У селі Біленькому Запорізького району внаслідок російських обстрілів зруйновано садибу Миклашевських — пам’ятку архітектури, містобудування та історії місцевого значення. Про втрату повідомила історикиня та керівниця пресслужби Національного заповідника «Хортиця» Ганна Головко. Для Запорізького краю це не просто чергове пошкодження старої будівлі під час війни. Йдеться про одну з небагатьох збережених садиб регіону, яка поєднувала архітектурну цінність, козацько-старшинську історію, локальну пам’ять і живу функцію освітнього простору.

Садиба Михайла Миклашевського була особливою для регіону, адже, за словами Ганни Головко, залишалася єдиною садибою Запорізького краю, що настільки добре збереглася. У краї, де історичні ландшафти неодноразово змінювалися через війни, радянські перебудови, індустріалізацію, занедбання та втрату старої забудови, такі об’єкти мають виняткове значення. Вони дозволяють побачити не абстрактну «історію краю», а конкретний матеріальний слід минулих епох: дерево, метал, планування, декоративні елементи, сходи, веранди, кімнати, у яких жили, навчалися й працювали люди.

Миклашевські — старовинний український козацько-старшинський рід. Село Біленьке перейшло у володіння Михайла Миклашевського на початку ХІХ століття, і саме з цією родиною пов’язана історія садиби. Для Запорізької області, де пам’ять про козацьку добу має особливе значення, такі родові історії є частиною ширшої розповіді про тяглість української присутності на цій землі. Вони нагадують, що регіональна ідентичність складається не лише з великих політичних подій чи військової історії, а й із родинних архівів, маєтків, місцевих легенд, шкільних будівель, маршрутів і пам’яток, які десятиліттями залишалися поруч із людьми.

Будівлю садиби формували у 1853–1916 роках. Це означає, що її архітектурний образ складався протягом тривалого часу, відображаючи різні етапи життя родини, зміни смаків, потреб і будівельних традицій. У садибі зберігалися старовинний дерев’яний декор, гвинтові металеві сходи, веранди та унікальні елементи інтер’єру. Саме такі деталі роблять історичні споруди незамінними. Їх неможливо повністю відтворити сучасним ремонтом, бо цінність полягає не лише у формі, а й у справжності матеріалу, слідах часу, ручній роботі майстрів і відчутті присутності минулого.

До епідемії COVID-19 та початку повномасштабного вторгнення в садибі працювала початкова школа. Ця деталь додає історії особливого емоційного виміру. Садиба не була мертвим музеєм або закритою пам’яткою, куди час від часу приїжджали дослідники. Вона залишалася частиною життя громади. У її стінах навчалися діти, працювали вчителі, лунали голоси, проходили звичайні шкільні дні. Такі будівлі особливо важливі, бо вони поєднують культурну спадщину з повсякденністю. Дитина могла ходити до школи в історичній садибі, навіть не до кінця усвідомлюючи, що щодня перебуває в просторі, який зберігає пам’ять кількох поколінь.

Садиба також входила до кількох туристичних маршрутів Запорізької області, розроблених місцевими істориками. Запорізький історик Валерій Стойчев називав її однією з перлин Запорізького краю — туристичних і архітектурних. Це означає, що пам’ятка мала потенціал не лише для локальної громади, а й для розвитку культурного туризму. У мирний час такі об’єкти можуть ставати точками тяжіння для мандрівників, дослідників, школярів, екскурсійних груп і всіх, хто хоче побачити історію регіону не тільки через великі музеї, а й через маловідомі, але дуже промовисті місця.

Для України збереження таких садиб є особливо важливим, бо наша історична пам’ять часто фрагментована. Частину архітектурної спадщини було втрачено ще в попередні століття, частину зруйнували війни, частину знищило недбальство або байдужість. У невеликих селах і містечках багато об’єктів роками існували без належної уваги, хоча саме вони могли розповісти про локальну історію краще за офіційні підручники. Садиба Миклашевських була одним із тих місць, де історія залишалася видимою й відчутною. Її можна було показати, дослідити, включити в маршрут, використати для освіти й культурної роботи.

Під час повномасштабної війни будівля вже неодноразово зазнавала пошкоджень через російські обстріли. У січні та липні 2025 року садибу було пошкоджено двічі, а 27 лютого 2026 року — втретє. Кожен такий удар зменшував шанси на повне збереження пам’ятки. Історичні споруди зазвичай є вразливішими за сучасні будівлі: старі конструкції, дерев’яні елементи, декоративні деталі й автентичні інтер’єри можуть не витримати вибухової хвилі, пожежі, уламків або тривалого перебування без ремонту після пошкоджень. Те, що можна було б врятувати після першого обстрілу, стає дедалі складніше зберегти після наступних.

Ганна Головко написала, що садиба пережила понад півтора століття історичних потрясінь, однак тепер її, ймовірно, втратили назавжди. У цих словах — головний трагізм ситуації. Будівля пройшла через зміну імперій, революції, війни, радянський період, незалежність України, трансформації села, зміну функцій і десятиліття використання. Вона вистояла там, де багато інших об’єктів уже давно зникли. Але російська війна стала для неї випробуванням, якого вона могла не пережити.

Руйнування садиби Миклашевських є частиною ширшої картини знищення української культурної спадщини. Російські обстріли б’ють не лише по військових цілях, як це намагається подавати пропаганда, а й по житлових районах, школах, лікарнях, музеях, церквах, бібліотеках, будинках культури, історичних центрах і пам’ятках місцевого значення. Особливо часто поза увагою загальнонаціональних новин залишаються саме локальні об’єкти — ті, що не мають статусу всесвітньо відомих пам’яток, але є безцінними для конкретної громади й регіону. Садиба в Біленькому належала саме до таких місць.

Культурна спадщина не обмежується великими соборами, замками чи столичними музеями. Вона складається також із сільських садиб, старих шкіл, будинків колишніх маєтків, дерев’яного декору, родових історій, місцевих маршрутів і пам’яті людей, які можуть розповісти, що було в цих стінах. Коли зникає такий об’єкт, громада втрачає не лише архітектурну форму. Вона втрачає матеріальний доказ власної історії. Замість будівлі, яку можна було показати дітям, дослідникам чи туристам, залишаються фото, спогади, уламки й болюче усвідомлення, що частину минулого вже неможливо повернути.

Особливо прикро, що садиба Миклашевських могла мати майбутнє як освітній, туристичний і культурний простір. Вона вже була вписана в маршрути, уже мала визнання серед істориків, уже зберігала унікальні елементи інтер’єру. За належної підтримки така пам’ятка могла б стати точкою розвитку для Біленького й Запорізького району: місцем екскурсій, досліджень, локальних подій, шкільних програм, розмов про козацько-старшинські роди та історію регіону. Війна перервала цю можливість, як перервала тисячі інших планів у різних містах і селах України.

Водночас навіть після руйнування важливо фіксувати все, що залишилося. Фото, обміри, архівні матеріали, свідчення місцевих жителів, опис декору, історія школи, інформація про родину Миклашевських і туристичні маршрути мають бути збережені. Якщо фізичний об’єкт втрачено повністю або частково, документування стає способом опору забуттю. Воно не замінить автентичної садиби, але дозволить передати пам’ять про неї наступним поколінням і зафіксувати черговий злочин проти української спадщини.

Історія садиби в Біленькому також ставить перед державою й громадами складне питання: як захищати локальну спадщину під час війни. Очевидно, що неможливо фізично вберегти кожну будівлю від російських ракет, КАБів чи артилерії. Але можна створювати реєстри, оцифровувати архіви, проводити фотофіксацію, евакуйовувати рухомі елементи там, де це можливо, консервувати пошкоджені споруди, залучати фахівців і не дозволяти таким історіям зникати в інформаційному шумі. Кожна втрачена пам’ятка має бути названою, описаною й включеною в загальну картину руйнувань.

Садиба Миклашевських була частиною української історії не тому, що мала гучну славу на всю країну, а тому, що зберігала зв’язок між місцем, родом, архітектурою і громадою. Саме такі об’єкти формують глибину національної пам’яті. Вони показують, що Україна — це не лише великі міста й відомі культурні центри, а й села, родові маєтки, місцеві школи, краєзнавчі маршрути й люди, які десятиліттями пам’ятають значення цих місць. Російські обстріли намагаються зруйнувати цю тканину, але фіксація втрат і розповідь про них не дають стерти пам’ять повністю.

Втрата садиби Миклашевських у Біленькому — це ще один доказ того, що війна проти України є війною проти її минулого й майбутнього водночас. Минуле зникає в уламках старих будівель, унікального декору й родових історій. Майбутнє втрачає простори, де діти могли навчатися, громади — розвивати туризм, а історики — показувати живу спадщину краю. Саме тому такі новини мають звучати голосно. Бо за кожною зруйнованою пам’яткою стоїть не лише цегла чи дерево, а частина української ідентичності.