Український фотограф і колишній моряк Ярослав Андріянов представив фотокнигу Sevastopol Unity — документальний проєкт, який відтворює атмосферу молодіжної культури Севастополя до 2014 року. У центрі роботи — особистий досвід автора, його спогади про підліткові роки, субкультури, музику, скейтбординг і життя у місті, яке після анексії Росією змінилося до невпізнаваності. Проєкт уже викликає значний резонанс у креативному середовищі, адже поєднує в собі архівну фотографію, культурну рефлексію та політичний контекст.
Андріянов народився в Тернополі, однак саме Севастополь став ключовим місцем його становлення. Там пройшли його дитинство, навчання і перші професійні кроки. Важливою частиною його ідентичності була українська мова, якою спілкувалися в родині. У місті, де домінувала російська культурна присутність, це часто ставало приводом для тиску й булінгу, однак водночас формувало коло однодумців і внутрішню стійкість. Саме цей досвід, за словами автора, став одним із фундаментів його світогляду.
Фотокнига фіксує період, коли Севастополь існував у двох паралельних реальностях. З одного боку — це було місто свободи, моря, музики і молодіжних тусовок, де підлітки жили інтенсивним і насиченим життям. Скейтбординг, вечірки, експерименти з музикою — від постпанку до електроклешу — формували альтернативну культурну сцену. З іншого боку — місто залишалося потужною військовою базою з постійною присутністю російського флоту, колючим дротом і закритими територіями. Ці два світи співіснували, часто вступаючи у прямий конфлікт.
Одним із символів цього протистояння стала «Мінка» — саморобний скейт-парк, облаштований молоддю на занедбаній території російського флоту. За цей простір точилася постійна боротьба: військові намагалися витіснити підлітків, руйнували конструкції, а ті знову і знову відбудовували парк. Ця історія стала метафорою ширшого конфлікту між свободою самовираження і системою контролю, який згодом проявився у значно жорсткішій формі.
Анексію Криму Андріянов застав, працюючи моряком на круїзних лайнерах у США. Він спостерігав за подіями здалеку, через новини, що лише підсилювало відчуття відчуження і безсилля. За його словами, це був момент усвідомлення, що світ, який він знав, зникає, а для більшості міжнародної аудиторії ці події залишаються лише інформаційним фоном. Цей досвід став точкою відліку для майбутнього проєкту.
Повернувшись до Криму після анексії, автор побачив радикальні зміни. Культурний ландшафт міста трансформувався, багато знакових для молоді місць зникли або змінили формат. Замість модних барів з’являлися заклади з іншим, більш утилітарним характером, що символізувало втрату тієї атмосфери свободи, яка колись визначала місто. Саме це відчуття втрати стало одним із ключових мотивів фотокниги.
Sevastopol Unity виросла з особистого архіву автора. Спочатку це була ідея невеликого зіну для вузького кола друзів, однак із часом проєкт значно розширився. Андріянов почав відновлювати старі плівкові знімки, збирати матеріали з архівів друзів, сканувати кадри, деякі з яких десятиліттями залишалися непроявленими. У підсумку книга об’єднала близько 300 фотографій, що фіксують живу, нецензуровану історію міста.
Назва проєкту має іронічне походження і відсилає до локального мем-контексту. Вислів «севастопольське юніті» свого часу виник у середовищі хардкор-панк сцени після одного з концертів, де фраза зі сцени спровокувала конфлікт у залі. Згодом цей епізод став частиною локального фольклору, а для автора — символом суперечливості та енергії тієї культури, яку він документує.
Фотокнига не має однозначного трактування. Для самого Андріянова це історія про енергію молодості і середовище, яке його сформувало. Для його близьких — це розповідь про втрачений світ, який більше не існує. Для ширшої аудиторії — це документ епохи, що дозволяє побачити Крим поза політичними кліше, через призму особистих історій і культурних практик.
У контексті сучасної України Sevastopol Unity набуває особливого значення. Вона не лише зберігає пам’ять про довоєнний Крим, а й формує альтернативний наратив, у якому півострів постає як частина українського культурного простору. Через фотографії, тексти і особисті спогади проєкт повертає голос тим, хто жив і творив у цьому середовищі.
Таким чином, робота Андріянова виходить за межі фотокниги і стає важливим культурним документом. Вона фіксує момент часу, який уже неможливо відтворити, і водночас нагадує про цінність свободи, ідентичності та пам’яті в умовах історичних змін.
