На цьогорічному кінофестивалі «Молодість» відбулася подія, яка виходить за межі звичайної ретроспективи. Програма «Дракон на полігоні. Майстерня Володимира Денисенка (1970–1985)» повернула глядачам сім фільмів його учнів — від перших дипломних робіт до пізніх постановок, що зберігають дух українського поетичного кіно. Для кінематографічної спільноти це не просто перегляд старих фільмів, а спроба відновити історичну тяглість, що з’єднує Довженка, Денисенка й сучасне покоління режисерів.
Володимир Денисенко — фігура трагічна й велична водночас. Народжений у 1930 році, він пройшов через табори ГУЛАГу, арештований за участь у націоналістичній молодіжній організації «Молода Україна». Після звільнення завдяки «беріївській амністії» він повернувся до навчання і згодом став одним із головних спадкоємців школи Довженка. Його власні фільми — «Сон», «Совість», «Осяяння» — стали символами доби, в якій українська мова, пейзаж і міф набували поетичної сили всупереч цензурі.
Саме Денисенко відкрив талант Івана Миколайчука, запросивши його на головну роль у фільмі «Сон», де той зіграв молодого Тараса Шевченка. Цей фільм не лише повернув на екрани національну тему, але й став маніфестом нової режисерської естетики — поєднання реалізму та метафори, документу й сну. Денисенко бачив у кіно не лише політичний інструмент, а духовну мову, здатну говорити про совість, любов і пам’ять, навіть коли про це не можна було говорити вголос.
Проте його діяльність як педагога виявилася не менш впливовою, ніж режисерська. З 1965 року і до самої смерті у 1984-му Денисенко очолював режисерські майстерні в Інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Його студенти навчалися не лише техніки зйомки — вони вивчали «Поетику» Арістотеля, читали сценарії голлівудських фільмів, дискутували про мистецтво як моральний акт. Учні згадують, що Денисенко ніколи не диктував готових формул: він вимагав думати, шукати власний погляд, і це робило його школу особливою.
Ретроспектива «Дракон на полігоні» показала, як ці ідеї трансформувалися в роботах учнів. До програми увійшли фільми різних років — від початку 1970-х до середини 1980-х. Перші три стрічки — «Одинак», «Помилка» та «Прощання» — екранізували маловідомі оповідання Лесі Українки. Їх зняли Олександр Кибальник, Олексій Мороз і В’ячеслав Криштофович — випускники першої майстерні Денисенка. Ці фільми, сповнені інтимності, символізму й соціальної напруги, мали стати частиною ювілейного альманаху до 100-річчя письменниці, але були заборонені цензурою. Сьогодні вони вперше повернулися на екран — через півстоліття.
Інший блок програми відкрив глядачам фільми студентів з Африки, Азії та Близького Сходу, які навчалися у Києві у 1970–80-х роках. Серед них — стрічка «Біженці» сирійського режисера Фаузі Хайдара, що стала неочікуваним відкриттям. Її трагікомічна історія про життя в колоніальному місті звучить напрочуд сучасно, адже порушує тему втечі, кордонів і людської гідності. У роботах іноземних студентів, як зазначає куратор Олег Оліфер, відчутно більше свободи — вони менше залежали від радянської ідеології, і тому їхнє кіно виглядає чеснішим і відвертішим.
Заключні картини ретроспективи — «Яма», «Полігон» і «Дракон» — належать останній майстерні Денисенка. Вони були зняті вже після його смерті, але просякнуті його духом. Режисери Володимир Коваленко, Олег Чорний і Антоніс Пападопулос досліджують у своїх стрічках тему війни, страху та людського вибору. Війна в цих фільмах позбавлена героїзму — натомість показана як абсурд, як випробування совісті. Особливо сильне враження справляє «Дракон» грецького режисера Пападопулоса — притча про зло, яке має людське обличчя, і про спокусу влади, що залишається актуальною донині.
Олег Чорний, режисер фільму «Полігон» і учень Денисенка, згадує, що їхня група складалася із семи студентів — українців, росіян, іноземців. «Денисенко був не просто викладачем. Він формував етичне ставлення до професії. У нас не було права на байдужість», — каже Чорний. Усі вони знімали свої перші короткометражки на старій плівці, іноді без бюджету, але з величезним бажанням продовжити українську школу кіно.
Сам Денисенко, попри усі заборони, залишив по собі спадщину, що знову актуальна у XXI столітті. Його фільми, відновлені Довженко-Центром, перегукуються з теперішньою реальністю — темами війни, морального вибору, національної пам’яті. Його учні, розкидані по світу, продовжили цю лінію — від Криштофовича до Чорного, від Пападопулоса до нових режисерів, для яких поетичне кіно знову стає способом говорити про людяність у час насильства.
Ретроспектива «Дракон на полігоні» не лише вшановує пам’ять про майстра, а й нагадує, що українське кіно має глибоку історію, здатну надихати сьогодні. Денисенко був людиною, яка пройшла через репресії, втрати, заборони, але залишилася вірною мистецтву. Його спадщина — це не музейна пам’ять, а живий простір ідей, що продовжують жити у фільмах його учнів.
