У Києві демонтували пам’ятник письменнику Михайлу Булгакову, встановлений на Андріївському узвозі біля Музею Булгакова. Про демонтаж повідомила журналістка «Суспільного» Катерина Некреча, опублікувавши відео з місця події. На кадрах видно, як монумент, обкладений мішками з піском для захисту від пошкоджень, завантажують на спеціальний транспорт. Сам факт демонтажу став не лише черговим епізодом змін у міському просторі столиці, а й продовженням багаторічної дискусії про те, як Київ має працювати зі спадщиною діячів, пов’язаних із російською імперською культурою.
Як повідомили в Департаменті охорони культурної спадщини КМДА, демонтований пам’ятник передали на зберігання спадкоємиці скульптора Миколи Рапая. Це важлива деталь, адже йдеться не про знищення об’єкта, а про його вилучення з публічного простору. Такий підхід показує логіку нинішнього етапу деколонізації: місто не обов’язково стирає матеріальний об’єкт фізично, але змінює його статус, прибираючи з місця, де він формував символічний ландшафт Києва.
Рішення про демонтаж Київрада ухвалила ще у грудні 2025 року. Його реалізували в межах процесу деколонізації міського простору. Після початку повномасштабної війни це питання для українських міст стало особливо гострим. Йдеться не лише про перейменування вулиць або демонтаж пам’ятників, а про ширше переосмислення того, кого і що місто вшановує у своїх назвах, монументах, меморіальних дошках, музеях і публічних маршрутах. Київ, як столиця, у цьому процесі має особливу роль, адже його простір несе не тільки локальне, а й загальнонаціональне символічне навантаження.
Пам’ятник Булгакову на Андріївському узвозі був розташований у надзвичайно чутливому місці. Андріївський узвіз — один із головних культурних і туристичних маршрутів Києва, простір, пов’язаний з історією Подолу, мистецтвом, літературою, архітектурою та міською пам’яттю. Саме тому будь-який об’єкт тут має більшу вагу, ніж звичайна скульптура в непомітному дворі. Він потрапляє в поле зору киян, туристів, екскурсій, медіа й фактично стає частиною офіційного образу міста.
У квітні 2024 року Український інститут національної пам’яті визнав Булгакова символом російської імперської політики, що підлягає усуненню з публічного простору. Це рішення стало одним із ключових аргументів у подальшій дискусії. Для прихильників демонтажу воно підтвердило, що проблема полягає не лише в біографії письменника чи мові його творів, а в ширшому символічному значенні його постаті для українського публічного простору. У контексті російської агресії такі символи сприймаються вже не як нейтральна культурна спадщина, а як частина імперського наративу, який Росія досі використовує для заперечення української окремішності.
Дискусії щодо творчої спадщини Булгакова тривають уже кілька років. Для одних він залишається важливим письменником світової літератури, автором творів, які мають художню цінність і складну культурну історію. Для інших — постаттю, чиї тексти й погляди містять зневажливе ставлення до української ідентичності, а тому не можуть бути предметом публічного вшанування в українській столиці. Саме тут проходить принципова межа: між вивченням автора в академічному чи музейному контексті та його монументальним представленням у міському просторі.
Демонтаж пам’ятника не означає заборону читати Булгакова або досліджувати його творчість. Натомість він означає зміну формату присутності цієї постаті в Києві. У демократичному суспільстві літературна спадщина може залишатися предметом аналізу, критики, дискусії та музейної роботи. Але монумент у публічному просторі — це інший рівень. Пам’ятник не просто інформує, а вшановує. Він фіксує певну постать як важливу для міської пам’яті, надає їй почесне місце й формує уявлення про цінності громади.
Саме тому процес деколонізації часто викликає гострі суперечки. Його противники можуть сприймати демонтажі як втрату історичного шару або спрощення складної культурної спадщини. Прихильники ж наголошують, що імперські символи десятиліттями були вписані в українські міста не випадково, а як інструмент культурного домінування. За цією логікою, прибираючи такі об’єкти з публічного простору, Україна не стирає історію, а повертає собі право самостійно визначати, кого вшановувати.
Окремий вимір цієї історії — доля Музею Булгакова. У вересні 2022 року Національна спілка письменників України запропонувала закрити музей у Києві, передати його експонати до архіву, а в будівлі створити музей українського композитора Олександра Кошиця. Ця пропозиція стала частиною ширшої розмови про те, як місто має використовувати історичні будівлі й культурні інституції на Андріївському узвозі. Ідея музею Кошиця в цьому контексті звучить як спроба змістити акцент із російського культурного канону на українську спадщину, яка тривалий час залишалася менш видимою.
Олександр Кошиць — важлива постать української музичної культури, диригент, композитор і популяризатор української пісні у світі. Саме через такі імена дискусія про деколонізацію набуває конструктивного змісту. Йдеться не лише про те, що прибрати, а й про те, кого повернути в публічну пам’ять. Українські міста мають величезний пласт власних діячів культури, науки, музики, літератури, театру, архітектури й громадського життя, які часто поступалися місцем імперським символам. Тому деколонізація має бути не тільки очищенням простору, а й його наповненням.
Для Києва це особливо важливо, адже місто століттями перебувало в політичному й культурному тиску різних імперських систем. У його топоніміці, пам’ятниках, музейних практиках і туристичних маршрутах залишилося багато шарів, які не завжди відповідають сучасному розумінню української столиці. Повномасштабна війна прискорила перегляд цих шарів, бо російська агресія зробила очевидним: символи не є нейтральними. Вони можуть підтримувати або руйнувати відчуття власної суб’єктності.
Водночас важливо, щоб такі процеси відбувалися прозоро, з поясненнями й залученням фахівців. Демонтаж пам’ятника сам по собі може стати лише інформаційним приводом, якщо місто не пояснює, що відбувається далі. Куди передають об’єкт, який його правовий статус, чи буде створений новий музейний контекст, що з’явиться на його місці, як зміниться простір біля музею — усі ці питання мають значення для суспільної довіри. У випадку з пам’ятником Булгакову вже відомо, що його передали на зберігання спадкоємиці скульптора, але дискусія про майбутнє самої локації, найімовірніше, триватиме.
Ця історія також показує, що українська культура сьогодні перебуває в процесі активного самовизначення. Війна змусила суспільство уважніше дивитися на те, які імена присутні в міському просторі, які наративи повторюють музеї, які постаті вважаються «класикою» і чия історія залишається на периферії. Булгаков у цьому сенсі став одним із найпомітніших прикладів складної спадщини, де літературна цінність не знімає політичних і культурних питань.
Демонтаж пам’ятника біля Музею Булгакова може стати етапом не завершення, а продовження розмови. Після вилучення монумента місту потрібно буде відповісти на головне питання: якою має бути нова культурна логіка Андріївського узвозу. Чи залишиться цей простір місцем співіснування різних історичних шарів, але з критичним поясненням? Чи буде акцент зміщено на українських діячів, пов’язаних із Києвом? Чи стане музейний простір майданчиком для складної розмови про імперську культуру, а не місцем некритичного вшанування?
Для частини киян демонтаж може бути болючим або суперечливим. Для інших — давно очікуваним рішенням. Але в обох випадках очевидно, що питання пам’ятників уже не можна розглядати як другорядне. У час війни міський простір стає частиною боротьби за ідентичність. Те, що стоїть на площах, біля музеїв, у парках і на центральних вулицях, формує уявлення про те, ким є місто і яку історію воно вважає своєю.
У підсумку демонтаж пам’ятника Михайлу Булгакову на Андріївському узвозі став ще одним важливим кроком у процесі деколонізації Києва. Це рішення не закриває дискусію про письменника, його творчість і музейну спадщину, але змінює спосіб його присутності в публічному просторі столиці. Київ поступово переглядає власну символічну карту, прибираючи з неї знаки імперського впливу й відкриваючи місце для українських імен, історій і сенсів, які довго залишалися в тіні.
