Верховна Рада ухвалила закон про створення Українського національного пантеону. Документ має закласти правові основи для появи державного меморіального комплексу, який стане місцем вшанування видатних українців, пов’язаних із державотворенням, військовою історією, культурою, наукою, освітою, релігією та боротьбою за незалежність. Ідея Пантеону для України є не лише питанням меморіальної архітектури. Йдеться про формування спільного простору пам’яті, у якому історія країни буде представлена не фрагментарно, а як безперервна традиція — від Русі до сучасної України.
Згідно із законом, у Києві планують створити єдиний національний простір, що символізуватиме українську державність. Комплекс стане місцем почесних перепоховань визначних діячів, а також встановлення кенотафів для тих, чиї останки неможливо повернути в Україну. Це особливо важливо для країни, історія якої століттями була пов’язана з імперськими заборонами, еміграцією, репресіями, війнами, депортаціями та знищенням пам’яті про власних героїв. Багато українських діячів поховані за межами держави або в місцях, які неможливо повноцінно включити в національний меморіальний простір. Пантеон має частково виправити цю розірваність.
Окрім меморіальної функції, Пантеон використовуватимуть для державних церемоній. Тут зможуть вручати найвищі державні нагороди, а відвідування комплексу стане частиною офіційного протоколу під час візитів іноземних лідерів і делегацій. Це означає, що майбутній простір має виконувати не лише роль кладовища чи меморіалу, а й функцію державного символу. Він має стати місцем, де Україна представлятиме свою історію світові й водночас сама для себе формулюватиме, кого і за що вшановує.
Право бути вшанованими у Національному пантеоні матимуть глави українських держав різних історичних епох, президенти України, за винятком тих, кого усунули з посади в порядку імпічменту, головнокомандувачі українських військових формувань, а також видатні діячі науки, культури, освіти, релігії та державотворення. До цього переліку також увійшли лауреати Нобелівської премії, пов’язані з Україною. Такий широкий підхід показує, що Пантеон не має бути простором лише для політиків або військових. Він має представляти різні виміри українського внеску в історію: інтелектуальний, культурний, духовний, науковий і державний.
Це принципово важливо, адже українська історія складається не лише з воєн і політичних рішень. Державність формували також письменники, філософи, науковці, митці, освітяни, церковні діячі, правозахисники, дипломати, військові командири, дисиденти й люди, які в різні епохи зберігали українську мову, культуру та ідею свободи. Пантеон може стати місцем, де ці постаті будуть представлені поруч, у спільній рамці національної пам’яті.
Закон також визначає, хто не може бути включений до Пантеону. Йдеться про осіб, засуджених за злочини проти національної безпеки України чи міжнародного правопорядку, а також тих, на кого поширюється законодавство про засудження комуністичного, нацистського та російського тоталітарних режимів. Така норма має захистити майбутній меморіальний комплекс від політичних маніпуляцій і спроб ушанування людей, чия діяльність суперечила українській незалежності, правам людини або базовим принципам демократичної держави.
Важливо, що рішення про перепоховання ухвалюватимуть лише за згодою близьких родичів померлого. Це чутливий момент, адже меморіальна політика не може ігнорувати приватний вимір пам’яті. Навіть коли йдеться про видатних діячів, їхні останки не мають ставати об’єктом лише державного рішення. Згода родини є необхідною умовою, яка дозволяє поєднати публічне вшанування з повагою до близьких і до особистої історії людини.
Кандидатури для включення до Пантеону оцінюватиме спеціальний дорадчий орган за участю істориків, науковців і представників Українського інституту національної пам’яті. Перед остаточним рішенням проводитимуть громадське обговорення. Така процедура має зробити процес більш відкритим і професійним. Адже питання, кого саме вшановувати на найвищому державному рівні, завжди є складним. Воно потребує не лише політичної волі, а й історичної експертизи, суспільної довіри та готовності до дискусій.
Український національний пантеон може стати відповіддю на давню проблему фрагментарності національної пам’яті. У різні історичні періоди українські діячі були розпорошені між різними країнами, імперіями, цвинтарями, архівами й меморіальними традиціями. Частину постатей радянська влада замовчувала, частину демонізувала, частину привласнювала, а частину просто викреслювала з офіційної історії. Через це Україна довго не мала єдиного простору, де можна було б у державний спосіб ушановувати людей, які творили її політичну, культурну й духовну тяглість.
Особливої ваги ця ідея набуває під час повномасштабної війни. Україна щодня втрачає людей, які захищають її незалежність, а водночас веде боротьбу за право на власну історію. Російська агресія спрямована не лише проти територій, а й проти української ідентичності, культури та пам’яті. У такому контексті Пантеон може стати місцем, де буде зафіксовано: українська державність не почалася вчора і не є випадковою. Вона має глибоке коріння, своїх творців, захисників, мислителів і мучеників.
Водночас створення такого комплексу потребуватиме дуже обережного підходу. Пантеон не повинен перетворитися на політичний інструмент поточної влади або простір швидких символічних рішень. Його сила залежатиме від прозорості процедур, якості архітектурного рішення, поваги до історичного контексту й здатності представляти різні епохи без спрощення. Якщо комплекс має символізувати державність від Русі до сучасної України, його концепція повинна бути глибокою, професійною й зрозумілою для суспільства.
Окреме питання — архітектурна якість майбутнього Пантеону. Простір такого рівня не може бути випадковим набором пам’ятних знаків. Він має поєднувати меморіальність, урочистість, доступність, тишу, державний протокол і людський масштаб. Це має бути місце, куди приходитимуть не лише офіційні делегації, а й школярі, родини, ветерани, дослідники, туристи, кияни й українці з різних регіонів. Пантеон має працювати як простір пам’яті, а не як закритий церемоніальний об’єкт.
Не менш важливою буде освітня функція. Якщо комплекс створять якісно, він може стати місцем, де через експозиції, цифрові архіви, екскурсії, лекції та публічні програми розповідатимуть про українських державників, військових, науковців, митців і духовних лідерів. Такий простір може допомогти суспільству краще розуміти власну історію не лише через шкільні підручники, а через особисті біографії людей, які впливали на долю країни.
Пантеон також може виконати важливу деколонізаційну функцію. Упродовж століть українська пам’ять часто існувала під тиском чужих імперських наративів. Українських діячів або представляли як частину російської чи радянської історії, або змальовували як «зрадників», «націоналістів», «небезпечних елементів» чи периферійних персонажів. Власний національний Пантеон може допомогти повернути цих людей у центр української історії та показати їх у власному, а не нав’язаному контексті.
Однак разом із можливостями виникають і ризики. Суспільство може дискутувати щодо окремих кандидатур, історичних оцінок, релігійного чи політичного балансу, регіонального представництва та меж між науковим підходом і героїзацією. Такі дискусії неминучі. Вони не є слабкістю, якщо відбуваються відкрито й фахово. Навпаки, зріла меморіальна політика передбачає складні розмови про минуле, а не лише прості й зручні рішення.
Для Києва створення Пантеону означатиме появу нового простору національного значення. Столиця вже має багато меморіальних місць, пов’язаних із війнами, репресіями, Голодомором, Революцією Гідності та видатними діячами культури. Але Український національний пантеон має стати інституцією іншого масштабу — не окремим пам’ятником певній події, а місцем, де зібрана символічна лінія української державності. Це велика відповідальність для міста, держави й усіх, хто братиме участь у створенні комплексу.
Ухвалення закону є лише першим кроком. Попереду — визначення практичних процедур, створення дорадчого органу, підготовка концепції, обговорення кандидатур, архітектурні рішення, питання землі, фінансування, управління та взаємодії з родинами. Від того, як саме ці кроки будуть реалізовані, залежатиме, чи стане Пантеон живим і шанованим простором, чи залишиться формальною державною ініціативою.
Український національний пантеон може стати одним із найважливіших меморіальних проєктів незалежної України. Він має шанс поєднати пам’ять про давні епохи, визвольні змагання, культуру, науку, духовність і сучасну боротьбу за свободу. У країні, яка платить надзвичайно високу ціну за свою незалежність, такий простір потрібен не лише для минулого. Він потрібен майбутньому — щоб наступні покоління бачили, що державність створюють конкретні люди, а пам’ять про них є частиною сили нації.
