Приморська районна адміністрація Одеси звернулася до СП «Солінг», яке орендує територію Літнього театру в Міському саду, щодо російськомовних написів і зображення радянського музиканта Віктора Цоя. Копію офіційного листа оприлюднила в соцмережах громадська організація «Деколонізація. Україна». Звернення стало частиною ширшої дискусії про те, як українські міста мають переосмислювати публічний простір під час війни та що робити з елементами, пов’язаними з російською культурою.

За інформацією організації, лист районної адміністрації став реакцією на запит її голови Вадима Позднякова. Ще у квітні він повідомив міську владу про наявність у Міському саду та на прилеглих об’єктах елементів, пов’язаних із російською культурою. У відповідь Приморська районна адміністрація попросила СП «Солінг» розглянути порушене питання, повідомити про результат і надати фотопідтвердження виконаних дій. Формально йдеться не про негайне рішення щодо демонтажу, а про офіційне звернення до орендаря території, який має відреагувати на зауваження.

Написи й портрет Віктора Цоя розміщені на так званій «стіні рок-н-ролу» в Літньому театрі на вулиці Преображенській, 24. Це простір у межах Міського саду — однієї з найвідоміших локацій Одеси, яка має і культурне, і символічне значення для міста. Саме тому будь-які елементи публічного оформлення тут привертають більше уваги, ніж у закритому приватному просторі. Вони стають частиною міського середовища, з яким щодня взаємодіють мешканці та туристи.

У КП «Міськзелентрест» зазначили, що ці об’єкти не перебувають на балансі підприємства. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ділянку, будівлі та споруди за цією адресою орендує СП «Солінг». Саме тому адміністрація звернулася до орендаря, а не до комунального підприємства. Ця деталь важлива, бо в подібних ситуаціях часто виникає питання відповідальності: хто саме має ухвалювати рішення, утримувати територію, змінювати оформлення або відповідати на звернення громади.

«Стіну рок-н-ролу» створили у жовтні 2021 року. На ній зобразили 13 українських та іноземних музикантів. Крім Віктора Цоя, на стіні є портрет ще одного російського музиканта — Петра Мамонова. Водночас в оприлюдненому листі районної адміністрації Мамонова не згадують. Це може свідчити, що офіційне звернення наразі стосується саме тих елементів, які були окремо зазначені у запиті або визнані першочерговими для реагування. Однак сама наявність ще одного російського музиканта на стіні, ймовірно, може стати предметом подальших обговорень.

Ситуація з Літнім театром показує, наскільки складним є процес деколонізації у сфері культури. Одне питання — демонтаж пам’ятників чи перейменування вулиць, де символічний зв’язок з імперською або радянською політикою часто є очевиднішим. Інше — музика, популярна культура й постаті, які для частини людей залишаються частиною особистої пам’яті, молодості або мистецького досвіду. Віктор Цой для багатьох слухачів асоціюється з рок-культурою, протестною естетикою та піснями кінця радянської епохи. Водночас у сучасному українському контексті його образ усе одно належить до російськомовного та радянського культурного поля.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії українські міста значно гостріше реагують на символи, які раніше могли сприйматися нейтрально або ностальгійно. Те, що до 2022 року виглядало як елемент культурної мозаїки, тепер часто читається як продовження присутності російського впливу в українському публічному просторі. Особливо це стосується місць, які перебувають у власності громади, використовуються містянами або є частиною знакових міських локацій. Саме тому питання російськомовних написів і портретів російських діячів виходить за межі естетики й перетворюється на політику пам’яті.

Одеса в цьому сенсі є особливо чутливим містом. Вона має багатокультурну історію, складну мовну ситуацію, потужний міф про «одеську ідентичність» і водночас багаторічну присутність російських культурних наративів. Через це процес деколонізації тут часто супроводжується гострими дискусіями. Одні вважають, що місто має максимально швидко прибрати всі символи, пов’язані з російським культурним простором. Інші побоюються, що разом із такими рішеннями Одеса може втратити частину власної історичної багатошаровості. Але війна змінила рамку цієї розмови: тепер головним питанням є не ностальгія, а безпека ідентичності.

У випадку зі «стіною рок-н-ролу» йдеться не лише про портрет конкретного музиканта. Ідеться про те, які культурні імена місто залишає видимими у своїх публічних просторах. Якщо на стіні є українські та іноземні музиканти, постає питання, чому серед них мають залишатися представники російської культури саме зараз, коли Росія веде війну проти України. Для прихильників деколонізації відповідь очевидна: такі образи треба прибирати або замінювати на українських митців. Для опонентів це може виглядати як надмірне втручання в мистецький простір. Проте сам факт офіційного звернення показує, що питання вже перейшло у площину міської політики.

Російськомовні написи на публічних об’єктах також стають предметом окремої уваги. Мова в міському просторі — це не лише засіб комунікації, а й символічний маркер. Вивіски, написи, меморіальні дошки, мурали та графічні елементи формують відчуття того, чий голос домінує в місті. В умовах війни українська мова дедалі більше сприймається як елемент стійкості й відмежування від країни-агресора. Тому вимога прибрати російськомовні написи з публічної локації цілком вписується в загальну тенденцію українізації міського простору.

Водночас важливо, щоб такі процеси відбувалися юридично коректно й прозоро. Якщо територія перебуває в оренді, місто має діяти через офіційні звернення, договори, балансоутримувачів, відповідні департаменти та правові механізми. Саме це й видно у випадку з листом Приморської районної адміністрації. Вона не просто публічно коментує ситуацію, а звертається до суб’єкта, який орендує ділянку, будівлі та споруди. Це створює документальну рамку для подальших дій і дозволяє вимагати звіт про результат.

Для ГО «Деколонізація. Україна» ця історія є частиною системної роботи з виявлення об’єктів, пов’язаних із російською та радянською культурною присутністю. Подібні організації часто діють як громадський контроль: фіксують проблемні елементи, надсилають звернення до органів влади, публікують відповіді та підтримують увагу до теми. Без такого тиску багато символічних питань могли б залишатися на периферії, особливо якщо вони не стосуються великих пам’ятників або резонансних назв вулиць.

Сама «стіна рок-н-ролу» може бути переосмислена без втрати ідеї. Якщо її задум полягав у вшануванні музикантів і рок-культури, це не обов’язково має означати збереження російських постатей. Українська музика має достатньо сильних імен, які можуть органічно замінити суперечливі образи. Крім того, світова рок- і попкультура значно ширша за радянсько-російський канон. Тому оновлення стіни могло б стати не актом стирання, а можливістю зробити її актуальнішою, ближчою до українського контексту й зрозумілішою для сучасної Одеси.

Питання Петра Мамонова, якого не згадали в листі, але чий портрет також є на стіні, показує, що процес може не завершитися одним зверненням. Якщо логіка полягає в усуненні російських культурних маркерів із публічного простору, то вона має застосовуватися послідовно. Інакше виникатимуть нові запитання: чому один образ вважають проблемним, а інший залишають без уваги. Для міської влади це означає потребу не лише реагувати на окремі запити, а й виробляти зрозумілі правила для таких випадків.

У ширшому сенсі ця ситуація демонструє, як війна змушує українські міста заново переглядати навіть ті об’єкти, які ще кілька років тому здавалися суто декоративними або розважальними. Портрет музиканта на стіні, напис у культурному просторі, мова афіші чи назва закладу — усе це тепер може стати частиною дискусії про колоніальну спадщину. І хоча такі розмови іноді здаються дрібними порівняно з великими викликами війни, саме з них складається щоденний вигляд українського міста.

Для Одеси майбутнє рішення щодо «стіни рок-н-ролу» може стати показовим. Якщо орендар відреагує на звернення й оновить простір, це буде прикладом того, як міська влада, громадськість і користувач території можуть вирішувати символічні питання без затягування. Якщо ж реакції не буде або вона виявиться формальною, тема, ймовірно, отримає новий публічний резонанс. У будь-якому разі дискусія вже вийшла за межі однієї стіни й стала частиною ширшої розмови про те, якою має бути культурна мапа Одеси під час війни.

Літній театр у Міському саду — це простір, який може працювати на сучасну українську культуру, музику й публічне життя. Саме тому питання його візуального наповнення має значення. Публічні локації не є нейтральними: вони або підтримують нові сенси, або продовжують відтворювати старі. Сьогодні Одеса, як і багато інших міст України, стоїть перед вибором — залишати російсько-радянські культурні маркери як «частину історії» чи поступово замінювати їх на образи, які відповідають українській реальності, пам’яті та майбутньому.