Українська художниця та керамістка Івана Полякова створила в італійському місті Салемі монументальне панно «В затишку тіні спогаду». Роботу відкрили в межах мистецької резиденції школи кераміки Salemi Ceramics, під час якої авторка досліджувала місцеву архітектуру, традиції декоративного мистецтва та характерні для регіону орнаменти.

Панно стало результатом поєднання культурної спадщини Сицилії з особистими спогадами художниці про південь України. Центральним образом композиції є виноградна лоза — мотив, який Полякова побачила у місцевій кераміці, оздобленні фасадів і декоративних елементах старих будівель Салемі.

Під час роботи в резиденції мисткиня вивчала міський простір, архітектурні деталі та ремісничі традиції, що формувалися в Салемі протягом багатьох поколінь. Особливу увагу вона приділила тому, як рослинний орнамент переходить із побутових предметів у монументальне мистецтво та стає частиною архітектурного середовища.

Мотив виноградної лози часто зустрічається в культурі Середземномор’я. Він може символізувати родючість, безперервність життя, зв’язок між поколіннями, достаток і здатність природи відновлюватися. Водночас для Івани Полякової цей образ має особисте значення, пов’язане з дитинством в Одесі.

За словами художниці, на півдні України виноград часто вирощують над металевими або дерев’яними арками у дворах. З часом рослина розростається, створюючи природний зелений дах, під яким люди відпочивають, зустрічаються з родичами, розмовляють із сусідами та ховаються від літньої спеки.

Такі затінені простори є характерною частиною повсякденного життя південних міст і сіл. Вони поєднують архітектуру, природу та спільноту, перетворюючи звичайний двір на місце родинної пам’яті. Саме це відчуття безпеки, близькості й домашнього затишку художниця намагалася передати у своїй роботі.

Назва «В затишку тіні спогаду» підкреслює зв’язок між фізичною тінню від виноградної лози та внутрішнім простором пам’яті. Спогад у цій композиції постає не як точне відтворення минулого, а як емоційне укриття, до якого людина може повертатися, перебуваючи далеко від дому.

Для української мисткині, яка працює в Італії під час повномасштабної війни, звернення до образів дитинства набуває додаткового змісту. Дім перетворюється на складну категорію, що може існувати одночасно як конкретне місце, втрачений простір, культурний досвід і набір особистих образів.

Монументальне панно складається з окремих керамічних плиток, які утворюють єдину композицію. Така техніка вимагає точного планування, адже кожен елемент має працювати самостійно й водночас бути частиною загального ритму.

Основою композиції став каскад арок, заповнених рельєфним орнаментом, натхненим виноградною лозою. Арка в роботі виконує не лише декоративну функцію. Вона нагадує про архітектуру південних дворів, проходи між будинками та конструкції, якими підтримують виноград.

Повторення аркових форм створює враження руху вглиб простору. Глядач ніби проходить крізь кілька шарів пам’яті, кожен із яких містить власний рослинний візерунок. Рельєфна поверхня реагує на освітлення, тому вигляд панно змінюється залежно від часу доби та напрямку сонячних променів.

Світло й тінь стають повноцінними елементами твору. Виступи та заглиблення на керамічних плитках утворюють рухомий малюнок, який протягом дня змінює інтенсивність. У такий спосіб тема тіні, закладена в назві, проявляється не лише символічно, а й безпосередньо у матеріалі.

Кераміка також підкреслює зв’язок роботи з місцевою традицією. Це один із найдавніших матеріалів, який використовували для побутових предметів, декоративних панелей, архітектурного оздоблення та сакрального мистецтва. Водночас сучасні художники переосмислюють його можливості, створюючи масштабні інсталяції та об’єкти для міського простору.

Для Полякової робота з керамічними плитками стала способом поєднати ремісничу точність із монументальністю. Кожен фрагмент проходить окремі етапи формування, сушіння, випалювання та оброблення. Помилки в температурі або структурі матеріалу можуть спричинити деформацію чи пошкодження, тому створення великої композиції потребує значної технічної підготовки.

Важливою частиною проєкту стало місце встановлення панно. Його розмістили на стіні будівлі, зруйнованої під час землетрусу 1968 року. У 1970-х роках споруду відновили та пристосували для громадського використання.

Землетрус 1968 року став однією з найтрагічніших подій у новітній історії західної Сицилії. Він зруйнував і пошкодив численні будівлі, змінив вигляд населених пунктів і змусив місцеві громади переосмислити ставлення до архітектурної спадщини.

Встановлення сучасної мистецької роботи на відновленій будівлі додає проєкту ще одного змістового рівня. Панно з’явилося на стіні, яка вже сама є свідченням руйнування, відбудови та повернення простору до життя.

У цьому контексті виноградна лоза може сприйматися як образ відновлення. Рослина щороку проходить цикл росту, втрати листя та нового пробудження. Вона потребує опори, але водночас поступово охоплює й змінює конструкцію, на якій росте.

Цей мотив перегукується з історією будівлі та самого міста. Після природної катастрофи Салемі довелося відновлювати громадські простори, зберігати пам’ять про втрачену архітектуру й шукати нові способи використання пошкоджених територій.

Для української аудиторії така тема має особливе звучання. Російська війна спричинила масштабне руйнування житлових будинків, музеїв, театрів, історичних пам’яток і культурних центрів. Питання відбудови вже зараз стосується не лише відновлення стін, а й повернення громадам відчуття дому та безперервності історії.

Робота Полякової демонструє, як мистецтво може взаємодіяти з простором, що пережив катастрофу. Воно не приховує минуле й не намагається стерти сліди руйнування, а створює новий шар пам’яті, який співіснує з попереднім.

Частиною проєкту стала також реновація локації навколо панно. Простір оновили, щоб зробити його комфортнішим і доступнішим для жителів міста. Таким чином мистецька резиденція вийшла за межі створення окремого об’єкта та вплинула на повсякденне середовище громади.

Для публічного мистецтва такий підхід має принципове значення. Інсталяція в міському просторі не повинна існувати ізольовано від людей, які щодня проходять поруч. Її успіх залежить не лише від художньої якості, а й від здатності створити місце для зустрічей, спілкування та відпочинку.

Оновлена локація може стати новою точкою тяжіння для мешканців Салемі. Панно буде змінюватися під впливом природного світла, сезонів і присутності людей, поступово стаючи звичною частиною міського ландшафту.

Резиденції на кшталт Salemi Ceramics створюють умови для діалогу між художниками та локальними спільнотами. Митець отримує можливість працювати з місцевими матеріалами, знаннями й культурними кодами, а місто — новий погляд на власну спадщину.

У випадку Івани Полякової цей обмін відбувся між півднем Італії та півднем України. Виноградна лоза стала спільним образом для двох регіонів, які мають різну історію, але подібне ставлення до двору, тіні, родинного спілкування та життя просто неба.

Панно не копіює конкретний сицилійський або український орнамент. Художниця створила власну візуальну мову, у якій місцеві мотиви взаємодіють з особистими спогадами. Завдяки цьому робота уникає буквального цитування та перетворюється на самостійне висловлювання.

У сучасному українському мистецтві тема пам’яті стала однією з ключових. Художники звертаються до родинних архівів, утрачених будинків, знайомих краєвидів і предметів побуту, намагаючись осмислити досвід війни, переміщення та розриву з минулим.

Робота Полякової говорить про ці переживання без прямого зображення воєнних подій. У ній немає буквальної документальності, однак відчуття відстані від дому та потреба зберегти особисті образи прочитуються через саму структуру композиції.

«В затишку тіні спогаду» можна сприймати як розповідь про культурну пам’ять, яка не обмежується державними кордонами. Людина здатна впізнати знайомий образ у чужому місті та через нього по-новому побачити власне минуле.

Монументальна робота в Салемі також представляє сучасне українське мистецтво в міжнародному середовищі. Вона показує Україну не лише через воєнний контекст, а як країну з розвиненою художньою школою, власними керамічними традиціями та митцями, здатними працювати з історією інших культур.

Участь українських авторів у міжнародних резиденціях сприяє професійному обміну й створює довготривалі зв’язки між інституціями. Такі проєкти дозволяють культурі залишатися видимою за кордоном і водночас збагачують українське мистецьке середовище новими техніками та досвідом.

Панно Івани Полякової стало прикладом того, як особистий спогад може перетворитися на громадський мистецький об’єкт. Образ винограду, пов’язаний із дитинством однієї людини, отримав нове життя на стіні будівлі в іншій країні та став доступним для всієї міської громади.

У цій роботі пам’ять не є чимось нерухомим. Вона розростається, подібно до виноградної лози, знаходить нові опори та створює тінь, у якій можуть зустрічатися люди з різним досвідом.