Україна висуває свої фільми на премію Американської кіноакадемії з 1997 року, однак жодна українська стрічка досі не отримала номінації у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Найгучніший успіх стався в іншій номінації: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова здобув перший в історії України «Оскар» як найкращий документальний фільм. Тепер країна робить нову спробу — на 99-ту церемонію висунули документальну стрічку «Сліди» Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк.

За місце в міжнародній категорії щороку борються десятки країн, але кожна традиційно може обрати лише одного офіційного представника. Тому боротьба за «Оскар» для фільму починається задовго до Лос-Анджелеса — ще всередині країни, де національний комітет вирішує, кому дати єдиний квиток у перегони.

Один фільм від країни — і майже жодного права на помилку

Категорія «Найкращий міжнародний повнометражний фільм», яка до 2020 року називалася «Найкращий іноземний фільм», має особливу систему відбору. Країни формують затверджені Американською кіноакадемією комітети, які обирають національного кандидата.

Сам режисер або продюсер не може просто вирішити представляти державу й відправити картину на конкурс. Після національного висунення Академія додатково перевіряє відповідність стрічки правилам: фільм має тривати понад 40 хвилин, переважна частина діалогів повинна бути не англійською мовою, а також необхідно виконати вимоги щодо кваліфікаційного прокату.

Далі формується шортліст із 15 картин, а вже з нього обирають п’ятьох номінантів. Фактично між рішенням українського комітету та реальною номінацією існує ще кілька складних етапів міжнародної конкуренції.

Франція, Індія та Німеччина теж сперечаються через свій вибір

Національні відбори нерідко стають причиною дискусій далеко за межами України. В Індії кандидатів обирає журі, сформоване Film Federation of India, причому суперечки часто виникають через конкуренцію між Боллівудом та регіональними кіноіндустріями.

У Франції процедуру неодноразово реформували після резонансних рішень. Одним із найвідоміших прикладів останніх років стала «Анатомія падіння» Жюстін Тріє: стрічку не обрали національним представником Франції в міжнародній категорії, хоча пізніше вона отримала низку інших номінацій Американської кіноакадемії.

Тобто національний комітет може відсіяти навіть фільм із потужною фестивальною репутацією та міжнародним потенціалом. Саме ця особливість роками породжувала суперечки навколо системи «одна країна — один фільм».

З 2027 року правила вперше дали фільмам обхідний шлях

На 99-й церемонії з’явилося важливе нововведення. Тепер неангломовна стрічка може потрапити на розгляд у міжнародній категорії не лише через національний комітет, а й завдяки перемозі в одному з визначених Академією фестивальних конкурсів.

До переліку увійшли, зокрема, «Золота пальмова гілка» Канн, «Золотий ведмідь» Берлінале, «Золотий лев» Венеційського фестивалю, Platform Award у Торонто та окремі головні нагороди Sundance і Пусана. Це офіційна зміна правил 99-ї премії «Оскар».

Отже, національний комітет більше не є абсолютно єдиним маршрутом. Але можливість стосується саме переможців визначених Академією нагород, а не будь-якого успішного фестивального фільму.

Україна досі пам’ятає скандальний відбір «Поводиря»

Один із найгучніших конфліктів українського оскарівського відбору стався у 2014 році. Тоді офіційним представником обрали «Поводир» Олеся Саніна, а не «Плем’я» Мирослава Слабошпицького.

На той момент «Плем’я» вже мало великий міжнародний резонанс та кілька нагород «Тижня критики» в Каннах. Рішення комітету викликало протест частини кіноспільноти. Команда стрічки вимагала повторного голосування та заявляла про непрозорість процедури й можливі конфлікти інтересів.

«Поводир» зрештою не потрапив до оскарівського шортліста, тоді як «Плем’я» продовжило успішний фестивальний шлях. Цей випадок надовго став прикладом того, наскільки вирішальним може бути один внутрішній вибір для міжнародної долі українського фільму.

Після 2014 року український вибір змінився

Останніми роками Український Оскарівський Комітет часто обирає роботи про війну, окупацію, Донбас, Крим, травматичний досвід та українську ідентичність. Помітну роль відіграє документальне й фестивальне кіно.

Світовий прорив «20 днів у Маріуполі» показав сильну сторону української документалістики. Фільм висували й у міжнародну категорію, однак головний результат він отримав саме серед документальних повнометражних стрічок — у 2024 році картина принесла Україні перший «Оскар» в історії.

Цей випадок одночасно продемонстрував складність міжнародної категорії: навіть документальний фільм, який зрештою переміг на «Оскарі», не став номінантом саме як «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».

У 2027 році Україна робить ставку на «Сліди»

Цьогоріч Український Оскарівський Комітет обрав серед восьми кандидатів документальну стрічку «Сліди» Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Фільм розповідає про українських жінок, які пережили сексуальне насильство та катування під час російської окупації, а після цього намагаються домогтися справедливості й підтримують інших постраждалих.

У центрі історії — Ірина Довгань, колишня полонена, яка документує свідчення жінок на деокупованих територіях. Стрічка вже пройшла міжнародний фестивальний шлях, зокрема була представлена на Берлінале, Movies That Matter, Millennium Docs Against Gravity та Hot Docs.

17 вересня Держкіно офіційно підтвердило, що саме «Сліди» стали українським претендентом на 99-ту премію Американської кіноакадемії.

Хорошого фільму для «Оскара» недостатньо

Історія міжнародної категорії показує ще одну важливу закономірність: зняти сильне кіно — лише половина роботи. Фільму необхідні фестивальна репутація, міжнародний дистриб’ютор, покази у США, робота з американською пресою та масштабна промокампанія.

Члени Академії мають величезну кількість стрічок для перегляду, тому впізнаваність назви та постійна присутність фільму в професійному середовищі також мають значення. Саме тому навколо серйозних оскарівських кампаній організовують спеціальні покази, дискусії, зустрічі з режисерами та роботу з міжнародними медіа.

Для України проблема вже давно полягає не у відсутності фільмів, здатних привернути увагу світу. Українські роботи отримують фестивальні нагороди, виходять у міжнародний прокат і здобувають професійне визнання. Але перетворити цей успіх саме на номінацію в міжнародній категорії поки не вдалося.

Нове правило Академії трохи розширює можливості, а історія «20 днів у Маріуполі» довела, що сама статуетка для українського кіно вже не є недосяжною. Наступний тест — чи зможе Україна нарешті подолати бар’єр категорії, у якій вона безрезультатно намагається отримати номінацію вже майже три десятиліття.