Полтавський художній музей Віктора Бажана планує викупити пам’ятник російському письменнику Михайлу Булгакову, який нещодавно демонтували на Андріївському узвозі у Києві. Про це засновник музею Віктор Бажан розповів «Суспільному». За його словами, йдеться не про повернення монумента в публічний простір як символа вшанування письменника, а про збереження скульптури як мистецького об’єкта, пов’язаного з роботою українського скульптора Миколи Рапая.
Пам’ятник Булгакову демонтували 4 червня. Рішення про його демонтаж Київрада ухвалила у грудні 2025 року в межах процесу дерусифікації міського простору. Монумент стояв біля літературно-меморіального музею Булгакова на Андріївському узвозі та залишався одним із найвідоміших пам’ятників, присвячених письменнику в Україні. Його зникнення з однієї з найвпізнаваніших київських вулиць стало не просто технічним виконанням рішення міської влади, а частиною ширшої дискусії про пам’ять, культуру, імперську спадщину та межі збереження мистецьких об’єктів.
Віктор Бажан пояснює свою ініціативу бажанням не допустити втрати самої скульптури. За його словами, його бентежить, що зникає мистецька спадщина. Водночас він наголошує, що не має наміру популяризувати чи прославляти Булгакова. Ідея полягає в тому, щоб залишити пам’ятник на збереження у дворику музею. Така позиція фактично пропонує інший спосіб поводження з демонтованими монументами: не обов’язково повертати їх у центральний міський простір, але й не знищувати без можливості подальшого дослідження, переосмислення чи музейного показу.
Наразі музей веде переговори з родиною скульптора Миколи Рапая щодо вартості монумента. Після досягнення домовленостей пам’ятник планують перевезти до Полтави та встановити на території музею. Для родини автора це також важливий момент, адже після демонтажу постає питання не лише політичної долі об’єкта, а й відповідальності за роботу митця. Бажан прямо говорить про бажання зняти цю відповідальність із родини скульптора, взявши монумент на збереження в музейному просторі.
Історія пам’ятника Булгакову є складною саме тому, що в ній перетинаються кілька різних площин. З одного боку, йдеться про російського письменника, постать якого в Україні після початку повномасштабної війни дедалі частіше розглядають через призму імперського культурного впливу. З іншого — про Київ, де Булгаков народився, жив і який став важливим простором його біографії та літературної уяви. З третього — про сам пам’ятник як твір скульптора Миколи Рапая, тобто окремий мистецький об’єкт, що має власну авторську, пластичну й міську історію.
Прихильники демонтажу називали пам’ятник частиною процесу відмови від імперських символів у публічному просторі. Для них присутність монументів російським культурним діячам у центрі української столиці є продовженням старої символічної ієрархії, у якій російська культура десятиліттями займала привілейоване місце. Після повномасштабного вторгнення Росії ця дискусія стала значно гострішою. Багато українських міст почали активно переглядати назви вулиць, пам’ятники, меморіальні дошки та інші знаки, які пов’язували міський простір із російською імперською або радянською традицією.
Водночас критики демонтажу наголошували на культурній і літературній значущості Булгакова, а також на його біографічному зв’язку з Києвом. Для них пам’ятник біля музею на Андріївському узвозі був не лише знаком російської культури, а й частиною локального київського сюжету. Саме через цю подвійність постать Булгакова в Україні залишається суперечливою: її неможливо просто викреслити з історії міста, але й неможливо сприймати поза контекстом російської культурної політики та війни.
Демонтаж пам’ятника на Андріївському узвозі став одним із прикладів того, як дерусифікація переходить від перейменувань до складніших питань культурної спадщини. З назвами вулиць чи топонімами рішення часто виглядає зрозумілішим: місто відмовляється від символів, які не відповідають сучасній українській ідентичності. З монументами ситуація складніша. Вони є не лише політичними знаками, а й матеріальними творами мистецтва, створеними конкретними авторами, у конкретний час і з певною художньою якістю.
Саме тому ідея музейного збереження може стати компромісним підходом. Демонтований пам’ятник перестає виконувати функцію публічного вшанування в центрі столиці, але водночас не зникає як артефакт. У музейному чи напівмузейному просторі його можна показувати з поясненням контексту: ким був Булгаков, чому пам’ятник встановили саме на Андріївському узвозі, хто його створив, чому його демонтували та як змінилося ставлення суспільства до подібних символів після російської агресії.
Такий підхід важливий для культури пам’яті. Суспільство, яке переосмислює минуле, не завжди має обирати між двома крайнощами — залишити все як було або повністю знищити. Іноді доречнішим є перенесення, архівування, музейне збереження або зміна способу експонування. У публічному просторі пам’ятник працює як знак пошани. У музейному просторі той самий об’єкт може стати приводом для критичної розмови. Різниця між цими форматами принципова.
Для Києва демонтаж пам’ятника Булгакову також став символом зміни ставлення до Андріївського узвозу. Ця вулиця давно є одним із головних культурних маршрутів столиці, пов’язаним із літературою, театром, мистецтвом, туризмом і пам’яттю старого міста. Однак саме через свою символічність вона потребує особливо уважного перегляду того, які постаті й наративи там представлені. У час війни питання «кого місто вшановує» набуває не декоративного, а політичного й морального значення.
Для Полтави можлива поява демонтованого пам’ятника у дворику музею Віктора Бажана може стати окремим культурним кейсом. Якщо монумент справді перевезуть, важливо, як саме його буде представлено. Без контексту та пояснення такий об’єкт може викликати нову хвилю критики. Натомість із чесним коментарем про демонтаж, дерусифікацію, автора скульптури та зміну символічного статусу пам’ятника він може працювати як частина складної розмови про мистецтво й пам’ять.
Питання також у тому, чи готові українські музеї брати на себе роль місць для зберігання суперечливої спадщини. Війна змусила Україну швидко й болісно переглядати культурний простір, але самі демонтовані об’єкти не зникають автоматично з історії. Вони потребують рішень: де їх зберігати, як описувати, чи показувати публіці, як уникнути їхнього перетворення на місця ностальгії за імперським минулим і як водночас не втратити мистецьку роботу українських авторів.
У цьому сенсі ініціатива Віктора Бажана може відкрити ширшу дискусію про майбутнє демонтованих пам’ятників. Українські міста вже мають і матимуть дедалі більше таких об’єктів. Частина з них може не мати значної художньої цінності, інші можуть бути важливими саме як твори скульптури, дизайну чи монументального мистецтва. Рішення щодо кожного з них потребує окремої оцінки, а не автоматичного підходу. Бо дерусифікація — це не лише фізичне прибирання символів, а й створення нової системи культурних смислів.
Пам’ятник Булгакову на Андріївському узвозі вже втратив своє попереднє місце в міському ландшафті. Якщо його викупить Полтавський художній музей, він отримає інший статус: не знака вшанування в центрі Києва, а музейного об’єкта, що засвідчує певний етап української культурної історії. Саме від способу цього нового представлення залежатиме, чи стане перенесення прикладом відповідального поводження зі складною спадщиною, чи лише продовжить конфлікт навколо імені Булгакова.
Ця історія показує, що українське суспільство входить у складніший етап роботи з минулим. Уже недостатньо просто прибрати імперські символи з площ і вулиць. Потрібно пояснювати, що з ними відбувається далі, чому одні об’єкти знищують, інші переносять, а ще інші зберігають у музеях. Потрібно відокремлювати вшанування від дослідження, пропагандистський символ від мистецького твору, публічну пам’ять від музейного архіву. Саме в таких деталях формується зріла культурна політика.
Можливий переїзд пам’ятника Булгакову до Полтави навряд чи завершить суперечки навколо цієї постаті. Але він може стати прикладом того, як українські інституції шукають способи не втрачати мистецькі об’єкти, одночасно змінюючи їхнє значення. У центрі Києва цей пам’ятник був частиною публічного вшанування письменника. У музейному дворику він може стати свідченням епохи, дискусії та складного процесу переосмислення культурної спадщини під час війни.
