Одразу дві українські стрічки отримали відзнаки на Сараєвському кінофестивалі — одному з найбільших і найвпливовіших кіномайданчиків Південно-Східної Європи. Документальний фільм «Пором пливе» Жори Папояна здобув спеціальну нагороду журі, а роботу «Не питай мене, чи я вбивала» Олени Максьом відзначили за сприяння гендерній рівності.

Про результати повідомили організатори Сараєвського кінофестивалю. Обидві картини говорять про війну Росії проти України, але роблять це не через масштабні батальні сцени чи політичні пояснення. У центрі обох історій — люди, які намагаються жити, працювати, навчати дітей і зберігати себе в реальності, де смерть і війна стали частиною щоденного досвіду.

Фестиваль проходив у Сараєві з 14 до 21 серпня. Українські роботи змагалися у різних конкурсних програмах, однак обидві привернули увагу міжнародного журі саме завдяки поєднанню документальної чесності та виразної кінематографічної мови.

«Пором пливе»: вчитель музики, який проводить загиблих військових

Документальна короткометражна стрічка «Пором пливе» (The Ferry Flows) режисера Жори Папояна отримала спеціальну нагороду журі в конкурсі документального кіно. Разом із відзнакою команда фільму отримає премію у розмірі 2500 євро.

У центрі картини — літній учитель музики, який живе на невеликому українському острові. Після початку великої війни його життя змінюється: він стає військовим диригентом на похоронах загиблих солдатів, але водночас продовжує займатися з дитячим музичним ансамблем.

Таким чином герой буквально існує між двома світами. В одному він проводить в останню путь людей, яких убила війна. В іншому — навчає дітей музиці й намагається не дозволити звичному життю остаточно зникнути.

Саме цей контраст між смертю та продовженням життя став одним із найсильніших елементів картини. Фільм не намагається пояснювати глядачеві, що він має відчувати, а дозволяє спостерігати за повсякденням героїв і поступово занурює в їхню реальність.

Журі відзначило стрічку за здатність розповідати історію передусім через зображення, не перетворюючи документальне кіно на пряме повчання. Окремо члени журі наголосили на ніжності, витонченості та людяності, з якими режисер показує вчителя і його учнів.

Фільм військової Олени Максьом отримав спеціальну відзнаку

Ще одну нагороду для України принесла документальна стрічка «Не питай мене, чи я вбивала» (Don’t Ask Me If I Killed) режисерки Олени Максьом. Вона брала участь у конкурсі студентських короткометражних фільмів та отримала спеціальну відзнаку за сприяння гендерній рівності.

Історія самої авторки робить картину особливо особистою. Після початку повномасштабного російського вторгнення Максьом долучилася до евакуаційних та гуманітарних місій, а у 2022 році вступила до лав Національної гвардії України.

Військова служба не зупинила її роботу з камерою. Максьом продовжувала фіксувати власне життя та події навколо себе, а її особистий щоденник із фронту згодом став основою фільму.

У результаті камера в «Не питай мене, чи я вбивала» належить не зовнішньому спостерігачеві, який приїхав документувати війну, а людині, яка сама знаходиться всередині цієї війни. Режисерка одночасно є військовослужбовицею, героїнею та авторкою кінематографічного висловлювання.

Саме цю особливість окремо підкреслило журі. У фестивальному коментарі роботу Максьом назвали потужним і глибоко людським фільмом, який перетворює повсякденний досвід фронту на самостійний кінематографічний образ.

Докладніше про режисерку та створення стрічки раніше розповідало Суспільне Культура.

Українське кіно говорить про війну без пропагандистських схем

Обидві нагороджені стрічки демонструють тенденцію, яка дедалі помітніша у сучасному українському документальному кіно. Автори відмовляються від спроб просто переказати міжнародній аудиторії хронологію війни або переконати її за допомогою очевидних тез.

Натомість вони концентруються на окремій людині та її повсякденному досвіді.

У «Пором пливе» війна існує через музику на похоронах, дитячі репетиції, втрати й намагання вчителя зберегти ансамбль. У фільмі Максьом вона постає через безпосередній досвід жінки-військової, яка одночасно переживає події та осмислює їх за допомогою камери.

Саме така форма дозволяє українським картинам говорити з міжнародною аудиторією мовою кіно, а не лише мовою новин. Глядач бачить не абстрактну «війну в Україні», а конкретних людей, їхні обличчя, звички, страхи, роботу і спосіб триматися за життя.

Сараєво особливо добре розуміє кіно про війну

Відзнаки українських фільмів на Сараєвському фестивалі мають додатковий символічний контекст. Сам кінофестиваль народився під час війни — його заснували у 1995 році, коли Сараєво перебувало в облозі під час Боснійської війни.

Згодом фестиваль перетворився на найбільший кіномайданчик Балкан та один із важливих європейських форумів авторського кіно. Його головна нагорода має назву «Серце Сараєва».

У 2026 році головну фестивальну нагороду за найкращий фільм отримала австрійська режисерка Сандра Воллнер за картину «Щоразу» (Everytime). Нагороду за найкращу режисуру присудили грузинській режисерці Ані Урушадзе за стрічку «Другочасна роль» (Supporting Role).

Для українських кінематографістів присутність саме на цьому фестивалі має особливе значення. Сараєво — місто, яке саме пережило облогу, масовані обстріли та величезні людські втрати. Тому історії про людей, які намагаються зберігати нормальність усередині війни, тут мають особливо сильний історичний відгук.

Дві нагороди — і два різні погляди на Україну

«Пором пливе» та «Не питай мене, чи я вбивала» дуже різні за формою й героями, однак обидва фільми говорять про одну важливу річ — про те, як війна змінює людське життя далеко за межами фронтової статистики.

Один герой продовжує вчити дітей музиці, хоча регулярно грає на похоронах військових. Інша героїня сама стає військовою та намагається за допомогою камери осмислити реальність, частиною якої є щодня.

Українське кіно отримало в Сараєві дві відзнаки не просто за фільми про війну. Міжнародне журі відзначило роботи, які показують українців не лише як жертв чи солдатів, а як складних живих людей, що продовжують творити, навчати, служити, пам’ятати й документувати власний час.

Саме такі картини поступово формують кінематографічну пам’ять про нинішню війну — пам’ять, яка залишиться після новинних стрічок і щоденних зведень.