До Національної бібліотеки України імені Вернадського у Києві передали три європейські стародруки XVII–XVIII століть, у яких містяться описи України, її міст, політичного життя, козацтва, побуту та місця українських земель у європейській історії. Раніше ці видання демонструвалися на виставці Ukraine WOW, а тепер вони поповнили одну з головних наукових бібліотечних колекцій країни. Це важлива подія не лише для істориків і дослідників, а й для ширшого суспільства, адже йдеться про джерела, які показують: Україна була помітною для європейських авторів задовго до сучасних політичних дискусій про її ідентичність.
Передані книги мають особливу цінність у час, коли Росія продовжує не лише військову агресію проти України, а й інформаційну війну проти української історії. Кремлівська пропаганда роками намагається представити Україну як штучне або вторинне явище, однак європейські джерела XVII–XVIII століть демонструють іншу картину. У них українські землі описуються як окремий простір із власними містами, населенням, політичними процесами, військовою традицією та соціальним устроєм. Саме тому такі видання мають значення не тільки як бібліографічні раритети, а й як свідчення історичної суб’єктності України.
Серед переданих книг — двотомна праця французького філософа Вольтера «Історія Карла XII, короля Швеції», видана у 1731 році. У ній автор описував події Великої Північної війни, союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII та Полтавську битву. Для українського читача особливо важливо, що Вольтер називав Україну окремою країною та не ототожнював її з Московією. У книзі він не використовував назву Росія, а послуговувався саме поняттям Московія. Це суттєва деталь, яка показує, як європейська інтелектуальна традиція того часу розрізняла політичні й географічні простори Східної Європи.
Образ України у Вольтера пов’язаний не лише з війною, а й із постаттю Івана Мазепи. Для російської історіографії Мазепа тривалий час був об’єктом демонізації, натомість у європейських текстах його союз із Карлом XII розглядався в ширшому контексті боротьби за владу, вплив і політичний вибір. Такий погляд важливий, бо дозволяє вийти за межі імперської оптики, де українські діячі описувалися лише через їхню лояльність або нелояльність до Москви. У європейському контексті Мазепа постає як політичний гравець доби, а Україна — як простір, що мав власні інтереси.
Другим важливим поповненням стала книга французького дипломата П’єра Шевальє, видана у 1663 році. У цій праці автор описував побут, звичаї, військову справу та політичний устрій козаків часів Богдана Хмельницького. Шевальє розглядав українців як окремий народ зі своєю територією та політичними прагненнями. Це надзвичайно важливе джерело, адже воно фіксує, як європейці бачили козацьку Україну вже у XVII столітті — не як периферію чужої держави, а як самобутнє суспільство з власними інституціями, військовою силою та політичною волею.
Козацька тема в європейських описах завжди мала особливу привабливість. Для західних авторів козаки були водночас військовою силою, прикордонною спільнотою, політичним чинником і культурним феноменом. Вони жили на перетині імперій, брали участь у великих війнах, формували власні правила самоорганізації та були пов’язані з ідеєю свободи. Праця Шевальє цінна тим, що вона дає змогу побачити українське козацтво очима сучасника, який цікавився не лише воєнними подіями, а й устроєм, звичаями та релігійним життям.
Третім виданням, переданим до бібліотеки, став чотиритомник британського мандрівника Джозефа Маршалла, який побував в Україні у 1770 році. У своїх записах він описував Київ, Чернігів та інші міста, а також називав українців одними з найкращих хліборобів у тодішній Російській імперії. Маршалл відзначав високий рівень розвитку українських земель і порівнював їх із найкращими провінціями Англії. Це свідчення особливо цікаве, бо воно показує Україну не лише через війну чи політику, а й через економіку, аграрну культуру, міста та господарський потенціал.
Опис Маршалла важливий для розуміння того, як українські землі сприймалися у XVIII столітті з погляду європейського мандрівника. Він бачив не «порожній простір» і не відсталу окраїну, а територію з високим рівнем землеробства, розвиненими містами й помітним людським потенціалом. Такі оцінки дають змогу краще зрозуміти, чому Україна протягом століть була об’єктом інтересу різних держав. Її родючі землі, торговельні маршрути, міста й людські ресурси мали велике значення задовго до сучасної геополітики.
Передача цих стародруків до бібліотеки Вернадського є також прикладом повернення історичних джерел у доступний для українських дослідників простір. Книги придбали за кордоном у приватних колекціонерів за підтримки Visa. Це означає, що цінні видання, які могли залишатися в закритих приватних збірках, тепер стануть частиною публічної наукової інфраструктури. Після оцифрування вони будуть доступні для дослідників і читачів на сайті бібліотеки, а також у відділі стародруків і рідкісних видань.
Оцифрування є ключовим етапом, адже рідкісні книги фізично вразливі й потребують особливих умов зберігання. Цифрові копії дозволять працювати з текстами значно ширшому колу людей: історикам, викладачам, студентам, журналістам, культурологам, перекладачам, авторам освітніх проєктів і всім, хто цікавиться історією України. У час війни цифровий доступ до історичних джерел має ще й безпекове значення, адже культурна спадщина повинна бути захищена не лише фізично, а й інформаційно.
Для бібліотеки Вернадського такі надходження є посиленням її ролі як головного сховища української наукової пам’яті. Національна бібліотека не просто зберігає книги, а створює умови для роботи з джерелами, переосмислення історії та формування нових знань. Передані стародруки можуть стати основою для досліджень про європейське сприйняття України, історію козацтва, образ Мазепи, згадки про Київ і Чернігів, а також про те, як у різні періоди європейські автори відокремлювали Україну від Московії.
У ширшому культурному сенсі ця подія показує, наскільки важливою є робота з архівами, стародруками та рідкісними виданнями. Історія існує не лише в підручниках чи офіційних датах. Вона зберігається в текстах мандрівників, дипломатів, філософів, військових хроністів, картографів і видавців. Кожен такий документ додає нову оптику, дозволяє побачити Україну очима людей іншої епохи й водночас краще зрозуміти, як формувалося європейське знання про наші землі.
Стародруки, передані до бібліотеки, важливі ще й тому, що вони руйнують міф про відсутність України в європейській історичній уяві. Навпаки, ці тексти свідчать, що Україна була предметом описів, аналізу й зацікавлення. Її пов’язували з козацтвом, війнами, містами, землеробством, політичними прагненнями та окремим народом. Це не означає, що всі європейські автори розуміли Україну однаково або без помилок, але сам факт присутності української теми в таких виданнях має велике значення.
Особливо актуально це звучить сьогодні, коли боротьба за історичну правду стала частиною опору. Росія намагається привласнювати українську історію, стирати відмінності між Україною та Московією, нав’язувати імперські схеми минулого. Європейські стародруки XVII–XVIII століть показують, що така схема не є єдиною і не є природною. У джерелах свого часу Україна постає окремою землею, а українці — спільнотою зі своїми звичаями, територією й політичними прагненнями.
Для сучасної України ці книги є не просто музейними експонатами. Вони працюють як аргументи пам’яті, як матеріальні докази того, що українська суб’єктність має глибоке історичне коріння. Їх можна показувати школярам і студентам, досліджувати в академічних працях, використовувати в культурній дипломатії, перекладати, цитувати, оцифровувати й включати в ширший європейський контекст. Вони допомагають говорити про Україну не як про нову тему на політичній карті, а як про історичний простір, який давно був видимим для світу.
Передача стародруків від Ukraine WOW до бібліотеки Вернадського є прикладом того, як виставковий проєкт може мати тривале життя після завершення експозиції. Речі, які спочатку побачили відвідувачі виставки, тепер стають частиною національного фонду й працюватимуть для науки, освіти та культури. Це важлива модель поводження з культурною спадщиною: не просто показати раритет, а забезпечити йому місце в інституції, де він буде збережений, описаний, доступний і включений у дослідницький обіг.
У підсумку три європейські стародруки XVII–XVIII століть, передані до Національної бібліотеки України імені Вернадського, є значно більшими за книжкове поповнення. Це нові джерела для розмови про Україну в Європі, про історію козацтва, про відмінність України від Московії, про міста, землеробство, політичні прагнення й культурну пам’ять. У час, коли Україна захищає свою незалежність на фронті, такі книги допомагають захищати ще один важливий вимір — право на власну історію.
