На ВДНГ презентували результати дослідження «(Не) виставка», присвяченого переосмисленню радянської спадщини Національного експоцентру України. Проєкт готували понад рік: дослідники аналізували ВДНГ як радянський ідеологічний простір, вивчали його архітектуру, символіку, сучасне використання й міжнародний досвід роботи зі «складною спадщиною». У підсумку вони запропонували не просто прибрати або залишити окремі елементи минулого, а виробити ширшу стратегію трансформації комплексу. Для Києва це важлива дискусія, адже ВДНГ давно перестав бути лише виставковим майданчиком і перетворився на один із найбільших громадських просторів столиці.
ВДНГ створювали в радянський час як простір демонстрації досягнень системи. Такі комплекси були не нейтральними виставковими територіями, а інструментами ідеології: вони мали показувати успіхи радянської економіки, науки, промисловості, сільського господарства й культури в потрібному для влади світлі. Архітектура, павільйони, скульптури, декоративні елементи, символи й сама логіка простору працювали як велика сценографія державного міфу. Саме тому сьогодні ВДНГ неможливо сприймати лише як парк або набір красивих історичних будівель. Це місце потребує чесного пояснення власного походження.
Водночас дослідники наголошують, що київський ВДНГ не був точною копією московського. Хоча комплекс створювали в межах радянської системи, над ним працювали українські архітектори й художники. Завдяки цьому простір має власну художню мову: більш людяний масштаб, стриманішу композицію й м’якшу архітектуру. Це важливий нюанс, бо він не дозволяє звести всю спадщину експоцентру до простої формули «радянське — отже чуже». У ній є й ідеологічний шар, і праця українських митців, і архітектурна якість, і пам’ять кількох поколінь відвідувачів.
Саме в цьому полягає складність роботи з ВДНГ. Його не можна бездумно законсервувати як «ностальгійний радянський парк», але й не варто механічно стирати все, що пов’язане з минулим. Простір потребує розрізнення: що є пропагандистським символом, що є цінним мистецьким елементом, що можна пояснити, що потрібно закрити, а що варто демонтувати. Дослідження «(Не) виставка» фактично пропонує перейти від хаотичного ставлення до спадщини до відповідальної політики пам’яті.
Один із важливих висновків дослідників полягає в тому, що ВДНГ уже давно перестав бути лише виставковим простором. Сьогодні він функціонує радше як великий міський ярмарок, місце для прогулянок, подій, зустрічей, відпочинку, фестивалів, спортивних активностей, сімейних вихідних і культурних ініціатив. Люди приходять сюди не для того, щоб подивитися на державні досягнення, а щоб провести час у великому відкритому просторі. Це означає, що стара назва й стара ідеологічна функція вже не відповідають реальному життю комплексу.
Саме тому в майбутньому простір можуть перейменувати. Назва «ВДНГ» давно втратила початкове значення, але продовжує нести радянський відбиток. Для багатьох киян вона стала просто звичною топонімічною міткою, майже окремим словом, відірваним від первісного розшифрування. Але якщо комплекс змінює свою роль, то питання назви рано чи пізно стає неминучим. Перейменування може бути не лише символічним жестом, а й способом зафіксувати нову ідентичність простору — не виставки радянських досягнень, а сучасного міського й культурного середовища.
Окрему увагу дослідники приділили радянській символіці. Ігнорувати її неетично, адже вона була частиною ідеологічного механізму. Водночас просто поставити інформаційні стенди біля кожного елемента не завжди можливо й не завжди ефективно. Тому запропонований підхід є диференційованим: менші елементи можна закривати без пошкодження оздоблення, а найбільші й найпомітніші символи — демонтувати. Як приклад згадують досвід Німеччини щодо роботи з нацистською символікою, де головним принципом є не нормалізація знаків тоталітарного режиму, а їхнє критичне осмислення або вилучення з публічного простору.
Для України така дискусія особливо важлива після повномасштабного вторгнення Росії. Радянська спадщина більше не може розглядатися лише як естетика минулого або архітектурна екзотика. Вона є частиною імперського й тоталітарного спадку, який Росія часто використовує для власних політичних міфів. Тому українське суспільство має право й обов’язок переглядати, що саме залишається в публічному просторі, як це пояснюється і які сенси відтворює. ВДНГ у цьому сенсі може стати не проблемою, а лабораторією нового підходу до складної спадщини.
Серед ідей, які розглядають для території, — створення «парку комуністичного періоду» та простору дослідження українського монументального мистецтва радянської доби. Це могло б дати змогу не приховувати суперечливе минуле, а зібрати його в контрольованому, поясненому й критично оформленому середовищі. Такий простір міг би розповідати не лише про пропаганду, а й про долі митців, архітектурні компроміси, цензуру, державні замовлення, приховані українські мотиви й те, як художники працювали всередині несвободної системи.
Ідея музейного простору на ВДНГ є логічним наступним кроком. Генеральний директор Експоцентру Євген Мушкін зазначив, що після дослідження планують розробляти концепцію музейного простору, присвяченого меморіалізації радянської спадщини на території комплексу. На це хочуть залучити грантове фінансування. Якщо такий проєкт буде реалізований якісно, він може стати важливим для Києва й України загалом. Адже місту бракує не лише демонтажу радянських знаків, а й місць, де можна зрозуміти, як саме працювала радянська ідеологія в архітектурі, мистецтві, освіті й повсякденності.
Музейний простір міг би пояснювати відвідувачам, чому ВДНГ виглядає саме так, які меседжі закладалися в його павільйони, хто їх створював, які елементи є мистецьки цінними, а які — відверто пропагандистськими. Це особливо важливо для молодого покоління, яке може не мати власної пам’яті про радянський час і сприймати такі об’єкти лише як красивий ретро-фон для прогулянок або фото. Без пояснення тоталітарна естетика легко перетворюється на стиль без змісту. Музейна рамка дозволяє повернути зміст і показати, що за зовнішньою монументальністю стояла конкретна система влади.
Водночас ВДНГ має зберегти свою сучасну відкритість. Сьогодні цей простір приваблює людей саме тому, що він не є лише музеєм. Тут гуляють, бігають, катаються на велосипедах, приходять із дітьми, відвідують фестивалі, виставки, концерти, ярмарки й освітні події. Трансформація комплексу має не знищити цю живу функцію, а доповнити її змістом. Найкращий сценарій — коли людина може прийти на прогулянку або подію, але водночас отримати можливість краще зрозуміти історію місця, в якому перебуває.
Така трансформація потребує делікатності. Якщо діяти надто різко, є ризик втратити архітектурну цілісність комплексу. Якщо діяти надто обережно, радянські символи й далі залишатимуться нормалізованими в публічному просторі. Тому підхід має бути професійним: із залученням істориків, архітекторів, мистецтвознавців, реставраторів, урбаністів, правників, представників громади й міжнародних експертів зі складної спадщини. Дослідження «(Не) виставка» важливе саме тому, що воно пропонує не емоційний жест, а аналітичну основу для майбутніх рішень.
Для Києва ВДНГ може стати прикладом того, як працювати з великими радянськими просторами без спрощень. Місто має багато об’єктів, які неможливо просто вилучити з історії. Частина з них має архітектурну цінність, частина — ідеологічно токсична, частина — вже давно переосмислена людьми через нові способи використання. Завдання сучасного міста — не забути складне минуле, а навчитися говорити про нього точно, критично й без романтизації.
У випадку ВДНГ це особливо помітно, бо простір уже змінився знизу — через практики відвідувачів. Люди давно використовують його не так, як задумувала радянська влада. Вони приходять не дивитися на демонстрацію державної величі, а жити міським життям: відпочивати, спілкуватися, слухати музику, їсти, гуляти, водити дітей, кататися, брати участь у подіях. Тепер цю зміну потрібно закріпити концептуально, архітектурно й символічно.
Переосмислення ВДНГ — це не лише про минуле, а й про майбутнє. Яким має бути великий громадський простір у столиці країни, що переживає війну й деколонізацію? Як поєднати пам’ять і відпочинок, архітектурну спадщину й сучасні події, критику тоталітаризму й відкритість для людей? Як зробити так, щоб територія не перетворилася на музей радянської ностальгії, але й не втратила свою культурну складність? Саме на ці питання має відповісти наступна концепція.
Дослідження «(Не) виставка» показало, що ВДНГ можна розглядати не як застиглий пам’ятник радянській добі, а як простір для зміни. Його архітектура, символи, назва, функції й майбутнє потребують уважної розмови. І якщо ця розмова буде продовжена професійно, експоцентр може стати одним із найцікавіших прикладів трансформації складної спадщини в Україні — місцем, де минуле не замовчують, але й не дозволяють йому диктувати майбутнє.
