З 11 червня до 13 вересня 2026 року в Берліні відбудеться масштабна виставка та програма подій «Птах, що не може приземлитися» в межах Київської бієнале. Проєкт повністю займе будівлю Інституту сучасного мистецтва KW і стане однією з найпомітніших міжнародних культурних подій, пов’язаних з Україною, війною, міграцією та переосмисленням політичної географії Європи. Йдеться не лише про виставку сучасного мистецтва, а про складну інтелектуальну платформу на перетині мистецтва, політики, соціальної критики та досвіду спільнот, які живуть у стані переміщення, невизначеності й історичного розриву.

Назва «Птах, що не може приземлитися» звучить як метафора теперішнього часу. У ній є рух, втома, неможливість спокою й відсутність безпечного місця, куди можна повернутися. Для України після початку повномасштабної війни цей образ особливо точний: мільйони людей були змушені залишити домівки, міста втратили звичну форму, родини розділилися між країнами, а саме поняття дому стало не лише географічним, а й емоційним, політичним і травматичним. Але проєкт не обмежується українським досвідом. Він розглядає ширшу зону конфліктів, колоніальних спадків, імперських насильств і міграційних маршрутів, у яких Україна стає частиною складнішої міжнародної карти.

У центрі виставки — поняття «Близькосхідної Європи». Це формулювання навмисно зміщує звичні кордони мислення. Воно пропонує дивитися на пострадянську Східну Європу не як на окремий периферійний регіон між «Заходом» і Росією, а як на простір, пов’язаний із Центральною і Південно-Західною Азією, Середземномор’ям, історіями імперіалізму, ресурсного видобутку, воєн, міграцій і культурних перетинів. Такий підхід руйнує спрощену мапу, де Європа мислиться стабільним центром, а війна, колоніальність чи вимушене переміщення — проблемами «інших» регіонів.

Для українського контексту ця рамка важлива, бо вона дозволяє говорити про російську агресію не як про винятковий регіональний конфлікт, а як про частину ширшої історії імперського насильства. Україна десятиліттями бореться не лише за територіальну цілісність, а й за право самостійно називати себе, свою історію, свою культуру й своє місце у світі. У цьому сенсі Київська бієнале в Берліні працюватиме не просто як презентація українського мистецтва за кордоном, а як спроба переозначити саму оптику, через яку Європа дивиться на схід, південь і простори між ними.

У проєкті беруть участь понад 40 митців і мисткинь із різних поколінь і спільнот, які мешкають у Берліні та за його межами. Серед учасників заявлені Гіто Штеєрл, Мона Хатум, Саодат Ісмаїлова, Олексій Радинський, Анна Звягінцева, Хейналі та Андріана-Ярослава Саєнко, Дана Кавеліна, Альона Каравай, Катаріна Гривул, Ігор Цимбровський та інші. Такий склад одразу показує масштаб задуму: виставка не буде національним павільйоном або вузькою репрезентацією однієї країни. Вона поєднає різні художні мови, біографії, політичні досвіди й способи говорити про пам’ять, тіло, війну, втрату та належність.

Гіто Штеєрл давно відома як одна з найвпливовіших мисткинь і теоретикинь, що працюють із темами зображення, влади, технологій, насильства й глобального капіталізму. Мона Хатум у своїй практиці часто звертається до тем вигнання, нестабільності, тіла й дому як простору загрози. Саодат Ісмаїлова працює з пам’яттю, міфологією, жіночими голосами й культурними шарами Центральної Азії. Українські учасники, зокрема Олексій Радинський, Анна Звягінцева, Дана Кавеліна, Альона Каравай, Катаріна Гривул та Ігор Цимбровський, додають до цієї розмови досвід країни, яка сьогодні перебуває в центрі європейської війни й одночасно активно формує нову культурну мову спротиву.

Організатори зазначають, що представлені роботи сформовано життєвим досвідом: вони віддзеркалюють розриви, спогади про міграцію, їхню афективну архітектуру, а також сліди історії, які зберігаються як у тілах, так і в просторах, де люди живуть. Це дуже точне формулювання для мистецтва, яке працює не лише з фактами, а й із наслідками. Війна, колоніальність і міграція не завершуються в момент перетину кордону або підписання документа. Вони залишаються в жестах, мовчанні, снах, страхах, у способі людини рухатися містом, у втраті мови або, навпаки, у потребі повернути собі голос.

Берлін як місце проведення проєкту має окреме значення. Це місто давно стало одним із головних європейських центрів сучасного мистецтва, але також є простором численних діаспор, політичних суперечок, міграційних історій і пам’яті про поділену Європу. Для українців після 2022 року Берлін став одним із важливих пунктів тимчасового чи тривалішого перебування. Водночас у місті живуть спільноти з Близького Сходу, Кавказу, Центральної Азії, Балкан та інших регіонів, чий досвід також пов’язаний із війнами, переміщенням, втратою дому й боротьбою за видимість. Тому проєкт у KW працюватиме не у вакуумі, а в середовищі, де теми виставки вже присутні в повсякденному житті.

Паралельна програма подій фокусуватиметься на практиках за участі діаспорних спільнот Берліна. Вона включатиме перформанси, концерти, сесії-слухання і дискусії про міграцію, виключення, співіснування, екстрактивізм і нафто-капіталізм. Такий набір тем показує, що організатори прагнуть вийти за межі суто виставкового формату. Йдеться про створення простору, де мистецтво не лише демонструють, а й використовують як інструмент слухання, спільної присутності й політичного аналізу.

Тема екстрактивізму й нафто-капіталізму особливо важлива в межах розмови про імперіалізм і війну. Багато сучасних конфліктів не можна зрозуміти без ресурсної логіки: контролю над землею, водою, нафтою, газом, корисними копалинами, транспортними шляхами й інфраструктурою. Для України це також актуально, адже російська агресія пов’язана не лише з ідеологією імперського реваншу, а й із контролем над територіями, промисловими регіонами, портами, енергетичними об’єктами й аграрними ресурсами. У цьому сенсі мистецька програма може допомогти побачити війну не тільки через військову карту, а й через економічні та екологічні структури насильства.

Кураторську команду інституту KW очолює Софі Кроґ Крістенсен, кураторкою перформативної програми виступає Лорена Хуан, а куратором дискурсивної програми — український культуролог Василь Черепанин. Участь Черепанина важлива для української присутності в проєкті, адже Київська бієнале від початку існує не лише як мистецька подія, а як політичний і критичний майданчик. Вона послідовно працює з темами демократії, війни, імперіалізму, деколонізації, солідарності та ролі культури в суспільстві, що переживає історичний злам.

Проєкт «Птах, що не може приземлитися» продовжує теми бієнале 2025 року, яка проходила у форматі виставок у Варшаві, Антверпені, Дніпрі, Києві та Лінці. Ця мережевість є характерною для Київської бієнале останніх років. Через війну українські культурні події часто не можуть існувати лише в одному місці або в звичній інституційній формі. Вони розгортаються між містами, країнами, партнерами, тимчасовими просторами й діаспорними середовищами. Такий формат не є слабкістю. Навпаки, він відображає саму реальність української культури під час війни — розсіяної, але не розірваної; переміщеної, але здатної створювати нові зв’язки.

Повне зайняття будівлі KW також має символічну вагу. Інститут сучасного мистецтва стане не просто майданчиком для окремої експозиції, а простором, повністю відданим цій темі. Це означає, що глядач потраплятиме не до ізольованої виставкової зали, а в цілісне середовище, де роботи, події, розмови й перформативні практики взаємодіятимуть між собою. Для теми неприземленості, міграції й історичних розривів така архітектурна повнота важлива: виставка може працювати як тимчасове місто, у якому різні голоси співіснують, перетинаються й конфліктують.

Для України поява такого проєкту в Берліні є важливою ще й у дипломатичному сенсі. Культурна дипломатія під час війни не обмежується концертами підтримки чи презентаціями національної спадщини. Вона також полягає в участі у складних міжнародних дискусіях, де Україна не лише розповідає про себе, а й пропонує нові поняття для розуміння світу. «Близькосхідна Європа» може стати саме таким поняттям — незручним, провокативним, але продуктивним, бо воно змушує переосмислити старі поділи й побачити спільні риси між регіонами, які зазвичай розглядають окремо.

Водночас виставка ставить непросте питання про приналежність. Що означає належати до Європи, якщо ця Європа довго не хотіла бачити колоніальний досвід на своєму сході? Що означає бути з країни, яка бореться за європейське майбутнє, але водночас має досвід імперського підкорення, ближчий до історій багатьох неєвропейських регіонів? Як говорити про дім, коли дім зруйнований, окупований або залишений? Як створювати спільноту в місті, де різні діаспори співіснують поруч, але не завжди чують одна одну? Саме такі питання може порушувати проєкт у KW.

«Птах, що не може приземлитися» виглядає як виставка про стан між небом і землею, між минулим і майбутнім, між втечею й поверненням. Це стан багатьох людей у часи війни та політичної турбулентності. Але водночас у цьому образі є не лише виснаження, а й рух. Птах не приземлився, але він досі летить. Для української культури це може бути одним із ключових образів теперішнього моменту: неможливість остаточного спокою поєднується з нездатністю зупинитися, а вимушена нестабільність перетворюється на пошук нових форм солідарності, мистецтва й політичного мислення.