Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який проходив у Києві з 5 по 12 червня, оголосив переможців і переможниць конкурсних програм 2026 року. Цьогорічна програма вкотре показала, що документальне кіно залишається одним із найважливіших способів говорити про війну, людську гідність, травму, пам’ять, насильство, право на вибір і досвід людей, які часто залишаються поза межами швидких новинних повідомлень. У фокусі фестивалю були як українські історії, народжені з реальності повномасштабної війни, так і міжнародні фільми про складні етичні та соціальні теми.

Найкращим фільмом національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА стала стрічка «Не питай мене, чи я вбивала» режисерки Олени Максьом. Це відверта розповідь про досвід військовослужбовиці в лавах української армії та буденні реалії життя батальйону. Уже сама назва фільму звучить як виклик звичним очікуванням від воєнного кіно. Вона звертає увагу не лише на бойові дії, а й на внутрішній стан людини, яка перебуває всередині війни, виконує військові завдання, живе поруч із небезпекою і водночас стикається з питаннями, які цивільне суспільство часто формулює надто прямолінійно.

Ця перемога важлива для українського документального кіно, бо фіксує зміну оптики у розмові про армію. Досвід жінок у війську тривалий час залишався менш видимим, ніж історії чоловіків-військових, хоча після 2014 року, а особливо після початку повномасштабного вторгнення, жінки стали невід’ємною частиною українського війська. Фільм Олени Максьом працює саме з цією видимістю: він показує не абстрактний образ захисниці, а конкретне життя, побут, напругу, втому, відповідальність і моральну складність служби.

Стрічка також отримала Премію пам’яті Віктора Ониська за кращий монтаж. Нагороду здобули режисерки монтажу Світлана Залога та Олена Максьом. Для документального кіно монтаж має особливе значення, адже саме він формує ритм реальності, яку камера лише фіксує. У фільмах про війну це ще складніше: автори працюють із болісним, емоційно насиченим матеріалом, де важливо не перетворити людський досвід на ефектну драму, але й не втратити кінематографічну силу історії. Відзнака за монтаж підкреслює, що фільм переконав журі не лише темою, а й формою.

Спеціальну відзнаку конкурсу DOCU/УКРАЇНА, а також Приз глядацьких симпатій отримав фільм «Де все зникає» режисера Олександра Ткаченка. Стрічка створює пронизливий портрет кінооператора й військового Дмитра Докунова, показуючи руйнівний вплив війни на людину. Поєднання спеціальної відзнаки журі та глядацького призу свідчить, що фільм спрацював одразу на двох рівнях: професійному й емоційному. Він був важливим для експертів і водночас глибоко зачепив аудиторію.

Історія кінооператора, який став військовим, має особливу метафоричну силу. Людина, чия професія пов’язана з поглядом, кадром, спостереженням і фіксацією реальності, сама опиняється всередині реальності, яку неможливо спостерігати без наслідків для себе. Війна змінює не лише тіла й біографії, а й сам спосіб бачити світ. Саме тому документальні фільми про військових, які до війни були митцями, журналістами, операторами чи режисерами, часто говорять не лише про фронт, а й про кризу мови, образу та пам’яті.

У головному міжнародному конкурсі DOCU/СВІТ перемогу здобула австрійська стрічка «Зелене світло» режисера Павела Кузуйока. Фільм розповідає про нейропсихіатра, який підтримує людей, що прагнуть отримати право на евтаназію в Німеччині. Журі відзначило стрічку за чутливість та високу кінематографічну майстерність. Тема евтаназії належить до найскладніших етичних питань сучасного суспільства, адже вона торкається межі між автономією людини, медичною відповідальністю, правом на гідність і страхом перед зловживаннями.

У контексті фестивалю прав людини така перемога виглядає закономірною. Docudays UA традиційно працює з темами, які не мають простих відповідей. «Зелене світло» говорить про людей у граничних ситуаціях, де рішення не можна оцінювати лише ззовні. Документальне кіно в таких випадках не повинно давати готовий вирок. Його сила полягає в тому, щоб уважно бути поруч із героями, не спрощувати їхній досвід і дозволити глядачеві побачити людську складність там, де суспільна дискусія часто перетворюється на набір гасел.

Спеціальну відзнаку в міжнародній категорії отримав фільм «Майлін» режисерки Марії Сільвії Естеве — аргентинсько-французька драма про проблему насильства щодо жінок. Ця тема залишається глобальною і болісною для дуже різних суспільств. Вона виходить за межі окремих країн, культур або соціальних груп, адже насильство щодо жінок часто пов’язане не лише з індивідуальними злочинами, а й із системними механізмами мовчання, стигми, безкарності та нерівності. Відзнака фільму в межах Docudays UA підкреслює важливість міжнародного діалогу про гендерне насильство.

У короткометражному конкурсі DOCU/КОРОТКО головний приз отримав іспанський фільм «Педро Томас пояснює світ» режисера Корнеліюса Стучкуса. Це поетична історія про літнього чоловіка з острова Гран-Канарія та його тонкий зв’язок із довкіллям. Короткий метр у документалістиці часто має особливу концентрацію: у невеликому хронометражі автор має створити світ, показати героя й залишити після себе відчуття завершеності. У цьому випадку журі відзначило фільм, який працює не через гучну соціальну проблему, а через уважність до людини, місця й природи.

Спеціальну відзнаку в цій категорії отримала українська стрічка «Сиквела» режисерки Алли Мітюкової. Фільм розповідає про виснажливий шлях відновлення військового, який втратив кінцівку. Ця тема є однією з найважливіших для українського суспільства сьогодні, адже війна не завершується для людини в момент евакуації з поля бою чи виписки з лікарні. Далі починається довгий процес фізичної реабілітації, психологічного відновлення, прийняття змін у тілі, повернення до побуту, родини, роботи й нової версії себе.

Команда «Сиквели» також отримала нагороду від платформи ARTE як найкращі молоді продюсери короткого метру. Це важлива підтримка для молодих українських кінематографістів, які працюють із темами війни не як із зовнішнім матеріалом, а як із реальністю власного суспільства. Міжнародна увага до таких проєктів може допомогти українському короткому метру виходити на ширшу аудиторію, брати участь у копродукціях і формувати професійні зв’язки за межами країни.

Docudays UA 2026 показав, що українська документалістика продовжує шукати мову для розмови про війну без спрощення й героїзації за шаблоном. Фільми національного конкурсу говорять про військових, але не лише через фронтову дію. Вони показують досвід служби, травму, втрату, відновлення, внутрішню зміну й ті питання, які залишаються з людиною після найважчих подій. Саме така документалістика формує пам’ять не з офіційних формулювань, а з живих людських історій.

Водночас міжнародна програма нагадала, що права людини — це не одна тема, а цілий спектр питань: від права на гідну смерть до захисту жінок від насильства, від екологічної чутливості до тілесного відновлення після війни. Усі ці сюжети поєднує потреба бачити людину не як статистику, проблему чи символ, а як носія власного досвіду. Саме цим документальне кіно відрізняється від швидкого інформаційного потоку: воно дає час вдивитися.

Для Києва проведення Docudays UA з 5 по 12 червня стало ще одним доказом того, що культурне життя столиці триває навіть під час війни. Фестиваль не пропонує втечу від реальності, навпаки — він повертає глядача до найскладніших тем, але робить це через кінематографічну форму, діалог і спільний перегляд. У час, коли суспільство щодня стикається з новинами про втрати, обстріли й наслідки війни, документальне кіно допомагає не втратити здатність до співчуття й уважності.

Переможці Docudays UA 2026 окреслюють головні нерви цьогорічної програми: війна й людина в ній, тіло після травми, жіночий досвід, право на вибір, насильство, старіння, довкілля та гідність. Це кіно не завжди легко дивитися, але саме воно часто залишається в пам’яті найдовше. Бо документалістика працює з реальністю, яку неможливо повністю відкласти після титрів. Вона продовжує звучати в глядачеві як питання, відповідь на яке треба шукати вже поза кінозалом.