У Швейцарії розпочався 79-й Міжнародний кінофестиваль у Локарно — один із найстаріших і найпрестижніших кінофорумів Європи. Цьогоріч Україна представлена одразу трьома стрічками в різних конкурсних секціях фестивалю. Серед них — новий фільм Наталки Ворожбит «Демони», для якого показ у Локарно стане світовою прем’єрою.

Фестиваль у Локарно проводять із 1946 року. За десятиліття він сформував репутацію майданчика, де поруч із роботами відомих режисерів відкривають нові імена та експериментальне авторське кіно. Для кінематографістів потрапляння до конкурсної програми Локарно є важливою міжнародною подією, а переможці отримують одну з найвідоміших європейських кінонагород — «Золотого леопарда».

Однією з головних українських прем’єр цього року стане стрічка «Демони» Наталки Ворожбит. Її покажуть 13 серпня у конкурсній секції Concorso Cineasti del Presente, яка традиційно зосереджена на нових режисерських роботах і сучасних авторських висловлюваннях.

Події «Демонів» розгортаються на Полтавщині у 1990-х роках. У центрі історії — жінка, яка закохується в росіянина. Чоловік представляється письменником, однак поступово навколо нього виникає дедалі більше незрозумілих обставин. Реалістичне повсякденне життя героїв починає переплітатися з містикою, а межа між справжнім і надприродним стає дедалі менш очевидною.

Полтавщина у фільмі постає не лише як місце дії, а як окремий світ зі своїми законами, атмосферою та відчуттям прихованої небезпеки. 1990-ті роки також створюють особливе тло — період після розпаду Радянського Союзу, коли старі правила вже перестали працювати, а нові ще не сформувалися.

Головну роль у «Демонах» виконала Руслана Писанка. Для акторки ця стрічка стала останньою великою роботою в кіно. Її участь надає прем’єрі особливого значення, адже українські глядачі протягом десятиліть знали Писанку як телеведучу, акторку театру та кіно, а її образ став одним із найбільш упізнаваних в українському медіапросторі.

Наталка Ворожбит відома насамперед як драматургиня, сценаристка та режисерка, яка послідовно працює з темами української історії, війни, суспільних травм і людських стосунків. Її попередні роботи вирізнялися поєднанням побутової достовірності, чорного гумору, психологічної напруги та уваги до живої мови.

Світова прем’єра «Демонів» на фестивалі такого рівня дає фільму можливість одразу потрапити до міжнародного кіноконтексту. Після фестивальних показів стрічки часто отримують подальше життя на інших кінофорумах, знаходять міжнародних дистриб’юторів та виходять у прокат у різних країнах.

Ще однією роботою з українською участю стала стрічка «Я рідко прокидаюсь мріючи» режисерки Ізабель Стівер. Це копродукція України та Німеччини, яка увійшла до основного міжнародного конкурсу фестивалю.

Фільм розповідає історію молодої квір-пари, яка проходить через гендерний перехід одного з партнерів. Особисті зміни героїв відбуваються паралельно з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Таким чином приватна історія про ідентичність, близькість та трансформацію розгортається на тлі масштабної суспільної катастрофи. Герої змушені одночасно переосмислювати власні стосунки та пристосовуватися до реальності війни, яка радикально змінює їхнє повсякденне життя і майбутнє.

Для сучасного українського кіно такі міжнародні копродукції мають особливе значення. Вони дозволяють об’єднувати творчі команди з різних країн, залучати додаткове фінансування та представляти українські теми міжнародній аудиторії не лише через документальні свідчення війни, а й через складні особисті історії.

Третьою українською роботою в Локарно стане короткометражний фільм «Ще один день у металевій коробці» режисера Гліба Фельдмана. Стрічка тривалістю 18 хвилин увійшла до конкурсу Pardi di Domani.

Ця програма орієнтована передусім на короткометражне кіно та молодих авторів. Для режисерів участь у Pardi di Domani може стати важливим кроком до подальшої міжнародної кар’єри, адже Локарно традиційно приділяє значну увагу новим кінематографічним голосам.

Присутність одразу трьох українських стрічок у різних конкурсних секціях демонструє широту тем і форматів, із якими сьогодні працює українське кіно. Це містична драма про 1990-ті, копродукційна історія про особисту трансформацію на тлі війни та короткометражна авторська робота.

Після початку повномасштабного вторгнення українські фільми стали значно помітнішими на міжнародних фестивалях. Водночас дедалі важливішим залишається те, що український кінематограф не зводиться винятково до безпосереднього документування війни.

Режисери продовжують говорити про пам’ять, історію, особисті стосунки, ідентичність, регіональну культуру та минуле країни. Війна часто присутня у цих роботах як неминучий контекст, але не обов’язково є їхньою єдиною темою.

Сам фестиваль у Локарно має особливу атмосферу серед великих європейських кінофорумів. Його найвідомішою локацією є П’яцца Гранде — центральна площа міста, яку під час фестивалю перетворюють на один із найбільших кінотеатрів просто неба.

На вечірні покази там можуть збиратися близько восьми тисяч глядачів. Гігантський екран, встановлений просто серед історичної забудови Локарно, давно став одним із символів фестивалю.

При цьому основна конкурсна програма залишається орієнтованою на авторське кіно. Локарно має репутацію фестивалю, який часто підтримує режисерів ще до того, як вони стають широко відомими міжнародній аудиторії.

Головною нагородою фестивалю є «Золотий леопард». Її присуджують найкращому фільму міжнародного конкурсу. Окрім цього, у Локарно вручають нагороди режисерам, акторам, молодим авторам та короткометражним роботам.

За статусом фестиваль часто ставлять в один ряд із Каннами, Венецією, Берліном і Карловими Варами, хоча Локарно має власну нішу й сильніше тяжіє до незалежного та експериментального кіно.

Для українських авторів присутність на таких майданчиках означає не лише можливість отримати нагороду. Фестивалі є місцем зустрічі режисерів, продюсерів, дистриб’юторів, представників кінофондів і потенційних партнерів для майбутніх проєктів.

Особливої уваги цього року можна очікувати до «Демонів», оскільки Локарно стане першим місцем, де нову роботу Наталки Ворожбит побачить широка міжнародна аудиторія. Фільм також матиме додатковий емоційний вимір через останню велику кінороль Руслани Писанки.

Водночас участь «Я рідко прокидаюсь мріючи» в основному міжнародному конкурсі та «Ще одного дня у металевій коробці» у Pardi di Domani показує, що українська присутність на фестивалі не обмежується одним гучним проєктом.

79-й Міжнародний кінофестиваль у Локарно триватиме до 15 серпня. Протягом фестивальних днів глядачі побачать десятки прем’єр із різних країн, а українські фільми змагатимуться за увагу журі та міжнародної аудиторії поряд із роботами режисерів з усього світу.

Для України цьогорічний Локарно стане ще одним важливим міжнародним майданчиком, де країна говоритиме про себе мовою художнього кіно — через містичну Полтавщину Наталки Ворожбит, складну особисту історію на тлі війни та нове короткометражне авторське кіно.