 1920 року він почав викладати у Київській консерваторії, де працював майже пів століття. Саме педагогічна діяльність стала однією з ключових частин його спадщини, адже серед учнів Лятошинського були майбутні представники київського авангарду — Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський і Віталій Годзяцький.

Композитор, який з’єднав дві культурні епохи

Куратори виставки наголошують, що Лятошинський опинився у винятковій історичній позиції. Його творчий шлях почався в атмосфері українського та європейського модернізму початку ХХ століття, а завершився у період, коли нове покоління композиторів уже шукало радикально іншу музичну мову.

Саме через нього, вважають дослідники, естафета європейської модерної музики перейшла від покоління 1910–1920-х до українських авангардистів 1960-х. Композитор не лише писав власні твори, а й підтримував молодших колег у середовищі, де будь-яке відхилення від офіційних радянських канонів могло закінчитися публічною критикою.

Спадщина Лятошинського охоплює камерну, симфонічну й хорову музику, опери та кіномузику. Однією з його найвідоміших опер став «Золотий обруч», а серед ранніх робіт для кіно — музика до звукового фільму Олександра Довженка «Іван».

Влада нагороджувала його і водночас звинувачувала у «формалізмі»

Один із головних парадоксів біографії Лятошинського полягає в його стосунках із радянською системою. Композитор одночасно був одним із найавторитетніших музикантів свого часу та постійним об’єктом ідеологічної критики.

Він отримував високі державні нагороди, зокрема Сталінську премію, але паралельно стикався зі звинуваченнями у «формалізмі» та відриві від офіційно дозволеної естетики. На виставці цей конфлікт показали буквально: нагороди від радянської влади розташували поруч із газетними матеріалами, де творчість композитора піддавалася нищівній критиці.

Куратори свідомо відмовилися від образу Лятошинського виключно як жертви режиму або бездоганного героя. Натомість вони показують людину, яка змушена була постійно шукати рівновагу між внутрішньою свободою, зовнішнім тиском і необхідністю продовжувати працювати.

«Відображення» стали основою всієї виставки

Назву проєкту запозичили у фортепіанного циклу Лятошинського «Відображення», написаного 1925 року. Саме мотив дзеркала став центральним для оформлення експозиції.

Віддзеркалювальні поверхні з’являються вже в атріумі «Українського дому» і супроводжують відвідувачів протягом усього маршруту. Вони працюють не тільки як декоративний прийом, а й підсилюють головну концепцію виставки: у долі Лятошинського відображаються політичні катастрофи, мистецькі пошуки та суперечності українського ХХ століття.

Організатори прагнуть також повернути ім’я композитора до ширшої культурної пам’яті. Їхня амбіція полягає в тому, щоб Лятошинського перестали сприймати винятково як складну академічну постать, знайому професійним музикантам.

Музику можна почути лише в конкретній точці

Оскільки головний герой виставки — композитор, одним із головних викликів стало питання, як показати музику у виставковому просторі. Відповіддю стали інтерактивні звукові технології та мультимедійні рішення.

У залах облаштували так звані аудіоплями — ділянки, де композицію можна почути лише стоячи у конкретній точці. Є також індивідуальні «звукові душі» та великий імерсивний простір, який має створювати відчуття присутності на симфонічному концерті.

Сучасна електронна музика та медіаарт у проєкті працюють як продовження і водночас нове «відображення» музичної мови Лятошинського. Класична спадщина тут не ізольована від сучасності, а вступає з нею у прямий діалог.

З квартири Лятошинського винесли особисті речі

Однією з найбільш незвичних частин експозиції стали предмети з особистого простору композитора. Вперше за понад сім десятиліть частина речей залишила кабінет-музей Лятошинського у київському будинку «Роліт».

До «Українського дому» перевезли рояль композитора, робочий стілець, велику скриню для афіш, стереоскопи, колекцію валіз із наліпками іноземних готелів та відреставрований живописний портрет, автор якого раніше залишався невідомим.

Такі експонати дозволяють побачити Лятошинського не лише як автора симфоній і педагогічного авторитета. Вони показують його як людину, яка цікавилася технічними новинками, подорожувала, любила природу та мала власне приватне життя поза великими музичними подіями.

Виставка намагається зробити складну музику ближчою

Окремими елементами експозиції стали спеціально записані інтерв’ю з учнями композитора та театральним режисером Іваном Уривським, який поставив оперу «Золотий обруч» у Львівській національній опері у 2025 році.

Водночас сам формат виставки показує складність роботи з нематеріальним мистецтвом. Музику важко повноцінно перекласти мовою музейних предметів, фотографій або текстів, тому частину простору довелося наповнювати ширшим контекстом модернізму — архітектурою, літературою, кіно та образотворчим мистецтвом.

Попри це, експозиція вибудовує цілісну історію композитора та поступово руйнує дистанцію між ним і сучасним відвідувачем. Лятошинський постає не бронзовим класиком, а митцем, який жив у небезпечну епоху, захищав власну професійну свободу та допоміг сформувати наступне покоління української музики.

Саме це робить виставку актуальною сьогодні, коли українське суспільство заново відкриває власну культурну історію та повертає імена, які десятиліттями залишалися на периферії масової пам’яті.