Фестиваль «Вирій» на ВДНГ став однією з найпомітніших музичних і культурних подій київського літа 2026 року. Простір КИТ на кілька днів перетворився на окремий світ із концертами, перформансами, етнічними мотивами, провокаційними образами та тисячами людей, які прийшли не лише послухати артистів, а й самим стати частиною фестивальної естетики. «Вирій» виявився значно ширшим за звичайний набір сцен і гучних імен: навколо нього майже одразу почалася дискусія про сучасну українську культуру, свободу самовираження, війну і те, чи зобов’язаний кожен великий захід сьогодні перетворюватися на громадянський маніфест.

Атмосфера фестивалю постійно змінювалася. Десь люди поспішали між сценами, намагаючись побачити якомога більше артистів та перформансів, десь годинами залишалися біля одного майданчика, танцювали або просто розглядали костюми інших відвідувачів. Однією з головних особливостей «Вирію» стала сама публіка — яскраві образи, прикраси, сучасні інтерпретації етнічного одягу, природність і демонстративна свобода. У певний момент межа між артистами та глядачами починала розмиватися, а фестиваль дедалі більше нагадував великий спільний перформанс.

Одним із найбільш емоційних епізодів став концерт Vivienne Mort. Перед виступом Даніела Заюшкіна розповіла, чому останнім часом рідко з’являється на сцені: близька їй людина отримала тяжке поранення на війні та проходить складну реабілітацію у Дніпрі. Артистка читала підготовлений текст із телефона, її голос тремтів, а емоції було складно стримувати. Після цієї розповіді концерт Vivienne Mort перестав бути просто фестивальним сетом і перетворився на особисту сповідь людини, для якої війна існує не десь на тлі, а безпосередньо всередині життя.

У співі Даніела почувалася значно впевненіше, і саме музика стала для неї способом говорити про біль, страх та очікування. Між композиціями артистка закликала аудиторію об’єднувати голоси та уважніше слухати зміст пісень. Зокрема, вона нагадала, що «Східний експрес», який на поверхні можна сприйняти як історію особистих стосунків, приховує значно глибший воєнний контекст.

Іншу частину фестивальної енергії представляли «Воплі Відоплясова» та Олег Скрипка. Тут не було потреби шукати складні підтексти — гурт дав той драйв, якого від нього й очікує публіка. Знайомі композиції, танці та постійний контакт із залом вкотре показали, наскільки добре Скрипка розуміє механіку великих подій з етнічною складовою. Десятиліття фестивального досвіду дозволяють йому не просто виконувати хіти, а втягувати різну аудиторію у спільне святкування.

Окремою подією став перформанс Freedom Ballet, який тривав близько 15 хвилин, але виявився одним із найбільш обговорюваних номерів фестивалю. Постановка починалася ще до виходу танцівників на сцену: артисти в накидках рухалися територією «Вирію», привертаючи увагу відвідувачів, а їхній шлях поступово ставав частиною самого дійства. Пластика, костюми та загальна режисура добре відповідали заявленій концепції свободи, дикості та сучасного прочитання етнічності.

Саме Freedom Ballet водночас став приводом для суперечок у соцмережах. Частина користувачів почала подавати візуальний стиль перформансу мало не як образ усього фестивалю, хоча «Вирій» пропонував набагато ширший спектр естетики. Дискусія швидко вийшла за межі конкретної постановки і торкнулася питання, якою взагалі може бути сучасна українська етніка — строго традиційною чи навпаки максимально вільною, провокаційною і відкритою до експериментів.

Серед музичних акцентів особливо виділився The Maneken Євгена Філатова. Його програма поєднувала електроніку, живі інструменти та різні музичні напрями. За майже два десятиліття існування проєкту змінилися тренди, аудиторія та сама українська музична індустрія, однак The Maneken залишається впізнаваною і стабільно якісною одиницею.

Важливою частиною шоу стала команда музикантів та беквокалістів, серед яких Денніс Аду, Даша Мінєєва та DIMA LIBRA. В окремих епізодах саме колективне звучання ставало одним із головних козирів програми. Філатов окремо відзначив свою команду зі сцени, показавши, що The Maneken у нинішньому вигляді — це не лише його персональний музичний проєкт, а спільна робота сильних виконавців.

Послухати Філатова прийшов і Святослав Вакарчук. Його присутність мала додатковий символізм, адже в одному з треків нового альбому The Maneken використано семпл із композиції «Квітка» «Океану Ельзи». Серед гостей можна було помітити й інших представників української музичної та креативної індустрій.

Одним із найтепліших моментів «Вирію» стала поява ONUKA. Євген Філатов представив Нату Жижченко як людину, без якої не уявляє свого життя. Спочатку вона приєдналася до виступу із сопілкою, а потім додала вокал. При цьому епізод не виглядав типовим фестивальним виходом запрошеної знаменитості. ONUKA не перетягувала шоу на себе, а органічно вписалася у музичний світ The Maneken — Філатов із гітарою та Жижченко із сопілкою створили відчуття одного творчого простору.

Показовою стала й реакція слухачів на українськомовні композиції The Maneken. Англомовні треки звучали професійно та відповідали естетиці проєкту, однак саме українське слово викликало значно сильнішу емоційну реакцію публіки. Це тенденція, яку сьогодні можна помітити у творчості багатьох українських артистів: аудиторія готова приймати іншомовний матеріал, але найбільш безпосередній зв’язок часто виникає саме через українську мову.

Не обійшовся фестиваль і без критики. У соцмережах «Вирію» закидали недостатньо виражену благодійну складову, питання щодо комунікації попередньої реєстрації для військових та нібито надмірну відірваність події від воєнної реальності. Частину претензій можна розглядати як цілком предметні комунікаційні питання, однак навколо них швидко виникла значно ширша суперечка.

Чи повинна кожна велика культурна подія під час війни постійно доводити власний патріотизм? «Вирій» фактично став майданчиком і для такої дискусії. Команда «Куражу», пов’язана з простором КИТ, системно проводить благодійні заходи, підтримує збори та соціальні ініціативи. Відсутність окремої кампанії, винесеної в центр конкретного фестивалю, сама по собі не означає байдужості до війни.

Водночас реальність української масової культури сьогодні полягає саме у співіснуванні дуже різних потреб. Люди можуть донатити, волонтерити, мати близьких на фронті, реагувати на повітряні тривоги — і паралельно хотіти кілька годин танцювати, слухати музику, фотографувати красиві костюми та зустрічатися з друзями. Право хоча б іноді відпочити не обов’язково суперечить усвідомленню війни.

Після фестивалю 2026 року у «Вирію» з’являється цікава перспектива. У майбутніх лайнапах тут органічно могли б з’явитися Latexfauna зі спеціально створеною програмою, LAMA з її впізнаваною естетикою або KAZKA з переосмисленням українських народних пісень. Потенційно цікавим міг би стати й окремий електронний спешл Артема Пивоварова.

Але головний результат першого великого «Вирію» полягає навіть не в списку артистів. Фестиваль має шанс стати подією, заради якої люди приїжджатимуть до Києва з інших міст, місяцями готуватимуть костюми та прикраси й створюватимуть власне бачення сучасної української культури. Якщо цей ефект вдасться зберегти, головним хедлайнером наступних «Виріїв» поступово може стати вже не конкретний артист, а сама сформована навколо фестивалю спільнота.