На сайті Президента України зареєстрували дві електронні петиції з вимогою присвоїти звання Героя України народному артисту України Степану Гізі. Ініціативи з’явилися після смерті співака й стали реакцією на суспільний запит гідно вшанувати митця, чия творчість десятиліттями залишалася частиною повсякденного культурного життя країни. Одне зі звернень уже зібрало понад 4 300 голосів, інше — понад 260 підписів із 25 тисяч необхідних для офіційного розгляду. Автори петицій закликають українців підтримати ініціативу як акт національної вдячності людині, яку називають голосом кількох поколінь.
У текстах звернень Степана Гігу характеризують як митця, чия творчість пережила зміну епох, форматів і музичних трендів, залишаючись упізнаваною та емоційно близькою широкій аудиторії. Йдеться не лише про популярність окремих пісень, а про вплив на формування української естрадної традиції кінця ХХ — початку ХХІ століття. Для багатьох слухачів його композиції стали саундтреком особистих історій, родинних свят і важливих життєвих подій, що й пояснює хвилю підтримки після смерті артиста.
Степан Гіга помер 12 грудня в одній з лікарень Львова. Згідно з його заповітом, поховання відбулося на Личаківському цвинтарі — місці спочинку видатних діячів української культури, науки й історії. Прощання з артистом стало помітною подією для міста й музичної спільноти, а новини про його смерть викликали масштабний відгук у соціальних мережах і медіа.
Майбутній співак народився 16 листопада 1959 року в селі Білки на Закарпатті. Музикою почав займатися ще в дитинстві, співав у шкільному ансамблі та грав на баяні. Його шлях до професійної сцени не був прямим і легким. Після школи Гіга працював слюсарем і водієм, проходив строкову службу в армії, а до Ужгородського музичного училища вступив лише з четвертої спроби. Навчання він завершив екстерном за три роки, що вже тоді свідчило про наполегливість і цілеспрямованість.
У 1983 році Степан Гіга вступив на вокальний факультет Київської консерваторії. Уже на другому курсі став солістом синтез-гурту «Стожари», що дозволило поєднувати академічну освіту з активною сценічною практикою. Згодом він повернувся на Закарпаття й працював солістом обласної філармонії, формуючи власний стиль, у якому поєднувалися елементи естради, попмузики та ліричної пісні.
Наступним етапом стала робота над власними проєктами. Гіга заснував джаз-рок-гурт «Бескид», займався аранжуванням, писав пісні й поступово вибудовував авторське звучання, орієнтоване на широку аудиторію. Він також відкрив студію GIGARecords, що дало змогу контролювати повний цикл створення музики — від запису до випуску альбомів. У 1995 році вийшов його дебютний альбом «Друзі мої», який заклав основу подальшого комерційного й творчого успіху.
Найбільш знаковим для кар’єри співака став альбом «Вулиця Наталі», випущений у 2002 році. Саме він приніс Степану Гізі найбільший комерційний успіх і перший в історії незалежної України «Золотий диск» за продаж мільйона копій. Загалом артист був володарем трьох таких нагород, що є винятковим показником для української естради. Цей успіх засвідчив не лише популярність виконавця, а й здатність української музики конкурувати на масовому ринку без втрати національної ідентичності.
У 1998 році Степану Гізі присвоїли звання заслуженого артиста України, а у 2002-му — народного артиста України. Найбільш упізнаваними піснями вважають композиції «Яворина» та «Сон», які з часом перетворилися на класику української естради й продовжують звучати на радіо, концертах і родинних заходах. Саме ці твори часто згадують автори петицій як приклад культурної спадщини, що переживає свого творця.
Ініціатива щодо присвоєння звання Героя України Степану Гізі вписується в ширшу дискусію про критерії державного вшанування діячів культури. У час війни питання символів, пам’яті та національних авторитетів набуває особливого значення. Петиції стали не лише формальним інструментом, а й способом публічного осмислення ролі митця в історії країни. Чи отримає ініціатива необхідну підтримку — покаже час, однак сам факт її появи свідчить про глибоке місце Степана Гізи в колективній пам’яті українців.
