Відреставрований фільм Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» представлять на 64-му Нью-Йоркському кінофестивалі, який проходитиме з 25 вересня до 12 жовтня. Стрічка, створена ще у 1965 році та на десятиліття заборонена радянською цензурою, тепер стане частиною програми одного з найстаріших і найавторитетніших кінофорумів США.

Про участь української класики у фестивалі повідомила Національна спілка кінематографістів України. У Нью-Йорку покажуть відреставровану компанією Fixafilm версію картини. Таким чином, фільм, який радянська система намагалася фактично викреслити з культурного простору, більш ніж через пів століття після створення побачить міжнародна аудиторія у відновленій якості.

Для історії українського кінематографа цей показ має особливе значення. «Криниця для спраглих» була режисерським дебютом Іллєнка й стала одним із творів, які визначили феномен українського поетичного кіно.

Режисерський дебют після «Тіней забутих предків»

«Криницю для спраглих» створили у 1965 році на кіностудії імені Олександра Довженка. На той момент Юрій Іллєнко вже був добре відомий у професійному середовищі як оператор. Саме він працював над візуальною мовою знаменитих «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова, які стали однією з найважливіших українських кіноробіт XX століття.

Однак «Криниця для спраглих» дала Іллєнку можливість уперше повністю сформувати власне режисерське висловлювання. Замість традиційної драматургії режисер побудував фільм навколо образів, символів, спогадів і майже позачасової атмосфери українського села.

У центрі сюжету — літній чоловік, який залишається практично сам у спорожнілому селі. Він доглядає криницю, тоді як звичний світ навколо поступово зникає. Реальність героя переплітається зі спогадами про родину та минуле, а проста історія самотності перетворюється на роздуми про пам’ять, старіння, втрату, зв’язок поколінь і коріння людини.

Саме така форма згодом стане однією з характерних рис українського поетичного кіно — напряму, в якому зміст часто передається не прямими діалогами чи поясненнями, а через композицію кадру, метафори, народні образи та візуальні асоціації.

Радянська влада поклала готовий фільм на полицю

Парадокс «Криниці для спраглих» полягає в тому, що після завершення картина фактично не отримала нормального життя. Радянська цензура заборонила стрічку, і понад два десятиліття широкий глядач не мав можливості її побачити.

Публічне повернення фільму відбулося лише наприкінці 1980-х років, коли радянська система вже переживала період перебудови та поступового послаблення цензурних обмежень. На той момент картина, створена ще у 1960-х, уже сприймалася не просто як режисерський дебют, а як документ цілої епохи українського кінематографа, значну частину якого держава намагалася контролювати, обмежувати або замовчувати.

Заборона «Криниці для спраглих» стала частиною значно ширшої історії тиску на українську культуру. Унікальна кіномова, звернення до національної традиції та спроби осмислювати український світ поза рамками радянської ідеології регулярно викликали підозру цензури.

Тепер історія робить своєрідне коло: стрічка, яку десятиліттями приховували від аудиторії в СРСР, опиняється у програмі великого американського кінофестивалю.

«Криниця для спраглих» стала одним із символів українського поетичного кіно

Українське поетичне кіно сформувалося переважно у 1960–1970-х роках. Його представники відмовлялися від прямолінійної радянської кіномови й зверталися до складної системи візуальних символів, фольклору, української історії та традиційної культури.

«Криниця для спраглих» сьогодні вважається однією з ключових робіт цього напряму. Особливе місце в картині займає саме зображення: простір спорожнілого села, земля, вода, обличчя людей та побутові предмети перетворюються на символи пам’яті й зникнення цілого світу.

Криниця у фільмі — це не просто частина сільського побуту. Вона стає образом життя, пам’яті та зв’язку людини зі своїм минулим. Саме через такі метафори Іллєнко вибудовував мову, яка різко відрізнялася від звичного радянського кінематографа того часу.

У подальшій кар’єрі режисер продовжив цей напрям. Серед його найвідоміших робіт — «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та «Легенда про княгиню Ольгу». Іллєнко став одним із режисерів, без яких сьогодні неможливо уявити історію українського авторського кіно XX століття.

Відновлена версія повертає фільм новому поколінню

На Нью-Йоркському кінофестивалі представлять саме відреставровану версію картини. Це особливо важливо для фільмів, створених понад пів століття тому, адже збереження оригінальних матеріалів і перенесення їх у сучасні формати дозволяє не лише підтримувати архівну спадщину, а й фактично повертати класичне кіно до повноцінного прокатного життя.

Нова міжнародна демонстрація відкриває «Криницю для спраглих» аудиторії, яка могла ніколи раніше не бачити українського поетичного кіно. Для сучасної України це також можливість показувати світові власну кінематографічну традицію не лише через нові стрічки про російсько-українську війну, а й через роботи, які доводять існування потужної національної кіношколи задовго до відновлення незалежності.

Український кінематограф не виник після 1991 року — він десятиліттями розвивав власну мову навіть тоді, коли ця мова була незручною для радянської влади.

Нью-Йорк повертає на екран те, що Москва намагалася приховати

Нью-Йоркський кінофестиваль не має традиційної конкурсної програми з боротьбою за головний приз. Його репутація базується насамперед на ретельному кураторському відборі важливих робіт сучасного та класичного світового кінематографа.

Сам факт включення «Криниці для спраглих» до фестивальної програми тому стає не лише черговим закордонним показом українського кіно. Для стрічки з такою історією це має очевидний символічний вимір.

У 1965 році Юрій Іллєнко створив фільм, який радянська система вирішила сховати від глядачів. Через понад шість десятиліть відреставрована «Криниця для спраглих» вирушає до Нью-Йорка як частина світової кінематографічної спадщини.

І, можливо, це одна з найкращих відповідей цензурі, яку могла отримати ця картина: твір, приречений радянськими чиновниками на забуття, пережив саму систему, що його заборонила, і продовжує знаходити нових глядачів уже у XXI столітті.